Коли після півстолітньої неприсутності в класичному каноні заново відкривали Валер’яна Підмогильного, дослідники охоче варіювали символ зорі, яка засяяла на мистецькому небосхилі. Його яскрава поява справді асоціювалася чи не зі спалахом світла з якимись неймовірними енергіями й силами. Ідеться про автора, дебютний роман якого став класикою. Початківця, який у 19 років видав книжку з викличною назвою «Твори. Том І», а далі щокроку потверджував сміливу заявку новими й новими досягненнями.
Щоб дошукатися джерел, якими живилася творча наснага не лише Підмогильного, а й багатьох його не обділених прихильністю музи ровесників, треба побачити портрет митця замолоду — а молодим він лишився назавжди — у контексті епохи, що ніби в передбаченні майбутніх заглад і катастроф щедро вділила поколінню ровесників віку талантів і обдарувань. Якщо ж послуговуватися академічнішим слововжитком, то слід із залученням і культурологічного, й соціологічного аналізу пояснити феномен мистецького піднесення 1920-х років: травматичного, голодного, зворохобленого десятиліття, упродовж якого було написано багато текстів найвищої проби, створено малярські школи, модерний театр, забезпечено повноформатне існування національної культури.
В імперському контексті, в українському середовищі
Підмогильний виріс на нашому степовому Півдні, у Катеринославі, що за задумом петербурзької влади мав стати південною Пальмірою, мало не ще однією столицею. Князю Ґріґорію Потьомкіну, який називав себе Великим гетьманом Катеринославських та Чорноморських військ і навіть гордився прибраним іменем Грицька Нечеси, не судилося втілити грандіозні амбіції. Село Чаплі, де народився письменник, зберегло назву, але нині стало частиною міста Дніпро. А на початку минулого століття воно було поруч із Кодацьким порогом, навпроти Чаплів — село Старі Кодаки з руїнами знаменитої фортеці. Українська історія тут якнайочевидніше вживлена в ландшафт, означена архітектурою й топонімікою. На початку ХХ століття Чаплі належали графу Воронцову-Дашкову, у маєтку якого й працював бухгалтером Петро Якович Підмогильний. Спромігся купити землю та заснувати хутір, де минало дитинство Валер’яна. Після початкової школи сина дев’ятилітнім віддали до Катеринославського першого реального училища. А також запрошували приватних учителів.
Читайте також: Пролетарі проти сонетів
Підмогильному поталанило з учителями й наставниками, у місті він одразу опинився в питомому українському середовищі. Дуже активно діяла Просвіта, Музей імені Олександра Поля також став осередком українознавства.
Надзвичайно цікаві спогади про Катеринослав початку ХХ століття залишив історик Дмитро Дорошенко, який у 1909 році приїхав туди вчителювати в «комерційній школі імператора Миколи ІІ». Запросив його директор закладу Антін Синявський. Залучивши кошти спілки власників вугільних і рудних копалень, Синявський збудував розкішний шкільний будинок. У великій актовій залі над вікнами помістили портрети-медальйони Хмельницького, Сагайдачного Мазепи, Могили. У бібліотеці було чимало українських книжок. І все це в школі «імені Миколи ІІ»! Тодішні представники, сказати б, індустріального союзу Донбасу, власники вугільних і металургійних підприємств охоче підтримували український рух, фінансували видання, бібліотеки, археологічні розкопки та мистецькі заходи.
Опанування міста. На відміну від «Хмар» Івана Нечуя-Левицького, роман «Місто» Валер’яна Підмогильного пропонував загалом оптимістичну картину урбанізації
Закінчення училища припало на роки великого революційного розлому. Описуючи життя, зворохоблене епохальними зрушеннями та поруйноване до самих підвалин, Валер’ян Підмогильний сприймав, проте, соціальне й ідеологічне переважно через переломлення, відбиття в індивідуальному досвіді. Улітку 1918-го, в час існування Української держави, у місті відкрили університет, і Підмогильний уже як студент поринув не лише в культурницьку, а й політичну діяльність. Був діловодом у катеринославському Українському клубі. Під час допитів сказав слідчому, що в січні 1919 року відступив з петлюрівцями й повернувся додому після того, як уенерівське військо розбили григор’євці. Улітку 1919-го в Катеринославі господарювали денікінці, у листопаді — грудні кілька разів заходили махновці. Сам головний анархіст зупинявся тоді в готелі «Асторія». Врешті під новий 1920 рік радянська влада утвердилася вже надовго.
