Як і більшість українців, театральна спільнота намагається балансувати між війною і миром. У свідомої частини суспільства це виглядає приблизно так: зранку після нічних обстрілів задонатити, вдень з переконливістю експерта обговорити, що і як, а під вечір — розслабитися. Такий режим емоційно-психологічних гойдалок навряд чи комусь на користь, але залежний від публіки театр мусить з ним рахуватися.
Отож, останнім часом на українській сцені в рази побільшало розважального контенту або такого, де інтелектуальний продукт загортають у привабливу фешн-обгортку. Водночас вистави про реалії війни відходять на другий план, точніше, їх дають у невеликих залах для «невтомлених» глядачів, готових знову й знову проживати травматичні епізоди російсько-української війни.
Присутність воєнної тематики на наших сценах, попри комерційну нерентабельність, стійко пильнують драматурги. Це показово засвідчує афіша Театру драматургів у Києві, де до кількох торішніх воєнних вистав нещодавно додався спектакль режисерки Альони Аль Юсеф «Ти мене чуєш..?» на основі «Хронік евакуйованого тіла і загубленої душі» Анни Галас. Мати широкого глядача цій відчайдушній п’єсі про втрату, написаній близько двох років тому, навряд чи випадає. Утім, це не знак загального збайдужіння, а тверезіше ставлення до того, що і як з нами відбувалося на початку повномасштабного вторгнення.
Крім відсторонення, як захисний механізм у театральній практиці добре спрацьовує іронія. Нею перейнятий трагікомічний «Молочайник» Оксани Гриценко також написаний ще 2022 року, який 2024-го проріс одразу в кількох містах України. Дотепну п’єсу, у якій ідеться про перші місяці окупації Херсонщини, про рятування — у прямому й переносному сенсах — душі й тіла народною медициною, майже одночасно представили Театр юного глядача в Одесі (режисер — Євген Резніченко) і театр на Подолі в Києві (режисер — Ігор Матіїв).
На підході ще «Молочайник» від режисера Андрія Бакірова в Чернігові, і несподіванкою не стане буяння цієї цілющої рослини де-небудь у Вінниці чи Житомирі. Адже, крім тривожних подій війни, у п’єсі Оксани Гриценко є миле оку й серцю нашого глядача співіснування й протистояння трьох поколінь: без чоловіків це, звісно, не «Кайдашева сім’я», але архетипи українських жінок тут цілком очевидні.
Розважальний контент
Попри драматичні події та безнадійний фінал, сама собою повість Івана Нечуя-Левицького давно вже зарахована до розважального сегменту вітчизняної сцени. Її численні інсценізації тримаються в репертуарі десятки років, і ця традиція не уривається. У нас є своя неймовірна Маруся Кайдашиха — Ірма Вітовська й по-лицарському благородний Омелько Кайдаш — Олексій Гнатковський у стилізованій постановці Ростислава Держипільського в Івано-Франківську. Оновлену «Кайдашеву сім’ю» показав під кінець сезону Чернівецький театр імені Ольги Кобилянської (режисерка-постановниця — Людмила Скрипка). А після «Кайдашів 2.0» за Наталею Ворожбит, художній керівник Театру імені Марії Заньковецької Максим Голенко розраховує вразити Львів вже непереробленим, автентичним Нечуєм-Левицьким.
Театр оперети. “Чикаго”
І все-таки як надійний комедійний автор, Нечуй-Левицький, що поклав початок історії про двох зайців, сценічна версія якої залишається незмінним хітом української сцени, — це данина звичці. Паралельно з нею є потреба створювати розважальний спектакль не з локальним, а з наднаціональним гумором і жартами. І дві гучні прем’єри весни 2024 року «Чикаго» та «На русалчин Великдень» у Національній опереті уповні це продемонстрували.
