Після подій національної катастрофи європейського єврейства часів Другої світової війни, відомої у світі як Голокост (в івритській традиції – Шоа), міжнародне співтовариство і формально, і фактично потрактувало антисемітизм як одну з найагресивніших варіацій расової ненависті. За цим визнанням стояли мільйони жертв нацистського геноциду. Відповідні звинувачення набули характеру надзвичайно тяжких, ганебних і несумісних із належністю до цивілізованого суспільства. Без ризику для своєї репутації, без величезних іміджевих утрат їх могли сприймати хіба що політичні маргінали. Саме тому ефективний закид своїм опонентам гріхів антисемітизму став доволі зручним знаряддям ідеологічної дискредитації.
Читайте також Тіні з’являються опівночі: антисемітизм як зворотний бік українофобії
ПІД ПРИКРИТТЯМ ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМУ
Найцікавіше, що таке знаряддя залюбки використовували й ті політичні сили, що поділяли чимало догм антисемітизму. Насамперед ідеться про Радянський Союз, де його в певні періоди офіційно засуджували, та це аж ніяк не обмежувало проявів ксенофобських практик. Приміром, від кінця 1920-х, особливо після політичного краху та насильницької депортації Льва Троцького, розпочався процес чистки найвищого керівництва комуністичної партії та радянської держави від євреїв. Відомий діяч більшовизму Карл Радек із цього приводу розповідав анекдот: «Що спільного між Мойсеєм і Сталіним? Мойсей вивів євреїв із Єгипту, а Сталін – із Політбюро».
Боротьба проти троцькізму в СРСР насправді часто виступала як легальна форма роздмухування антисемітських настроїв, вироблення в масах внутрішнього переконання, що його послідовники – не лише політичне, а й етнічне угруповання.
Після Другої світової війни прихований радянський антисемітизм дістав додаткове обґрунтування. Від 1950 року (й до смерті Сталіна) головним ворогом для радянських спецслужб замість троцькістів стали сіоністи, щó додало антисемітському підтексту прозорості. Ця тактична переорієнтація була пов’язана з полюванням на можливих послідовників «комуністичного єретика» Йосипа Тіто в керівництві так званих країн народної демократії. Серед заарештованих потенційних тітоїстів виявилось непропорційно багато євреїв. Це стосується і страти угорського міністра внутрішніх справ Ласло Райка, і повішення лідера чехословацьких комуністів Рудольфа Сланського, і переслідування члена партійного керівництва Румунії Анни Паукер. Зрозуміло, що знищення таких відомих постатей у країнах-сателітах Радянського Союзу послужило сигналом до початку репресій за етнічною ознакою проти діячів середньої та нижньої ланки.
Читайте також: Обрані зручною мішенню
ВІД «БОЙОВОГО ЗАГОНУ» ДО «АГЕНТІВ ІМПЕРІАЛІЗМУ»
У Кремлі мали свої плани щодо геополітичної ролі новопосталої Держави Ізраїль. Тут розраховували, що вона стане «бойовим загоном» радянської антизахідної політики на Близькому Сході (саме тому делегації СРСР, УРСР і БРСР проголосували в ООН за її утворення). Та не так сталося, як гадалося.
Керівники Тель-Авіва зовсім не бажали стати маріонетками в руках СРСР на кшталт режимів у Центрально-Східній Європі й виходили виключно з ізраїльських національних інтересів. Водночас Кремль намагався перетворити нову державу на свій плацдарм, що протистояв би близькосхідній політиці США, Великої Британії та Франції. Еміграцію радянських євреїв до «землі обітованої» більшовицькі спецслужби використовували для насичення Ізраїлю своєю агентурою. За цей напрям роботи в ПГУ (Першому головному управлінні МДБ) відповідав полковник Алєксандр Коротков, одружений із єврейкою. За успішну діяльність на ізраїльському напрямі його невдовзі удостоїли звання генерала.
Дуже прикре враження на Сталіна й загалом комуністичну верхівку справив масовий ентузіазм радянських євреїв у зв’язку зі створенням національної держави на біблійних землях у Палестині. Обурено, як вияв нелояльності, керманичі СРСР сприйняли урочисту зустріч десятками тисяч євреїв у Москві посла Ізраїлю Ґолди Меїр, яка відвідала столичну синагогу на Рош-Гашана в юдейський Новий рік 4 жовтня 1948 року. Репресії не забарились.
