Нині в цьому регіоні незрідка відбуваються доволі дивні події, які важко зрозуміти, не занурюючись у минуле, що їх зумовило.
Справді важко збагнути, звідки беруться прокремлівські діячі, гасла та політики в країнах, що понад 40 років були жертвами червоного терору Москви, її окупації, її де-факто колоніального правління: у Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Румунії, Болгарії, Східній Німеччині… Здавалося б, після 1989-го, затим як вивели з цих країн окупаційні радянські війська, із владою Кремля закінчили й забули про неї, як про жахливий сон. Однак насправді її вплив дуже відчутний в усіх державах, котрі вже давно є членами НАТО та Європейського Союзу. Чим пояснити, що польська керівна партія «Право і справедливість», де культивують польську історію, веде ідеологічну війну проти України, яка відчайдушно бореться проти російської агресії? Хіба польські націоналісти не знають, чим була великодержавна Росія для їхньої нації та країни? Немає жодних підстав уважати, що нині вона буде для поляків чимось іншим. Звідки ж таке несамовите бажання завдавати ударів у спину Україні, що прикриває Польщу від російських прагнень «промацати Варшаву багнетом», як висловлювалися в 1920-му російські більшовики? Останні, щоправда, замірялися на цілу Європу, але шлях туди пролягав польськими землями.
Здається, повністю втратили пам’ять про свої трагічні, криваві, із величезними жертвами національні революції 1848 і 1956 років в Угорщині. Інакше важко збагнути сенс тієї символічної війни, яку веде проти України офіційний Будапешт у структурах НАТО та Європейського Союзу. Та полум’яна дружба угорського прем’єра Віктора Орбана з Владіміром Путіним якось погано узгоджується з реаліями угорської історії. Дивні заяви лунають і з Празького града від президента Чехії Мілоша Земана. Ніби не було вторгнення радянських військ у 1968-му, не було 20 років окупації, що занапастили життя цілого покоління чехів.
Читайте також: Ядерна зброя в руках російських вождів
Що ж сталося? Якесь диво чи закономірний розвиток залишених московською імперією структур, які нині активізуються Кремлем фінансово, конспіративно, пропагандистськи? Справді, покидаючи Центрально-Східну Європу, окупанти дещо залишили. Протягом тривалого періоду — з 1945‑го до 1989-го — вони не гаяли часу, невтомно створюючи власні організації, вербуючи масово агентуру, виховуючи своїх конфідентів. Радянські спецслужби підготували велике розгалужене господарство, і воно недовго потерпало через відсутність справжнього господаря, який з’явився в 1999 році після перемоги в Росії згуртованої корпорації ФСБ — ГРУ — СЗР (охранка — військова розвідка — зовнішня розвідка).
Дуже важливо усвідомити, який фундамент для нинішнього впливу Москви в Центрально-Східній Європі було закладено за Сталіна, Хрущова та Брєжнєва. Захоплюючи владу в Будапешті, Празі, Варшаві, Бухаресті та Софії СРСР встановлював там маріонеткові місцеві режими, що перебували під тотальним контролем радянських спецслужб. Водночас для міцності своїх маріонеток Кремль створював для них такі самі абсолютно контрольовані з Москви «тубільні» спецслужби, які брали на себе найбруднішу та найкривавішу частину роботи. То було дуже зручно: в усіх ексцесах завжди можна було звинуватити «місцевих товаришів», що дещо захопилися. Звісно, якісь звірства вони могли чинити й самостійно, але «мейнстрим», генеральну лінію, завжди визначав СРСР.
Знана дослідниця Енн Епплбом пише про Польщу після 1945-го, що офіційно там не було жодних радянських чи союзницьких органів влади. На ділі генерал НКВД Іван Сєров обіймав посаду старшого радянського радника нового уряду та польської служби безпеки.
Незабаром виявилося, що його вплив був досить серйозним. Себто домінантним і вирішальним. Комуністичні спецслужби країн Центрально-Східної Європи створювалися в суворій відповідності з радянськими зразками й першоджерелами. Перших 200 офіцерів спецслужб комуністичної Польщі було підготовлено ще під час бойових дій Другої світової війни в радянському місті Куйбишеві. Пізніше їх у Польщі так і називали — «куйбишевці». Один із них згадував: «Ми, команда з Куйбишева, повинні були стати кістяком, основою нової влади, наставниками майбутніх кадрів».