До постановки бродвейського мюзиклу Джона Кандера «Чикаго», популярність якого свого часу примножилася кіноверсією, київський театр готувався кілька років. І не тільки тому, що довго здобували ліцензійний дозвіл на цей продукт, розробляли оригінальну концепцію спектаклю, виготовляли декорації, костюми тощо. Річ у тім, що Богдан Струтинський, маючи чималий досвід постановки мюзиклів і вхопивши, що успіх цього жанру — у злагодженості роботи театрального механізму, намагався досягти відповідної філігранної роботи всіх виконавців і всіх служб. Ідучи до цього, він відкинув звичний для української сцени принцип, за яким на сцені панують солісти в оточенні ансамблю. Отож, його вистава працює на всіх рівнях як ідеальний годинник, а талановиті виконавці чільних ролей (на кожну партію заявлено по три) стають свого роду стрілками, що показують точність ходу грандіозного шоу.
Театр оперети. “Чикаго”
Майже немає сумніву, що глядача не бентежить американська кримінальна драма минулого століття, він радше потрапляє під театральний гіпноз блиску, шарму, яскравого кітчу розкоші, пристрастей, чуттєвості. І від цього коктейлю нескладно зомліти, що автори брутально-розкішного «Чикаго» не передбачали. Але театральний сомнамбулізм точно задумував Микола Леонтович — автор лірично-меланхолійного твору «На русалчин Великдень».
Інтелектуально-розважальний контент
Цю мініоперу, точніше, етюд про русалок і козака, вперше доторкнувшись до музично-сценічного твору, поставив у Національній опереті Іван Уривський. У тандемі з художницею Тетяною Овсійчук він позбавив романтичну казку будь-якого сентименту, а події переніс в Антарктику нашого часу, де замість пінгвінів хазяйнують русалки. Байдужими зневажливими поглядами вони дивляться на пластикове сміття, що прибиває до їхнього берега — очевидно, одного з останніх відносно чистих на планеті, серед якого борсається потопельник у гідрокостюмі, себто козак.
Те, що діється на сцені, виглядає провокаційно, пародійно й перейняте скепсисом, спрямованим проти марнотратства, охопленого консюмеризмом людства, чиє хиже споживання нищить світ природної краси. Укупі ж усі персонажі, що з’являються на сцені, а це русалки, вони ж моделі в купальниках кислотних кольорів, козак-водолаз, імовірно, айтівець у відпустці, та анемічні туристи, що прибули зблизька роздивитися льодовик, представляють малопривабливий колективний портрет людства.
Театр оперети. “На Русалчин Великдень”
Очевидно, що сарказм мультяшного штибу цілком виправданий щодо сьогодення, але заразом він поширюється і на мініоперу Леонтовича, яка, хоч і прикро, але твір не ідеальний. Наразі «На русалчин Великдень» виявився надто крихким і не витримав перелицювання сюжету, а його містична елегійність повністю розчинилася в естрадно-симфонічному звучанні музики Леонтовича.
Водночас визнані світові шедеври, які вже більш як пів століття піддаються різноманітним сценічним маніпуляціям, не надто вразливі. Припустімо, «Марія Стюарт» Фридриха Шиллера в постановці того ж Івана Уривського в Національному театрі імені Івана Франка — не про королев Англії та Шотландії XVI століття, а про сучасних цариць шоубізу, фешн-індустрії, легкого відеоконтенту тощо, тобто світу розваг і беззмістовного потоку інформації. Відгукуючись на запропоноване режисером Іваном Уривським, сценографом Петром Богомазовим і художницею по костюмах Тетяною Овсійчук, актори-франківці Віталій Ажнов, Акмал Гурєзов, Тетяна Міхіна, Анжеліка Савченко, Іван Шаран та інші зробили настільки майстерний виклик цьому світу блефу, що дехто з присутніх на виставі сприймає все за чисту монету, а не як глузування.
«Марія Стюарт» Фридриха Шиллера в постановці Івана Уривського в Національному театрі імені Івана Франка
Ні виконавцям, ні постановнику, які й самі час від часу долучаються до виробництва целулоїдної краси, не можна відмовити в глибокому розумінні хитросплетінь і залежностей сатиризованого ними зрізу життя. Усе виглядає так переконливо, що, дивлячись це стильне шоу, виплетене на канві Шиллерового тексту, до горла підступає жалість то до Єлизавети, то до Марії. На щастя, це явно хибне почуття на льоту збивають цинічні репліки й нахабне втручання в дію додаткового персонажа Хтось (Михайло Кукуюк / Іван Шаран), що свідчить: автори спектаклю явно не збиралися грати з публікою в піддавки.