Як проростало «Місто»
Улітку 1921 року Підмогильний зважився поїхати до Києва. Не найкращий був час обживати культурну столицю, оточену «заградотрядами» й морену штучно організованим голодом, щоб зломити уенерівський дух міста. На це рішення могло вплинути й прагнення нових горизонтів та можливостей, і необхідність менше мозолити очі новим господарям Катеринослава.
Поділяв спільний для багатьох тодішніх українських письменників захват психоаналізом. Зіґмунда Фройда вивчали, перекладали, про нього невтомно сперечалися. До того ж серед прихильників виявився й Лєв Троцький, а відтак побутував навіть термін «фройдомарксизм». Урешті, масштаби психіатричної епідемії на наших землях спонукали шукати серйозних рішень. Мемуаристи згадують, що в домашньому кабінеті Валер’яна Підмогильного висіли портрети двох улюблених авторів: Фройда і Франса. Його письменницька кар’єра розвивалася дуже стрімко. Одна за одною виходили книжки. У «Ланці», яка з 1926-го почала називатися МАРС, тобто Майстерня революційного слова, він вирізнився як провідний прозаїк, а саму організацію вважали тоді однією з найелітарніших. І ціну вони собі знали, не надто толеруючи ревнителів пролетарської культури та бійців «лівого фронту».
І ось у 1928-му «Книгоспілка» опублікувала «Місто» — текст, який посів заслужене місце в каноні вітчизняної класики. Неодноразово вже апробований сюжет про провінціала в столиці Підмогильний збагатив цілком новими поворотами, колізіями й проблемами. Створив модерністський роман про митця, а літературний побут привертав, здається, більшу увагу автора, ніж соціальні зміни, спричинені революційним потрясінням. Традицію, яка послідовно заперечується, автор не боїться ідентифікувати з іменем найталановитішого й найшанованішого її представника. Головний герой «Міста» Степан Радченко — таки бунтівливий літературний син Павла Радюка з роману «Хмари» Нечуя-Левицького, надсадно ідеалізованого українофіла, збирача фольклору й пошановувача етнографічних святощів. Радченко ж, до речі, недарма «Степан Павлович». (До слова, у пізнішій «Повісті без назви» пізнаваним об’єктом пародіювання буде не менш авторитетний творець реалістичного роману «Рудченко з Гадяча».) Підмогильному дистанціювання від класичної вітчизняної прози ХІХ століття тим важливіше, що він один з небагатьох реалістів у переважно лірико-імпресіоністичному, неоромантичному письменстві 1920-х років, та тільки цей реалізм уже зовсім відмінний від Нечуєвого.
Читайте також: Левіафан і Ейзенштейн
Проблема урбанізації, відносин зросійщеного міста й менш піддатливого до змін села, яке береже національну тожсамість, упродовж майже всього ХХ століття перебувало в полі зору нашої літератури. І в цьому ширшому контексті візія Підмогильного — таки одна з найоптимістичніших. Рік появи роману був моментом найбільших успіхів політики українізації, бо вже наступного почалася імперська зачистка культурного простору. Нечуєві «Хмари» — про занапащений Київ, закляте місце, де марно розтрачується нагромаджена в народі життєтворча енергія, тож Павло Радюк, щоб не зрадити себе самого й свою ідентичність, шукає дружину-хуторянку й чи не збирається облаштувати свій київський побут за зразком батьківських провінційних патріархальних гнізд. Натомість Радченкові романтичних ілюзій закинути не можна. Іноді в мить прикрої невдачі чи приниження його опановує жагуча ненависть до міста й усіх цих ошатно вбраних «буржуїв». Серед претекстів роману можна вирізнити й алюзію на ранню повість Підмогильного «Третя революція». Радченко згадує епізоди свого повстанського минулого, які виразно співвідносяться з описами завоювання й брутального підкорення міста махновцями в повісті. Тож він із власного досвіду знає, що культуру не можна відібрати, взяти силою, її треба засвоїти й опанувати, змінивши водночас себе самого.
