Від певного часу я маю проблеми із сучасним театром, бо з тим традиційним у дусі Станіславского все ясно, запитань немає.
Із театром політичним, чи навіть ширше — з мистецтвом, охарактеризованим як політичне, у мене ще більші проблеми, щоб не сказати, що інтелектуальна й емоційна блокада. Причин багато, одна з них корениться в моїй молодості, яку я провів у Варшаві за часів, коли польський театр, а надто експериментальний, вважали за видатне явище у світовому масштабі. Інша причина моєї втоми від сучасного театру — власна юнацька участь у театральній діяльності (співпраця з легендарним сьогодні театром «Академія руху»), а за нагоди можливість побачити в мої літа сценічну продукцію таких гігантів, як Ґротовський, Кантор Шайна, Брук, Мнушкін, Вільсон, таких театрів, як Театр Восьмого Дня, де грали Лех Рачак і Ева Вуйчак; «Академія руху» з Войцехом Круковським; The Living Theatre: Джуліан Бек і Джудіт Маліна; Пітер Шуман із театрального колективу Bread and Puppet; Odin: Евдженіо Барба; La Mama: Еллен Стюарт. Одне слово, до 30-го року життя я побачив стільки видатного, експериментального, політичного театру, що може вистачити на решту. Ще одна причина — моя участь у мистецтві перформансу, у власних перформансах, що в певному розумінні були виявом сумніву у визначенні театру як актуальної форми експресії. Сьогодні майже кожен експериментальний театр залучає досвід мистецтва перформансу, а воно черпає з театральних пошуків. Виник навіть новий термін: перформативні витвори, хоч би що він мав означати.
Читайте також: Театр і його демократія
Це було замість вступу, а тепер до суті.
У межах цьогорічного фестивалю Luminato в Торонто запрошено Білоруський вільний театр (БВТ), що вже кілька років привертає велику цікавість не тільки театральних фахівців. Його заснували 2005-го в Мінську троє театральних і політичних активістів: Наталя Коляда, Микола Халезін і Володимир Щербань, що, боячись переслідувань, покинули Білорусь і дістали 2011 року політичний притулок у Великій Британії, де й працюють тепер. Решта членів групи живе в Мінську. Вони зустрічаються під час виступів за кордоном, дотепер уже в 40 країнах.
У Торонто актори показали створену 2016-го гостру й фізично брутальну виставу під назвою «Підпалені двері», що є глибоким дослідженням російської системи переслідувань непокірних митців.
БВТ присвячує свій спектакль (перформанс) трьом митцям, які борються за право свободи слова супроти автократичного режиму російської держави.
Марія Альохіна, що в цій виставі приєдналася до групи БВТ, була засуджена до двох років ув’язнення (разом з іншими членами панк-групи Pussy Riot) за антипутінський 40-секундний перформанс в одному московському соборі. Вона разом з акторами БВТ розкрила кошмари свого тюремного досвіду, зокрема й так звані голі четверги з інвазійними обшуками вагіни й ануса. Під час спектаклю інсценізовано коротке інтерв’ю з Альохіною, у якому вона відповідає на запитання публіки. Це запозичений елемент із традиції мистецтва перформансу, він запроваджує певну збентеженість і збурює драматургію, але дає відчуття перебування тут і тепер, а не просто гри.
Пьотр Павлєнскій — перформер, відомий своїми радикальними виступами, які є вираженням гострого протесту проти репресивної системи російської держави. Він відомий завдяки бодай таким акціям, як публічне загортання власного тіла в колючий дріт або зашивання своїх вуст. 2015-го Павлєнскій підпалив двері будівлі ФСБ на Луб’янці в Москві, за що його покарали як за акт хуліганства штрафом 500 тис. руб.
2017 року він, боячись за власну свободу, покинув Росію й разом із родиною дістав політичний притулок у Франції.
Олега Сенцова, українського режисера родом із Криму, російський суд на показовому процесі ув’язнив до 20 років за інкриміновані йому акти тероризму. 14 травня 2018-го арештант оголосив безстрокове голодування, вимагаючи звільнення засуджених російською владою 65 українських політичних в’язнів.
Читайте також: Швейцарське кіно: без спецефектів
Поряд із цитатами Альохіної, Павлєнского та Сенцова, документами з допитів і судових процесів БВТ використовує ще й фрагменти творчості Достоєвского та Фуко, які доповнюють враження загального жаху, який ми спостерігаємо 115 хв.
Кінець спектаклю — це майже німа хореографія тотального насильства, коли актори використовують повний арсенал радикальних фізичних дій із застосуванням грубих линв, які правлять за шибеницю. Інколи виникає враження, що не раз повторювана сміливість та абсолютно фізичні дії акторів починають набридати, що часта метафора втрачає свою силу. Пошук рівноваги між словом і фізичними діями став формальним викликом для БВТ. Це проблема не тільки згаданого театру, а театру взагалі. І все-таки спектакль з огляду на свій людський/нелюдський вимір нікого не лишив байдужим. Бен Брентлі, театральний критик газети The New York Time, зауважив: «Дивовижність «Підпалених дверей» полягає в здатності перевести політичний гнів і безсилля в мистецтво кружних шляхів, що часто не менш складне, ніж могутнє. Це аж ніяк не суремний поклик до зброї, або ж не тільки він, а й безмежний портрет і соціології, і психології митця як бунтівника в Східній Європі».