Зрозуміло, використання театру як інструменту показу, хто є ким у суспільній ієрархії, зовсім не нове Для цього, власне, і написав Мольєр 1664 року «Тартюфа», якого на початку 2024 року зрежисирував у Національному театрі імені Івана Франка Дмитро Богомазов. Але, на відміну від переважної більшості попередніх робіт, коли він вступав у діалог з авторами, сперечався з ними, доповнював власними розмислами, «Тартюфа» Богомазов прийняв як даність і до колись сказаного нічого не додавав. Тому, переносячи події в наш час, він наповнив виставу таким само карикатурно-маскарадним шалом розваг, що й в епоху Людовика ХІV. Але замість екзотичних на той час африканців між штучною зеленню геометричної форми — така собі репліка Версальського парку — розважається Кінг Конг; мешканці дому пана Оргона уподібнені до родичів олігарха середньої руки, а сам манірно-розважливий Тартюф (Андрій Самінін) і прагматичний шуряк Оргона (Михайло Кукуюк) схожі на представників впливових політичних кіл.
Інтелектуальний контент
Завдячуючи відвертій критичності комедій, оскільки в будь-який час, навіть воєнний, знайдуться пройдисвіти й маніпуляторі, здатні збагачуватися й наживатися на горі, Мольєр, на перший погляд, явно виграє за актуальністю в Шекспіра, чиї твори химерно закодовані й сюжетно складні. Так чи інакше, тим, хто інтерпретує тексти Вільяма Шекспіра, доводиться повсякчасно дошукуватися прихованих сенсів, розплутувати численні інтриги та зводити все це до зрозумілого глядачеві єдиного знаменника. Архіскладність такого процесу зайвий раз посвідчив перший Шекспірівський фестиваль в Україні, ідеєю якого близько двадцяти років тому запалив театральну спільноту Донецький український музично-драматичний театр і який нарешті відбувся в червні 2024 року в Івано-Франківську.
На свято Вільяма Шекспіра з’їхалися його знавці й перекладачі з Європи та США, критики, журналісти, театральні менеджери і, звичайно, вистави. Як очевидні хедлайнери програми прогнозувалися дві нещодавні прем’єри українських театрів: «Буря» Львівського театру імені Марії Заньковнцької в постановці Оксани Дмитрієвої з Олегом Стефаном у ролі Просперо та «Отелло», режисована Давидом Петросяном у Київському театрі імені Лесі Українки.
“Тартюфа”
Успішність камерного спектаклю Дмитрієвої, створеного для невеликого сценічного простору Стрих, уже засвідчена запрошенням на знаменитий Шекспірівський фестиваль у Гданську. «Отелло» ж Петросяна, де головні ролі зіграли запрошені до колишньої російської драми Олександр Яцентюк (Отелло), Олександр Форманчук (Яго) і Ольга Голдис (Дездемона), попри сталий успіх у київського глядача, своє невипадкове місце в шекспірівській історії ще треба довести. І такий потенціал у цієї атмосферної вистави, де глядач зустрічає чимало принад, безсумнівно, є.
У ній заворожують поетичні вітрила та костюми, що обплітають тіла, від художниці Даниїли Колот, динамічні мізансцени, через які перетікає енергія вистави, змушуючи напружено стежити за кожним рухом і дослухатися до кожного слова й акустичного ефекту, а також те, що головний герой — справжній мужній воїн, чиї бойові здібності не рятують його від пастки інтриг та пліток. Від самого початку й до трагічної розв’язки Отелло зосереджено гострить довгу сталеву шаблю, переконаний, що вміння воювати йому допоможе вижити у світі цивільних. Але у фінальній сцені ці ж цивільні, тобто венеційські дожі, одягнені за дрескодом топменеджерів, абсолютно байдуже сприймають загибель легендарного воїна: їхнє нагальне завдання — знайти нового захисника своїх інтересів.