Не «під тихими вербами»
Київ у романі представлено питомим українським культурним середовищем. Топографія середмістя означена якраз літературними осередками. Пізніші катастрофічні погроми на цілі десятиліття позбавили нас культурної притомності, і збирати крихти втраченого часу та втраченої пам’яті нині таки дуже важко. Автобіографізм численних епізодів усе ж можна верифікувати. Серед інших українофільських міфів, які деконструює Підмогильний, програмово актуальним було підважування уявлення про літературу як арбітра моралі й письменника як проповідника, що навчає розрізняти добро та зло. «Вироблена під тихими вербами», як означено її в «Місті», грінченківсько-нечуєвська філософія не надто допомагає давати раду зі складністю сучасного світу.
Катеринослав. Місто імперських амбіцій і козацького коріння. Тут зростав Валер’ян Підмогильний
Подолання рустикальності й стрімкий підйом по щаблях соціальної драбини не були легкими та безболісними. У Радченка вистачило на це снаги, хоча поразок, синців і шрамів теж не бракувало. Від багатьох інших персонажів його відрізняє здатність вчитися і бути вдячним за уроки. Степана Радченка бачимо у фіналі гордим переможцем, визнаним письменником, який урешті стає не лише споживачем, а й творцем культурних вартостей.
«Місто» й самого Валер’яна Підмогильного поставило в шерегу найкращих тодішніх прозаїків. Книжку і хвалили, й гудили (переважно за ідеологічні недопрацювання), але вона витримала кілька перевидань, з’явилася російською в Москві, готували німецький переклад. Наприкінці року Підмогильний разом з Аркадієм Любченком відвідав Чехію та Німеччину. У Берліні зустрівся з давньою київською приятелькою Веронікою Черняхівською, яка тоді мешкала в німецькій столиці й стала гостинним гідом.
А повернувся письменник після короткої поїздки вже в іншу реальність. Опублікувавши 7 листопада 1929-го в московській «Правді» статтю «Рік великого перелому», Сталін підтвердив згортання НЕПу, наступ на «куркуля» й загалом заборону приватної ділової ініціативи. Проте про зміну економічного курсу знали й без його теорій: крамниці неухильно порожніли, не вистачало найнеобхідніших товарів. Кардинальний розворот відбувався й у національній політиці радянського уряду. Добре розуміючи, що кільце стискається, а загрози стають неуникними, Підмогильний усе ж рятувався від них у творчості.
Катастрофа й абсурд
У травні 1929 року в Києві почалися арешти, переважно серед старшого покоління української інтелігенції. Невдовзі було офіційно заявлено, що доблесні чекісти викрили «Спілку визволення України», яка, звісно, була насправді плодом міфотворчості спецслужб. 9 березня 1930 року в приміщенні столичного харківського оперного театру почалася «опера СВУ на музику ГПУ». Повсюдно відбувалися збори трудових колективів з осудом «терористів» та вимогами розстрільних вироків. Підписів під такими «підказками» каральним органам вимагали й від письменників. Борис Антоненко-Давидович згадував, як відключав телефон і ховався від репортерів. Але якось, коли до нього ввечері зайшли друзі по «Ланці», на телефонний дзвінок відповів Підмогильний. На вимогу з київської «Пролетарської правди» погодитися поставити їхні підписи під листом з осудом об’єднаних у «Спілку визволення України» «ворогів народу», знічений Підмогильний розпачливо глянув на друзів і відповів: «Ставте». Боячись, що наступного дня зажадають ще й інтерв’ю, Підмогильний, Антоненко-Давидович і Бажан нічним потягом подалися до Харкова, щоб на власні очі побачити, що ж відбувається на оперній сцені. Настрій був гнітючим.