Наприкінці вистави прориваються як нагадування слова Олега Сенцова, коли, покликаючись на Ієшуа Ґа-Ноцрі, що був булґаковською інтерпретацією постаті Христа, він заявив під час суду над собою:
«Найтяжчий гріх на землі — боягузтво».
Коли я повернувся додому, спектакль і далі бринів у моїх нутрощах, а слова Сенцова, сказані наприкінці судового процесу над ним, «найтяжчий гріх на землі — боягузтво» не давали мені спокою. Я тоді пригадав, що рівно 30 років тому, 1988-го, у межах виставки мистецтва Східної Європи під назвою «Ex Oriente Lux» («Світло зі Сходу»), яка відбулася в Торонто, я показав перформанс, що міг би правити за дзеркальне відображення спектаклю, який через 30 років поставив Білоруський вільний театр. 1988-го я був свіжим емігрантом, а країна, яку покинув, і далі залишалася під владою автократичного генерала Ярузельського. Невдовзі історія мала зазнати свого чергового повороту, але 1988 року Берлінський мур ще стояв, а «Солідарність» у підпіллі й далі боролася з комуністичним режимом.
В еміграції я давав відповідь перед своїм сумлінням, шукав виходу з незрозумілої та непростої для мене ситуації. У перформансі, який сам створив, спирався на текст, насичений цитатами, зокрема й із Достоєвского, із мови Великого Інквізитора. У тому найтеатральнішому з моїх перформансів мені товаришили два актори Українського авангардного театру, — Марко Стех та Андрій Вінницький, — допомагаючи в діях і читаючи підготовані слова. Під час перформансу я був слухачем тексту, який сам створив, тексту, у якому я як Я провадив розмову з Ним, моїм alter ego.
Читайте також: Тарас Штонда: «Коли виконувати Ваґнера запрошують іноземця, це завжди величезна відповідальність»
У своїх безпосередніх фізичних діях я наразив своє тіло радикальному випробуванню, відтворюючи розіпнуту постать.
Нині через 30 років я знову поринаю в розмову між Мною та Ним (Мною та Мною) і думаю про її живучість і значення, цього разу в контексті спектаклю «Підпалені двері» Білоруського вільного
театру.
Я і Він
Я: Існую, як раб. Я зберіг життя, але втратив вільність.
В цьому моя вина. Моя величезна вина.
Зачислений в ряди боягузів, я стругаю для Пана крісло, на якому він зможе засісти.
Мені, звісно, вистачає камінь. Не крісло мені потрібне, а хліб.
Але хліб — в руці Пана.
Коли віддам Панові крісло, дістану від нього хліб.
Деколи наxодить на мене бажання втекти від Пана. Але втекти не можна, бо ж Пан існує всюди, де я можу бути.
Однак не в цьому смислі, що він справді всеприсутній, але в цьому, що він всюди там, де я б хотів бути.
А я б хотів бути там, де існуют засоби для життя, місце на лігвище. Потрібні мені люди. Але Пан зробив із цього всього свою власність.
Він: Слухай! Адже до Пана можна привикнути, а вкінці не є зле мати Пана. У Достоєвського в промові Великого Інквізитора сказано: «Чи ти забув, що людина воліє спокій а навіт смерть, ніж вілний вибір в пізанні добра і зла?
Ніщо не є для людини більш привабливим, ніж вілність совісти, але і ніщо не є більш важким».
Я: Пан. Властиво, хто такий — Пан? Пан налякав мене і підкорив — це правда. Але, кінець кінцем, він і не міг мене вбити. Тоді б же він не був моім Паном. Можливо, він був би Паном для інших, але не для мене.
Пан переконаний, що він шедевр своєї власної відваги. Можливо, що це по части правдиво, але справа має ще і другий аспект в більшій мірі Пан існує, як плід мого відступу з боротьби.
По суті, це я створив Пана. Пан носить мене в душі, як посередника поміж ним і Ним. Він повинен бути мені вдячним. Це я зробив його тим, чим він є.
Він повинен бути мені вдячним, за те, що публічно я визнав в ньому Пана.
Кінець кінцем, я працю для нього.
Що? Що він дає мені хліб? Але я знаю, що каже Великий Інквізитор.
Він: Ні, ні. Це Геґель каже, що в способі існування Панів, у самій їхній перемозі, захований зародок поразки.
Для людини нема більш небезпечного становища, ніж становище Пана-переможця. Ото ж в нетріях свідомости Пана гніздиться ілюзя. Вони переконані, що вони є Панами. Однак не були б вони Панами, коли б не було мас рабів, що їх Панами вважають.
