Загалом я далека від театру громадянка. І якщо вряди-годи до нього долучаюся, то виключно як глядач-дилетант. Сприйняття процесу на рівні «подобається – не подобається». Все. Театру я не знаю. Та життя не питає, чи ти щось знаєш або хочеш.
Сталося так, що з Сергієм Проскурнею – театральним режисером і організатором різних імпрез – я знайома давно, люблю ніжно, та стосунки ніколи не виходили з площини дружніх. І тут він за облудною чаркою, зворушливо сяючи своїми знаменитими вушками, пропонує мені блискучу перспективу – стати прес-аташе славетного театрального фестивалю «Березілля», фундатором і локомотивом якого тоді він був. І чого б у ту мить не замислитися: з якого дива така честь? Ні, я, наче остання недосвідчена дурепа, котрій добрий дядечко показав смачну цукерку, із захватом пристаю на пропозицію, вважаючи це за визнання моїх приголомшливих професійних навичок і ще один щабель у богемній кар’єрі.
З новиною мчу до друзів, серед яких знавців театральної машинерії не бракувало. Доки хизувалася, співрозмовники дивилися на мене з погано прихованим жалем. «А знаєш ти, – спитали вони, – скільки прес-аташе вже пройшло через офіс Проскурні? І що всі твої попередники давали драла за першої-ліпшої нагоди? І що кількох потім лікували у клініці межових станів?». «А мені по цимбалах, – демонструвала я власну легковажність. – Сама кого хочеш до сказу доведу. А тут театр і перспективи». «Ну, ну», – відказували друзі.
І понеслися у творчому осередку галопом трудові будні. Друг Проскурня раптом став недружелюбний, як той грінго серед мексиканців. Ненормований робочий день перетворився на ненормовану робочу добу. Обов’язки прес-аташе підозріло нагадували мікс дій кур’єра, секретарки і мотальниці п’ятого розряду.
Та вершиною моєї діяльності стало долучення до вистави за п’єсою Сашка Ірванця «Брехун» у постановці Андрія Критенка. Як прес-аташе я отримала завдання фізично реалізувати сценічний задум режисера щодо образу поліціянта, одного з героїв тексту. Накатавши «прошеніє» і прихопивши хлопця з офісу як «тяглову силу», я попхалася вибивати театральний реманент в одну з наших охоронних структур з типовою «хижою» назвою. Буквально нам були потрібні обладунки спецназівця. Бійці-охоронці довго не могли второпати, чого я від них хочу і до чого тут театр. Вони дивилися на мене як на тяжкохвору дитину, а потім поцікавилися, чи сама я це потягну, і видали в оренду «полегшений» комплект для невеличких вуличних боїв. Бронежилет важив 12 кг, шолом – 5 кг, кийок і щит можна взагалі не рахувати. Шолом я відразу вдягнула на голову – люди в метро дивилися із жахом. У підсумку вистава вийшла просто блискучою. Я досі цим фактом неймовірно пишаюся. Критенко, може, й геніальний режисер, але без мене…
З посади прес-аташе я пішла, таки зберігши здоровий глузд. І це був чи не єдиний прецедент у тодішній конторі родоначальника сучасного «Березілля». Тепер ми знов друзі.