Читайте також: Адам Джонс: «Минуле завжди наявне в теперішньому, воно є предметом реконструкції та політичної мобілізації»
На процесі вони з жахним подивом почули зізнання авторитетних для них людей. Які погрози й засоби психологічного тиску, які диявольські підступи змушували зізнаватися в нескоєних злочинах? Валер’ян Підмогильний побачив на лаві підсудних кількох дуже близьких людей, зокрема Людмилу Старицьку-Черняхівську та Петра Єфремова.
Якраз Підмогильний виявився здатним навіть за тих умов залишити свідчення про пережите. Його «Повість без назви» — одна з дуже небагатьох безпосередніх фіксацій травматичного досвіду початку 1930-х. Енкаведисти, що прийшли арештовувати письменника 8 грудня 1934 року, перервали роботу саме над цим рукописом.
Тож який досвід автор хотів зберегти від забуття вже фактично на останній межі, усвідомлюючи приреченість і власної долі, й усього свого покоління? «Повість без назви» зосереджено на остаточних питаннях людського існування, коли все, надбудоване над буттєвими підвалинами й наріжними каменями, утратило вагу та цінність.
Ритуальна жертва. Валер’яна Підмогильного разом з іншими в’язнями розстріляли в урочищі Сандармох до 20-ї річниці «Великого Жовтня»
Герой повісті почувається людиною без прихистку, не закоріненою, змученою та спустошеною нестерпними випробуваннями. Молодість обернулася на боротьбу за виживання у воєнному лихолітті. А коли все ніби втихомирилося та ввійшло в певніші береги, виявилося, що мир означав щодень жорстокіший контроль і підпорядкування людини. Сприймав себе «далеким пішохідцем, мандрівником з торбинкою і ціпком після довгої путі, що стелилася перед ним без краю». Схоже, і без визначеної мети.
Реальність початку 1930-х ескізно означується згадкою про вбивство «зловісними куркулями» відомого партійця, якого відправили на хлібозаготівлі. У перекладі з новомови це означає, що приречені на голод селяни наважилися захищатися від грабунку. Городовський відгукується на цю подію ідеологічно правильним нарисом. І відчуває нові загрозливі симптоми, сигнали, яких згнічена страшним тиском психіка більше не витримувала. Не рятує уже «гігієнічний» самоаналіз, яким успішний журналіст, свідомий своїх проблем, регулярно займається. Хвороба, що вразила оповідача, поширюється в спільноті епідемічно, і діагноз цієї недуги Підмогильний описує, послуговуючись психоаналітичною термінологією. Людина-гвинтик не розпоряджається собою та власним часом, не налагоджує жодних сталих і тривких стосунків. Герой Підмогильного постає відчуженою особистістю, змученою нападами нудьги й огиди. Найбільше чоловіка пригнічує втрата самоконтролю, нездатність уже приховувати свої психологічні негаразди чи, що більше, огиду до неприйнятної дійсності.
Окремі штрихи дають змогу побачити атомізоване суспільство, в якому обірвано чи не всі узвичаєні зв’язки між людьми. У «Повісті без назви» продемонстровано три способи реагувати на катастрофічність абсурдного світу. Психотерапевтів там немає, і сподіватися на допомогу чи полегшення страждань нізвідки. Учитель Пащенко видається у своїх оцінках і висновках найпослідовнішим. Він формулює екзистенціалістські засади абсурдності буття, неминучості страждання, страху та відчаю. Виокремлюючи чотири найважливіші події свого життя, першою називає сам акт народження, наголошуючи на цілковитій випадковості цієї закинутості в існування, закинутості, яку інтерпретує як насильство інших. Другою визначальною подією для розуміння абсурдності життя стало для підлітка переживання смерті сестри. Пащенко вбачає в цьому підтвердження мізерності й нікчемності людини як іграшки зовнішніх сил. Ситуація абсурду вимагає якоїсь реакції. І вчителеві, який зумів якось поєднати послідовний мізантропізм зі стоїцизмом та аскезою, допомагає третій випадок — він стає власником банки гашишу. Отже, має змогу втекти від нестерпної реальності у світ ілюзорний. Спасенний гашиш відключає раціо й дарує можливість злитися зі світом: «Ось у чому вічна принадливість наркотику: він убиває ваш нужденний розум, не вбиваючи в нас життя». Отже, Пащенко пережив досвід абсолютної свободи й вважає, що пізнав усе, приступне людині, і більше не має причин продовжувати перебування там, куди його закинули. Його вибір — добровільно припинити страждання, те філософське самогубство, на яке з різними мотиваціями зважувалися кілька персонажів української літератури. У цих трьох пунктах розмисли Пащенка логічні. Але він озвучує ще й четвертий — і так почасти заперечує все попереднє. Четвертим визначальним випадком свого життя він вважає зустріч з випадковим співмешканцем Городовським, бо має змогу висповідатися, розповісти свою історію. Так визнає, що не байдужий до оцінки його вибору іншими.
