Парадоксально, але виступи спричинила хрущовська критика культу особи Сталіна. 5 березня в третю річницю смерті Сталіна сотні тбілісців зібралися в парку на набережній Кури біля Сухого мосту, де стояв пам’ятник «батьку народів». Вони критикували Микиту Хрущова, який виступив два тижні тому на ХХ з’їзді КПРС із промовою про культ особи Сталіна. Того самого дня студенти Тбіліського університету влаштували імпровізований мітинг. Там уперше прозвучав сакраментальний заклик: «Не допустимо критики Сталіна!» Оскільки зібрання було стихійне, ніким не санкціоноване, це стало ніби своєрідним викликом владі. Однак його не розігнали, нікого з учасників не заарештували, і юнаки, осмілівши, наступного дня продовжили акцію, до якої долучилися студенти інших інститутів міста: політехнічного, педагогічного, медичного. Нікого не чіпали й цього разу. 7 березня студенти влаштували демонстрацію: від університету їхня колона пройшла проспектом Руставелі. До них приєдналися робітники, службовці й частина інтелігенції.
Схожі за сюжетом події розгорталися в ті дні у Горі, Кутаїсі, Батумі, Телаві та інших містах Грузії. Спричинені вони були чутками про те, що виступ Хрущова на з’їзді спрямований не тільки проти Іосіфа Сталіна і Лаврентія Берії, а й проти всього грузинського народу. Тексту згаданої доповіді опубліковано тоді не було, тому поширювалися найрізноманітніші домисли.
«Це була демонстрація, учасники якої почали свій виступ, захищаючи ім’я Сталіна. Але потім усе вилилося в маніфестацію на захист ураженого національного самолюбства», – оцінює березневі події 1956 року Коба Імедашвілі, доктор наук, колишній радник екс-президента Едуарда Шеварднадзе.
«Це був вияв масового народного обурення, що набрав політичного характеру, – згадує Вахтанг Гурулі, професор кафедри історії Грузії Тбіліського державного університету імені Іване Джавахішвілі. – Треба враховувати, що Сталін сприймався в нашій країні у двох іпостасях: як грузин і як творець комуністичної імперії. Якщо в другій практично абсолютна більшість оцінювала його негативно, адже грузини постраждали від сталінських репресій анітрохи не менше від інших народів країни Рад, то в першій…».
Телеграми в ООН
Очевидець тих подій Тенгіз Гамкрелідзе розповідає: «Мітингувальників біля пам’ятника Сталіну з кожною годиною ставало дедалі більше. Люди прибували з різних районів Тбілісі, з передмість. Було багато молоді: студентів і старшокласників. У самому центрі міста, на площі Лєніна (нині площа Свободи. – Ред.), спонтанно виник інший мітинг.
7–8 березня мітинги тривали вдень і вночі. Ситуація загострювалася. З наростанням пристрастей з’являлися нові гасла. Лунали крамольні вимоги про відставку Політбюро ЦК КПРС, заклики до свободи та незалежності, до відокремлення Грузії. Слід враховувати, що все це відбувалося 55 років тому, коли навіть думки про це вважалися злочином.
До 9 березня офіційна влада і міліція були ніби паралізовані. А вранці 9-го на площі Лєніна виступив перший секретар ЦК Компартії Грузії Василь Мжаванадзе. Свою промову він почав російською, але на вимогу мітингувальників перейшов на грузинську, якою погано володів. Переважно закликав присутніх розійтися, давав якісь обіцянки й поспіхом зник у будівлі ЦК.
Своїми спогадами ділиться ще один учасник тих подій Отар Урушадзе: «Увечері дев’ятого числа на мітингу прозвучала пропозиція відправити на Центральний телеграф, званий у народі Будинком зв’язку, кількох людей, щоб вони надіслали телеграму протесту до Москви і вітальну телеграму до дня народження вірному другові Сталіна Вячеславу Молотову. Були й інші адресати телеграм, аж до ООН… Група молодих людей попрямувала на проспект Руставелі, де містився телеграф. До цього часу всі стратегічні об’єкти міста були зайняті внутрішніми військами. Звичайно, надіслати телеграми юнакам не дозволили. Їх затримали. Дізнавшись про це, натовп мітингувальників рушив до проспекту Руставелі звільняти затриманих. З двома своїми однокласниками я йшов у перших рядах. Перед Будинком зв’язку солдатів не було, і ми зайшли всередину будівлі. Але біля головного входу вже стояли озброєні автоматами люди».