Як і поляків, угорських чекістів почали готувати ще під час війни. Для них було створено спеціальну «антифашистську школу» в місті Красногорськ під Москвою. Головним там було виховання беззаперечної лояльності до СРСР.
Читайте також: «За право зватися нацією»
Однак після радянської окупації Угорщини ніхто не поспішав відпускати угорських товаришів у самостійне плавання. На чолі репресивних органів Угорщини стояв радянський генерал Фьодор Бєлкін, керівник всієї східноєвропейської розвідки НКВД. Йому допомагали ще 33 чекісти з Радянського Союзу.
Місцеві спецслужбісти мало не щодня зустрічалися зі своїми радянськими кураторами. Така ситуація довела ідеальні можливості для масового вербування агентури, і не тільки на той момент, а й на далеку перспективу.
У Східній Німеччині таємну комуністичну поліцію почали формувати в 1947 році. Але високопосадовий радянський чекіст Віктор Абакумов ставився до німецьких товаришів із великим скептицизмом, вважаючи, що німецька НК стане мішенню для західної пропаганди, яка її обов’язково затаврує «новітнім гестапо». Німецькі спецслужби в НДР наслідували радянські навіть у дрібницях. Один німецький працівник Штазі згадував про радянських кураторів: «Вони буквально водили нас за руку, протягом дня куратор давав мені настанови, а ввечері я звітував йому про те, що виконав. Він пояснював мені, де я помилився, а що зробив правильно». Діяльність радянських спецслужб у Східній Європі без перебільшення можна назвати титанічною. І невже ми думаємо, що сьогодні від неї нічого не залишилося? Адже було створено потужні, глибоко ешелоновані й розгалужені структури в політиці, економіці, громадських організаціях, силових органах, науці, культурі, журналістиці й так далі. Радянська армія зі Сходу Європи пішла, проте все це «подарувала» новим членам НАТО та ЄС. «Армія в цивільному» не зрушила з місця.
Читайте також: Реформа, що зруйнувала СРСР
В усіх країнах соціалістичного табору функціонували так звані представництва КГБ із великим штатом, що мали повсякчас відстежувати діяльність місцевих колег, ситуацію в партійних і державних органах. То були своєрідні «держави в державах». Крім усього іншого, вони вели селекцію керівних кадрів країн-сателітів, незрідка закладаючи конспіративні «консерви» на десятиліття. Але слід згадати ще й значну кількість людей із країн «народної демократії», які навчалися в Радянському Союзі. Не завербувати їх було б гріхом і феноменальним непрофесіоналізмом. Деінде нібито намагаються зробити висновки з цих відомих фактів. Зокрема, нещодавно з’явилася інформація, що в Польщі звільнили з роботи в МЗС усіх працівників із дипломами Московського інституту міжнародних відносин. Важко сказати, наскільки ефективними виявляться такі дії.
А нам не варто дивуватися неадекватним заявам деяких високопосадовців сусідніх країн. За понад 40 років Москва встигла зробити в східноєвропейських державах дуже багато й тепер має можливість стригти купони, лише час від часу поливаючи добре розорений ґрунт щедрими фінансами та підкидаючи місцевим геополітичним мрійникам примарні надії поласувати чужими територіями. Імперія Луб’янки всіляко активізує зусилля, віртуозно використовуючи у власних інтересах західні цінності, зокрема свободу слова та права людини, покращуючи умови для роботи своїх пропагандистських служб і блокуючи можливі дії опонентів. Нині Луб’янка переживає справжній ренесанс, бо на відміну від часів залізної завіси, коли було не дуже просто працювати з населенням демократичних країн, нині завіси немає й мільйони громадян Російської Федерації більш чи менш вільно пересуваються світом. Та й кількісний склад російських діаспор збільшився в рази. Досить лише подивитися на Карлові Вари в Чехії, де російську можна почути не рідше за чеську, на Чорногорію, де повно росіян, щоб зрозуміти, що тепер луб’янські фахівці мають де та з ким працювати, не дуже ховаючись. А стратегічна мета залишається незмінною: відірвати Центрально-Східну Європу від Західної, а Західну від її природних атлантичних союзників: США, Британії та Канади. Ось чому Кремль не втомлюється постійно пропонувати країнам від Балтійського до Чорного моря всілякі «смачні проекти»: то будівництво атомних електростанцій, то газо- та нафтопроводи, то привабливі кредити. Луб’янка вдосконалює свою імперію, розширюючи її можливості та вплив, готуючись до години «Х».