Читайте також: Витончені ігри зі смертю
Городовський слухає Пащенка зацікавлено. Але його вибір інший. Чи в абсурдній безвиході лише самогубство залишається єдиним виявом свободи вибору? В очікуванні неминучого це питання було для українських інтелектуалів аж ніяк не лише теоретичним. Головний герой «Повісті без назви» вважає за можливе обстоювати свободу за будь-яких умов. Ми зустрічаємося з Городовським у момент, коли він досяг важливого рубежу. Після численних компромісів журналіст зміг заощадити кошти, щоб покинути газетну поденщину й мати змогу «цілковито й спокійно віддатись написанню великої, надзвичайно важливої для нього речі, у якій він щиро вбачав усю рацію свого дотеперішнього існування». Городовський забезпечив собі фінансову незалежність, але щось заважало йому почати писати. Схоже, його психіка надто уражена й розладнана, гніт зовнішніх обставин, потужна влада Великого Іншого позбавляють свободи, необхідної для творчості. Раціонально продуманий план Андрія Городовського несподівано зруйнувала зовсім дріб’язкова, здавалося б, пригода. У натовпі на київській вулиці він побачив жінку — і щось змусило піти вслід за нею. Голос розуму застерігав не бути смішним, і засторозі Андрій підкорився. Лише випадкова хвилева примха, збій самоконтролю, якого так прагне цей герой. Але непередбачувані випадки в сюжеті повісті багато разів відіграють вирішальну роль. Адже випадковістю треба вважати і сам факт нашої появи на світ: якраз така ось принизлива обставина й обурює опанованого ідеєю власної самодостатності Пащенка. Дивна могутня сила, якій не зміг протистояти, через кілька днів змушує Городовського відмовитися від усіх попередніх намірів і знову рушити в Київ шукати жінку, зовнішність якої чи й зафіксував як слід у пам’яті. Навряд чи цю непереборну спонуку він одразу вважав коханням. Принаймні його фізичний стан про жодне романтичне піднесення спершу не свідчив. Тіло стрясалося «огидним дрожем», удари серця стали болісними, з’явилися прикрі спазми, тремтіння рук і слабкість, нудота не давала й думати про їжу. Це, найімовірніше, медична констатація діагнозу наглої хвороби. До того ж схожі симптоми в нього виявлялися й раніше.
Городовський визнав, що його життя змінило домінанту. Цей психологічний термін і дав йому змогу порозумітися з собою, а нову домінанту назвати тепер коханням. Воно принесло відчуття чистоти й давно забутого піднесення, і сам цей стан вабив більше, ніж непевний образ, що його викликав. Зміна життєвої домінанти зовсім позбавила Городовського колишньої залежності від суспільства: тепер підкорявся лише внутрішньому пориву й почувався вільним. У контексті екзистенціалістської інтерпретації він якраз і здобув свободу, якої за будь-яких умов мусить прагнути людина.
