Навіть доступ до препарованої і цензурованої інформації підпадав під дію тих самих принципів розподілу. Крім головних пропагандистських рупорів, якими були щоденні газети, існувала певна кількість періодичних видань, «прикроєних» до потреб окремих секторів суспільства. Але виявилося, що ті амбітніші й трішки «вільнодумніші» видання були, як і всі бажані товари, доступні в невеликих кількостях. Тоді виник цікавий «інститут» течок у кіосках, які розповсюджували пресу. Можна було за невелику й, вочевидь, неофіційну плату завести собі таку течку, до якої продавець вкладав замовлені періодичні видання. Як ви слушно здогадуєтеся, мій батько теж її мав. Я вже не пам’ятаю, що читав він за часів мого дитинства, але і наша мама, і я, і моя сестра мали змогу користатися добрими послугами батькової течки в найближчому до нашого дому кіоску кооперативу «Рух».
Журнал Miś (місячник для наймолодших) я пам’ятаю погано, а от уже Płomyk для дітей початкової школи постає в моїй пам’яті як незаперечний факт. Потім був часопис для харцерів Na Przełaj, а згодом, уже за часів середньої школи, цілком дорослі видання: Kultura, Wspólczesność, Polityka — це вже була регулярна лектура не тільки батька, а й моя. Пам’ятаю, що сестра передплатила місцевий культурний двотижневик Kamena, у якому з’являлися і її перші літературні спроби. Трохи пізніше, за студентських часів, «інститут» течки для періодичних видань у кіоску перестав відігравати істотну роль. Натомість з’явилися періодичні видання так званого самвидаву, а отже, видані без цензури, і вони нас тоді цікавили найдужче. Це не означає, що я не читав офіційно виданих часописів, хоча вони вже не становили головної інформаційної страви. Згодом настала еміграція, нова дійсність і необмежений доступ до щоденної преси й періодичних видань усіх можливих різновидів. Наприкінці 1980-х я отримав як новорічний подарунок від сестри передплату на місячник Res Publica, який раніше виходив як самвидав, а від 1987 року став з’являтися в офіційному обігу. Res Publica, як її характеризували творці журналу, містилася в гаслі «Ані соціалізм, ані націоналізм», але для мене то був початок роману з консервативно-ліберальною традицією.
Читайте також: Десинхронія
Більш-менш тієї самої пори я передплатив щотижневу «Біблію» різномастих лібералів ― британський журнал The Economist, який читаю регулярно вже понад 30 років (останні п’ять років ця передплата ― новорічний подарунок доньки). Як кажуть у «доброму товаристві», аудиторія The Economist є найбагатшою та наймарнотратнішою групою серед читачів усіх часописів на світі. Понад 20% їх заявили, що мають свій «погрібець вишуканих вин», люблять швидкі автомобілі Aston Martin, одяг фірми Burberry і поділяють любов до інших глобальних марок із «британським акцентом».
The Economist подає стриманий урок елітарності: «На вершині самотньо, ― каже одна з його реклам, ― але принаймні тут є що почитати». Що ж, зате є з чим порівнювати. А втім, The Economist аж ніяк не такий елітарний, як може здаватися: у Північній Америці його читає понад 1 млн передплатників, а в Європі та решті світу ще 700 тис.
The Economist, колись невтомний оборонець ліберальних цінностей, в одному зі своїх недавніх номерів написав: «Лібералізм створив сучасний світ, але сучасний світ обертається проти нього. Європа й Америка перебувають у переймах народного бунту проти ліберальних еліт, вважаючи, що вони егоїстичні й нездатні або неохочі вирішити проблеми звичайних людей». Щось у цьому є. Праві звинувачують лібералів у сприянні егоїстичному індивідуалізму й жорсткому матеріалізму коштом суспільної та культурної згуртованості. Центристи стверджують, що одержимість лібералів політичною коректністю, правами меншин і надто вузько інтерпретованою політикою ідентичності спонукала білих виборців голосувати за Дональда Трампа в США, а також за інших популістів у Європі. Знову відродженим лівим посилення всеосяжної демагогії видається помстою за утвердження з боку технократично налаштованих неолібералів доктрини про ощадну державу, низькі податки, фінансову дерегуляцію й приватизацію. Ось таку ми маємо спадщину після сучасного лібералізму та його невтомного апологета ― журналу The Economist.
Читайте також: Пан Леві Стросс і минущість
Хоча The Economist уже не підвищує, як колись, інтелектуальної температури, я однаково щотижня присвячую йому як доброму давньому знайомому годину чи дві задля обміну думками під час пообідньої чашки чаю Earl Gray, із молоком, звичайно. Так, мабуть, буде й далі, а роль течки в кіоску з іншими часописами виконує для мене онлайн-сервіс публічної бібліотеки в Торонто, завдяки йому я маю безплатний доступ до газет і періодичних видань усього світу в режимі 24/7, з України їх є аж 106.
Ох і довгий був шлях до свободи та самоусвідомлення: від журналів Miś і Płomyk до The Economist і «Українського тижня» онлайн.