Хто ж, однак оці ряби? Вони чернь поражена страхом, пов’язаним зі світом примітивних жадань.
Як можна розбудовувати самовпевненість на признанні когось хто за кусок хліба і кімнату з кухнею, готовий продати душу сатані?
Пан стримів до цього, щоб створити з раба тінь свого існування.
Тепер показалось, що він є тінню.
Я: Ото ж, кінець кінцем, я, раб, питаю сам себе пощо взагалі існує Пан? Чи тому тілки, щоб я був його рабом?
Ні! Пан лише фантом — велика примара моєї рабскої свідомости, бо справді нема жодних Панів.
Дивлюсь на примару сидить в садку в кріслі, яке я виконав. Я їм свій хліб. Він не дивиться на мене. І добре, бо коли б дивився, дивився б з призирством. Так, він взагалі не є мені вдячним. І він прав. Я розумію його, чи можна втішатись виглядом такого підвладного, як я? Чи можна втішатися підвладним який боягуз? Пан бажає признання від рівного йому, але я не є йому рівним. Він прав, коли ставится до мене з призерством.
Я сам повинен погорджувати собою.
Він: Таке думання поволі вивищує раба понад його неволю. А це тому, що воно дає йому впізнати своє правдиве становище.
Правда дуже проста сам раб спричинює свою неволю. В мить коли людина збагне цю правду, нагло — гостро і проникливо — з нетрів душі пронизує її різький біль поневолення. Біл ні на що не подібний. Ляодина спостерігає себе, і розуміє, що хто живе посеред примар, сам стає примарою. Ти фантом себе самого. Однак ідеологія Панів зберігає світ фантомів. Тут добрим прикладом є знов слова Великого Інквізитора
«О, ми переконаємо іх, що будуть вільними лише тоді, коли відмовляться своєї вільности, — віддадуть її нам і нам підкоряться. І що чи рація буде в наших словах, чи фальш?
Самі побачуть до якого величезного рабства і безладдя довела їх Твоя вільність. Вільність, вільна думка і наука затягне їх в таку гущавину і поставить їх перед такими чудами і нерозв’язаними таємницями, що одні з них, неслухняні та жорстокі, винищать один одного, а інші, ті що залишаться, нещасливі люди слабкой волі, приповзуть до наших стіп заголосять: Так ви були праві, і тільки ви оволоділи Його таємницею. Ми повертаемось до вас. Поратуйте нас від нас самих».
Я: Чому? З якої причини всі сили неба і землі пристосовуються до ціей одної мети не дозволити, щоб народилася вілність. Але ще потужніша перешкода вигодить з нетрів поневоленой душі. Я завжди кажу вілність це спосіб існування добра. Ніхто не може бути добрим, коли він сам, і тому не може також бути вільним, коли він один.
Добро мусить бути признаним за добро тим, кому воно віддане. А рабська вілність — це все ж таки, якась вілність.
Позбавлений признання Пана вступаю в порожнечу. Ким буду в цій порожнечі? Хто спогляне на мене? Хто мене підтвердить?
Якщо маю стати вілним, моя вілність мусить бути вілністю для когось.
Можна бути поневоленим кимсь. Але вілним можна бути лише для когось. Коли я раб, бачу принаймі для кого я ним є? З мого положення немає виходу. Вчора поневолив мене грізний Пан. Сьогодні я сам себе поневолюю. Просто, я не хочу захотіти!
Неволя створила в мене цілу низку асоціяцій, як в собак Павлова. Вже не потрібно мені бачити ствол рушниці щоб відчувати страх, бо страх рине з мене, як з дірявой бочки, на найменший жест Панської руки. Він, це я, я — це він.
Чужа людина живе в моїй душі.
Світ навколо мене — це замкнутий світ.
Яке моє майбутє? Якщо не станется чудо, відійду в забуття.
Він: Знов слова Великого Інквізитора
«Та помруть вони тихо, тихо заснуть во ім’я Твоє, а за могилою тілки смерть буде їхнєю участю. Ми, однак, збережемо тайемицю, і задля іхноього щастя, будемо обманувати їх вічною нагородою в небі.
Бо ж навіть коли є щось на тому світі, воно ж не для таких, як вони».
Я: А мій простір? В просторі, в якому живу відчуваю себе, як и пастці. З усіх сторін споглядають мене чужі підозріваючі очі. Пани є всюдиь бони все бачутьь вони все чують.
Але отож мій розум, робуджений зі сну, шепоче мені всупереч всьому Ти сам собі винний.
Він: В епосі, в який майбутність обмежена видивом цілковитої катастрофи, а простір призначений на існування людей стає для них пасткою, коли людські громади починають нагадувати кочовище фантомів, народжується істотне бажання, потреба людини.
Діоґен із Синопи знов мандрує по місті зі своім ліхтарем і, освітлюючи прохожих, розшукує людське обличчя.
Зболілий Ніцще голосить зі свого ложа болю: «Ми хворіємо людиною».
Тоді, хто такий людина?
А може, це тільки театр?