НА СПОМИН ПРО ПОЛЕГЛИХ. Меморіальна дошка на стіні колишнього Будинку зв'язку у Тбілісі
Трупи скидали в Куру
«Коли пролунали перші схожі на гучні удари звуки, я відразу й не зрозумів, що стріляють, – продовжує свою розповідь Тенгіз Гамкрелідзе. – Стояв біля огорожі Олександрівського саду, за 50 метрів від Будинку зв’язку. Хтось крикнув, що, мовляв, стріляють холостими й боятися нічого. Аж ось на проїжджій частині проспекту впала одна людина, потім друга, і знову крик: «Лягайте, а то всіх переб’ють!» Стрілянина тривала хвилин вісім–десять. Почулися стогін, кликання на допомогу. Звідкілясь взялися, напевно, спеціально підготовлені для такого випадку вантажівки. У них поскладали вбитих і поранених й організовано вивезли».
Як на лихо, на цьому все не скінчилося. Армійські частини спустилися до парку на набережній, де відбувався мітинг, і влаштували справжню бійню. Розправа там була жорстокішою і кровопролитнішою. Десятки трупів без зайвих церемоній скидали в темні води Кури. Морги міста були переповнені, багатьох тієї ночі закопали в одній могилі, й через деякий час родичам насилу вдалося отримати дозвіл на перепоховання тіл.
Скільки ж людей було вбито того кривавого березневого вечора в Тбілісі? Точних даних немає й до сьогодні. За словами члена експертної комісії, такого собі Матіашвілі, на проспекті Руставелі загинули 27 осіб, переважно студенти та старшокласники, а щодо подій у парку біля мосту експертизу вирішили взагалі не проводити (?!). На думку історика Вахтанга Гурулі, кількість жертв каральної армійської операції на набережній – понад півсотні людей.
Чи можна було завершити ці мітинги мирно, без крові? Напевно, так. Але тодішньому керівництву треба було налякати народ і таким чином покласти край виступам, що почалися в різних куточках СРСР: до подій у Тбілісі вже були студентські бунти в Свердловську й Томську. Рішення ухвалили на самому верху, в Кремлі, але хто саме, досі не зрозуміло. Називаються прізвища генералів Железнікова, Федюнінского…
Трамплін для Шеварднадзе?
Цікава роль Едуарда Шеварднадзе в тих подіях півстолітньої давності. У той час він був лідером комсомольської організації міста Кутаїсі. А через кілька місяців вельми несподівано став секретарем ЦК комсомолу всієї Грузії. Дехто переконаний, що це результат «правильної» поведінки Едуарда Амвросійовича в ті дні й тбіліські події були своєрідним Тулоном, трампліном у його кар’єрі…
Уже наступного після трагічного фіналу дня газета «Заря Востока» – орган ЦК КП Грузії – вийшла з редакційною статтею про антибільшовицький і націоналістичний характер масових виступів народу. Крім того, у ній стверджувалося, що то був добре спланований і підготовлений бунт за активною участю… турецьких спецслужб! Ця версія лопнула, як мильна бульбашка… Утім, радянська репресивна машина мала якось відреагувати на те, що трапилося. І зробила це: у ті й наступні дні було затримано понад 300 осіб, проти 39 з них порушено кримінальні справи. Їм закидали «антирадянські виступи» і «складання провокаційних вимог до радянського уряду».
В історії кривавої березневої драми 1956 року, на жаль, і досі лишається чимало таємниць, які ще потребують розгадки. Цей тягар дістався грузинам у спадок як від непрозрілих, тих, хто поліг на вулицях Тбілісі, протестуючи проти паплюження імені «вождя народів», так і від тих, кого після секретної доповіді Хрущова на ХХ з’їзді КПРС реабілітовано посмертно.