На легендарному рівні
Попри всю проблемність виконання головної ролі в спектаклі Давида Петросяна Олександром Яцентюком, якому, вочевидь, не вистачає сценічного досвіду, цей візуально схожий на козака Отелло упевнено зайшов на легендарний рівень — такий собі пантеон, де український театр розташовує кумирів публіки. Пошук особистостей, з життя яких можна зробити успішний сценічний байопік, особливо помітний останнім часом, коли остаточно зачинилася скринька із сюжетами «старі пісні про головне». Тож за кілька років цей пантеон значно збільшився, а за минулий сезон українська сцена представила людей-легенд.
Серед них і добре знані письменники, приміром, новели Михайла Коцюбинського майже одночасно з’явилися в Києві в театрі на Подолі («Незнайомка», режисер — Володимир Кудлінський) і в Національному театрі імені Івана Франка («Інтермецо», режисерка — Вероніка Літкевич). В Одеському театрі імені Василя Василька повернули на сцену п’єсу драматургині-провидиці Анни Яблонської, яка трагічно загинула внаслідок теракту в московському аеропорту («Перевізник», режисер — Олександр Самусенко).
Вистава «Червона рута». Фото: Руслан Литвин
Але цілком природно, що наймасштабнішої легендаризації набула трагічна постать композитора Володимира Івасюка, якому присвятили одразу три вистави — у Запоріжжі, Рівному та Львові. Напевно, «Червона рута» Львівського театру імені Марії Заньковецької, де головну роль зіграв популярний актор Марк Дробот, і сама невдовзі стане легендарною. У цьому мюзиклі про співочу Україну, її патріотів і потенційних зрадників завдяки режисеру Максиму Голенку, який шанує сентименти, і художниці Юлії Зауличній — майстрині фактурних промовистих декорацій, ідейність зав’язується зі щирими почуттями в потужний вузол. Очевидно, подібне стається в театрі не так часто і може живитися від землі — це про «Червону руту», — а може спустися з неба, як в «Елегії воєнного часу».
Це назва нового мінібалету всесвітньо відомого балетмейстера Олексія Ратманського на музику теж всесвітньо відомого Валентина Сильвестрова, показаного під кінець театрального сезону 2023–2024 року в Національній опері України. «Елегію воєнного часу» можна назвати свого роду ювілейною виставою, бо востаннє хореографічні роботи Ратманського представлялися на цій сцені тридцять років тому. З кінця 1990-х хореограф не з власної волі ставив балети лише за межами України, бо в місто, де пройшло його дитинство й відбулося становлення як митця, Ратманського не запрошували.
І все-таки свою причетність до болю України, її ран цей громадянин світу засвідчив неймовірно талановито. Перейнятий ніжністю й сумом балет «Елегія воєнного часу» мовби поєднує та врівноважує граничні емоційно-ментальні стани людини в часи війни. Класичні дуети на пуантах змінюють сценічно-народні вихиляси чоловічої та жіночої груп танцівників, ніжні акорди Сильвестрова переходять в автентичні фольклорні наспіви, проєктовані на завісу абстракції Матвія Вайсберга перекриваються життєствердними малюнками Марії Примаченко, а білосніжно-урочисті сукні «Шопеніани» (художниця по костюмах — Моріц Юнге) тут перетворені на спідниці коричнево-бурого обпаленого кольору з жовто-блакитними смужками-прострілами. Так полярні мистецькі техніки гармонійно об’єднуються в одне ціле і, не сперечаючись між собою, створюють образ зраненої країни з неймовірним потенціалом.
Простою і вишуканою, дохідливою та неймовірно художньою мовою балетмейстер Олексій Ратманський і вся творча команда відтворюють протилежні стани, між якими ми балансуємо. Банально повторювати, що в час війни дихання перехоплює від страху, а серце завмирає від надії, але так є щодня, і «Елегія воєнного часу» саме про це.