Черговий раз Гаррель повертає нас у «те літо» своєї «пристрасті». «Те» — тобто минуле, «літо» — тобто коли було тепло і гарно, «пристрасті» — тобто пристрасті до Ніко, своєї Ніко, актриси, моделі, коханки, вічної коханої, яка в теплому, затишному, пристрасному минулому ще була жива.
«Те літо пристрасті» — продовження певного кінематографічного феномену, породженого біллю, тугою, ностальгією Гарреля за дочасно спочилою Ніко, народженої Крістою Пеффген. З часів її випадкової та ідіотської загибелі в 88-му режисер знімає, здається, тільки про неї і знімає фільм за фільмом, лише видозмінюючи героїнь, ситуації, сюжети, та все одно всі вони, як палімпсести, — з-під них проступає оригінал, першопричина, через яку внутрішня рана Гаррелю болить вже 23 роки поспіль. Але ці спогади, ці модифікації, ці рятівні поцілунки привида, що з’являється на екрані з допомогою спіритуаліста Гарреля, с кожним разом стають все більш нав’язливими і вторинними, та в той самий час все менш відчутними. Біль Гарреля чується, та вплив її на глядача має найменший ефект, як не справляють на нас враження бідкання не знайомої нам людини, які, бідкання, до того ж, вельми посередньо і ледве чи не буквально викладені стражденним оповідачем.
Десь на п’ятій хвилині історії про симпатичного Поля (Жером Робар) та його коханої Елізабет (Селін Саллетт) розумієш, що дивишся на ніщо, тобто на порожнє місце. Звісно, певний час втупитись в одну точку може кожний з нас, але ці «зависання» пов’язані з внутрішніми переживаннями, принаймні з зовнішніми вони не пов’язані точно. А у випадку з «… літом…» Гарреля зависає сам фільм, а ми намагаємося зрозуміти чому ж він завис, але відповіді не знаходимо.
Чому Поль не має грошей і єдине чим займається, це продає по декілька екземплярів щоденно нікому не потрібної газети про революцію — це глибокий образ сучасного француза-демагога, симпатичного ззовні і порожнього в середині, якому аби поговорити про соціальну нерівність і масові виступи?
Чому кохана Поля каже йому, що якби він взагалі не мав би грошей, вона пішла б від нього — це глибокий образ сучасних стосунків чоловіка і жінки і впливу грошей на нашу свідомість? Чому Фредерік (Луї Гаррель) так легко дозволяє залишитися жити у себе Полю та Елізабет — мова про душевну широту чи про певні сентименти до Поля? Чому Анжель (Моніка Белуччі) така непослідовна у своїх вчинках і почуттях, каже Елізабет спочатку про зрадливість Фредеріка, а потім перепрошує і каже, що зрадлива вона — це глибокий образ красивої завжди брехливої та завжди зрадливої жінки? Чому герой Луї Гарреля, що є шалено закоханим в героїню Белуччі і таким стражденним щодо її зради та розриву стосунків з нею, вештається від повії до повії? Чому герой помирає у фіналі, якщо, лежачи в лікарняному ліжку після автомобільної аварії, виглядає не таким вже й забитим? Усі ці відповіді на усі ці питання є справжнісіньким фантазування і безрезультатним намаганням дошукатися правди, бо питання спричинені наскрізь штучними ситуаціями. І зрозуміти, якого біса у фільмі діється, можна лише обізнаному у житті та творчості режисера критику. Тобто гра «розклади заплутаний пазл так, щоб утворилася зрозуміла картинка» доступна небагатьом глядачам, я б навіть сказав одиницям.
Треба відразу зрозуміти, що кожна фраза, практично кожна сюжетна звивина, є відголоском спільного життя Філіппа Гарреля з його громадянською дружиною Ніко. У цьому сенсі, коли син Філіппа, Луї, грає ніби самого Філіппа, тільки молодого, є спадковістю, наступництвом поколінь, що має (випадково?) концептуальний характер. Ревнощі героя Луї до Роланда (Владислав Галар), це ревнощі Філіппа до Ніко — він ревнував її до кожного стовпа, і не безпідставно, бо її погляди не були скуті традиційними рамками моногамії, а захоплення представниками протилежної статі мали постійний і миттєвий характер. Розрив Луї з героїнею Белуччі, це розрив Філіппа з Ніко, яка загинула. І намагання Луї вкоротити собі віку, шляхом врізання в дерево на машині та наступне помирання, це прозоре бажання самого Філіппа, яке не справдилося до кінця. В обличчі Белуччі легко побачити риси Ніко, з її чуттєвими губами. Ба навіть її ім’я, Анжель (ангел), вже багато про що говорить. А в обличчі Луї сам Філіпп очевидний вже на генетичному рівні.
«Чоловік звинувачує жінку у тому, у чому винний він самий», — говорить героїня Белуччі, і ця фраза чудово узагальнює statusquoв стосунках статей і може розглядатися окремо від фільму. Але це єдина фраза подібного типу. Все інше — практично щоденникові записи режисера, відмінність яких від справжнього щоденника лише у тому, що вони придумані на основі щоденника реального.