Ми не знаємо, чим завершаться пошуки Городовського, але бачимо, як змінив його сам процес гонитви за пожаданим ідеалом. На початку повісті зустрічаємо опанованого тяжкою депресією індивіда, який не може впоратися з кризою раціональності. Свої численні обов’язки він уже виконує напівавтоматично, шукаючи можливості скинути нестерпний тягар. На останніх сторінках перед нами — сповнений енергії, цілеспрямований молодий чоловік, здатний сам розпоряджатися власною долею, своїм часом і все підпорядковувати меті, яку вважає для свого життя смислотворчою. Чи означає це, що попередню ціль, якою на початку названо майбутню книжку, забуто? Ми нічого про це не знаємо, але у фіналі Городовський таки більше схожий на письменника, здатного зреалізувати свій творчий задум, аніж на початку. У реалістичних координатах обчислення шансів він не може сподіватися на успішність пошуку голки в сіні, раз баченої на вулиці жінки серед сотень тисяч мешканок Києва. Але чи не важить тут процес значно більше, ніж примарний результат? Досвід безпосереднього й цілковито приватного пізнання міста потрібен якраз митцеві. У невпинних мандрах вулицями він постає класичним фланером, колекціонером вражень, імпресій, деталей, пейзажів і ландшафтів. Імовірно, це саме те, чого досі бракувало.
У шухлядах письмового столу Городовський зібрав безліч матеріалів, записів і згадок. Але зважмо на те, що задумано роман про сучасність, із побіжних деталей зрозуміло, про початок 1930-х. Більшість текстових матеріалів так чи так спотворено офіційною чи внутрішньою цензурою, тепер же йдеться про безпосередні спостереження. У своїх мандрах Городовський якось зустрівся з художником Безпальком, який, уособлюючи третій із представлених у «Повісті без назви» способів реагувати на неприйнятну дійсність, виконав роль кривого дзеркала, у яке з відразою зазирнув головний герой повісті. Пащенко обрав мізантропічну самотність, мінімізував стосунки з людьми до заробляння лише хліба насущного в буквальному сенсі цього вислову. Безпалько намагається не помічати жорстоку травматичну сучасність, терор і кров. Обирає гедонізм і ґрунтує його на самообмеженні іншого типу, тобто існує в комфортному скафандрі, який глушить звуки пострілів, в окулярах, здатних освітлити кривавий колір до ніжно-рожевого. Малює сонячні пейзажні акварелі в пастельних тонах і сам же вважає, що споглядання такого мистецтва має психотерапевтичну функцію. Городовський реагує на таку творчість чи не з надмірною гостротою, але зрозуміти його неважко. У концтабірній дійсності декорування тюремних стін ніжними акварельними малюнками попросту блюзнірське. Городовський, може, ще й тому так гнівно реагує, що спокуса такого вибору існує для кожного митця, якому випало жити в добу соціалістичного реалізму. Пізніше це затаврують як лакування дійсності, а в 1930-х називали її правдивим змалюванням.
Останній твір Підмогильного сприймається як роздум про можливості втечі зі своєї епохи, з існування, яке — згадаємо саркастичну скаргу його героя — краще б не збігалося в часі з великими потрясіннями початку ХХ століття. Гашиш був тимчасовою втечею, після якої повернення в клітку ставало ще катастрофічнішим. Раціоналіст Пащенко завбачливо подбав про рятівну ампулу з отрутою, яка гарантувала зникнення назавжди. Городовський випробовував варіант безслідно щезнути у велелюдді, у безупинному бездомному русі новими й новими шляхами. Лише поодиноким пощастило тоді врятуватися, сховатися, розчинитись у просторі — згадати хоча б мандрування ще одного ланківця Тодося Осьмачки. Але переважно плани виявлялися нездійсненними. Саркастично визначив суть їхнього становища Євген Плужник знаменитим афоризмом про слово, яке почали оцінювати лише в параметрах кримінального кодексу: «Та це ж розмова лиш! — Але розмова довга: почнеш у Києві, кінчиш на Соловках!».
Для Підмогильного все завершилося 3 листопада 1937 року в карельському урочищі Сандармох, коли ювілейну річницю більшовицької революції ознаменували масовими розстрілами. Після Сандармоху бібліотека української літератури ніби потребує двох паралельних каталогів. Окремо — творів, що є на полицях, а окремо — списку незаповнених, порожніх місць, де мали б стояти книжки, так і не написані впродовж століття.