ІСТОРИЧНІ ПАРАЛЕЛІ
Грузія в огні
Зрадники з грузинськими прізвищами 90 років тому задушили свою країну
Є в Києві на вулиці Толстого будинок із меморіальною дошкою, котра засвідчує перебування там колись посольства Грузії. Що це за доба? Тимчасовий уряд Росії в березні 1917 року утворив Закавказький комітет у Тбілісі із членів Державної думи. На Кавказькому фронті настало затишшя: російські війська вирушили додому, а турецькі – до Палестини й Месопотамії. Після Жовтневого перевороту в Петрограді соціал-демократи (меншовики) Грузії, партії «Дашнакцутюн» із Вірменії та «Мусават» з Азербайджану заснували в листопаді Закавказький комісаріат, а 23 лютого 1918-го – Сейм. Сейм проголосив Закавказьку демократичну федеративну республіку в квітні, та невдовзі ухвалив її саморозпуск. Національна рада Грузії 26 травня (8 червня) задекларувала незалежність. Ное Жорданія очолив уряд соціал-демократів. За договором із Німеччиною, її війська прибули з України й створили спільні залоги з грузинами, котрі убезпечили державу від інтервенції більшовиків, що проголосили владу Рад у сусідній Абхазії. Водночас Берлін зупинив наступ турків. Утім, за договором 4 червня, укладеним у Батумі, Грузія віддала мусульманські регіони. Москва гальмувала визнання Грузії. Тим часом 60 тис. перекинутих після Світової війни з Ірану британських вояків у листопаді–грудні зайняли Баку, нафтопромисли, а також Батумі, Тбілісі й Закавказьку залізницю. У Грузії їх налічувалося 25 тис. За спогадами Жорданії, Лондон вимагав від Тбілісі підпорядкування Добровольчій армії білої Росії на правах автономії. Грузія до 1919 року мала Сочі, але прагнула повернення Аджарії та вступу до Ліги націй. На це британці заблокували їй шляхи постачання й контакти з Європою.
Червона армія навесні 1920-го вступила в Азербайджан, де знищила Демократичну республіку, але не зазіхнула на Грузію. Треба було налагодити стосунки з Лондоном, вийти з ізоляції. За мирним договором у Москві 7 травня, Росія визнала незалежну Грузинську Демократичну Республіку і обіцяла не втручатися до її внутрішніх справ. Остання у відповідь легалізувала комуністичну партію. Налагодились дипломатичні стосунки; повноважним представником кремлівського уряду в Тбілісі став Сєрґєй Кіров.
Мустафа Кемаль-паша в Анкарі створив навесні 1920 року націоналістичний уряд. Москва дала йому кошти і зброю. У вересні кемалісти напали на Вірменію, потім оголосили війну, окупували Сарикамиш і Ардаган, у жовтні після боїв біля Сурмалу здобули Карс. У Тбілісі почули пораду британців, що «мир із Росією є меншим лихом».
Грузія опинилася в оточенні. Серґо Орджонікідзе квапив «покінчити з нею», бо «щоб твердо забезпечити за нами Північний Кавказ (хліб і нафту), необхідно радянізувати Грузію». Кавказьке бюро більшовиків у грудні наказало армії перейти кордон, але Москва на деякий час дала задній хід. Утім, підготовка до вторгнення тривала, а Джуґашвілі-Сталін підтримував найвойовничіші задуми. У лютому 1921 року створено групу Тифліського напрямку зі стрілецьких і кавалерійських дивізій із танками. Лєнін 15 лютого звелів Реввійськраді вдатися до «енергійних і швидких дій, не вагаючись перед здобуттям Тифліса». Ревком Грузії 16 лютого проголосив радянську владу і попрохав допомоги в Росії, яка послала 11-ту, а з Кубані і 9-ту армію загальною кількістю до 50 тис. вояків. Грузія мала загалом 21 тис. (разом із залогами 35 тис.) бійців. Добровольці Кахетії та юнаки військової школи відчайдушно чинили опір навалі. Жорданія 24 лютого евакуював уряд до Кутаїсі, щоб уникнути жертв серед населення. Втрата столиці деморалізувала військо та суспільство, тож не пощастило втримати і Мцхету. За Червоною армією 25 лютого маріонетковий Ревком прибув з Абхазії до Тбілісі й став Радою народних комісарів. За вогневої підтримки французьких кораблів 28 лютого грузини відбили Гагри. Наступного дня Червона армія знову здобула місто, а 4 березня – Сухумі, де було проголошено радянську Абхазію. Грузини 9 березня втратили Зугдіді, а 14-го Поті. Більшовики стрімко пішли в наступ через перевал Мамісоні, що мав славу нездоланного, і це не дало змоги захистити Кутаїсі. Уряд рушив до Батумі, а частина грузинської армії в гори.
Червона армія втратила 5,5 тис., а грузини – 3,2 тис. вояків. Відтак було засуджено нав’язані силоміць Росією акти, визнано кордон, автономію Аджарії в Грузії. Утім, грузини не бажали радянської централізації. Опиралися Кахетія і Хевсуретія 1922 року. Після придушення повстання 1924-го було страчено 12 578 осіб, зокрема аристократів та інтелектуалів, а 20 тис. заслано до Сибіру. Зрадники з грузинськими прізвищами дев’яносто років тому душили свою країну між червоних прапорів із серпом і молотом та з турецьким півмісяцем. Пам'ятаймо, порівнюймо…
Михайло Кірсенко