Читайте також: Як більшовики зробили з українців найбільших погромників євреїв
Узимку 1948–1949-го єврейські державні театри в СРСР було закрито, розпущено Єврейський антифашистський комітет, убито його голову актора Соломона Міхоелса, заарештовано майже всіх визначних єврейських письменників і артистів. Постраждала й дружина сталінського соратника Вячєслава Молотова – Поліна (Перл) Жемчужина, яка під час особистої зустрічі з Ґолдою Меїр сказала їй мовою їдиш: «Я єврейська дочка». Жемчужиної не врятувало й те, що вона все життя була фанатичною комуністкою і сталіністкою. Радянський тоталітарний режим не визнавав жодних паралельних лояльностей і симпатій, окрім тих, які цілком контролював. Усе це анітрохи не заважало СРСР публічно засуджувати антисемітизм як форму «імперіалістичної реакції». Водночас прокотилася хвиля ксенофобської істерії.
Навесні 1953-го всіх посадовців єврейської національності було вичищено зі складу Міністерства державної безпеки СРСР. Їх туди не повернули й по смерті Сталіна, незважаючи на реабілітацію засуджених. У січні того самого року розпочалася «справа лікарів», що спровокувала вибух антисемітизму серед широкого загалу, коли кожного медика відповідного походження підозрювали в убивствах і отруєннях пацієнтів. Газета «Правда» таврувала «продажні єврейські буржуазно-націоналістичні організації» і звинувачувала «органи» в тому, що вони не викрили цієї змови на ранній стадії. Але й потому довгі роки МЗС та МДБ–КДБ зберігали негласну заборону на професію для євреїв у своїх структурах. Однак радянські спецслужби дуже полюбляли звинувачувати в антисемітизмі ідеологічних ворогів СРСР.
Читайте також: Як більшовики запустили міф петлюрівського антисемітизму
У книжці «КДБ. Розвідницька діяльність від Лєніна до Ґорбачова» колишній полковник КДБ Олєґ Ґордієвскій і британський науковець Крістофер Ендрю розповідають про організацію «антисемітських проявів» для дискредитування супротивників, зокрема про діяльність шефа відділу «Д» (дезінформація) ПГУ КДБ генерала Івана Аґаянца: «Одним із перших об’єктів […] у 1959 році була Західна Німеччина, яку КДБ прагнуло представити керованою неонацистами. Для випробування одного зі своїх «активних заходів» перед проведенням його в Німеччині Аґаянц спрямував групу співробітників у село за 50 миль від Москви з указівкою малювати свастики, писати антисемітські гасла й перевертати вночі надгробки. Інформатори КДБ доповіли, що хоча інцидент стривожив більшу частину жителів, він надихнув невеличку їхню групу наслідувати провокації КДБ, здійснюючи антисемітські акти за власною ініціативою. Взимку 1959–1960-го Аґаянц із величезним успіхом використав ту саму техніку на теренах ФРН. Східнонімецькі агенти були спрямовані на Захід із завданням плюндрувати й нищити єврейські меморіали, синагоги та магазини й писати антисемітські гасла. Місцеві хулігани та неонацисти швидко приєднались до кампанії КДБ […]. Потім кампанія раптово припинилась, але міжнародну репутацію ФРН було суттєво зіпсовано. Західнонімецькі політики й релігійні лідери публічно схиляли голови від сорому. New York Herald Tribun підсумувала реакцію більшої частини іноземної преси заголовком: «Бонн не здатен позбутися отрути нацизму». Відтоді синдром генерала Аґаянца часто дається взнаки, зокрема й у багатьох ідеологічних спецопераціях проти України».
У 1950–1980-ті роки в УРСР органи вміло нацьковували представників титульного етносу на євреїв, підкреслюючи нібито вроджену антипатію останніх до всього українського, а тих – на українців, експлуатуючи тему їхнього начебто особливо агресивного різновиду антисемітизму. За залізною завісою в республіці таке відбувалося доволі успішно, однак у вільному світі обидві національні спільноти зуміли подолати цю політичну технологію. Ображений КДБ відповів викривальними книжками на кшталт «Союз тризуба і зірки Давида» про «злочинну співпрацю сіонізму і українського буржуазного націоналізму».
Читайте також: Гітлерівський антисемітизм спровокували більшовики та дячі білої еміграції
Сьогодні карту місцевого антисемітизму раз по раз використовують різні політичні сили як усередині нашої держави, так і поза її межами. Часом виникає бажання знайти цапа-відбувайла, на якого можна було б повісити всі звинувачення у ксенофобії. Найкращими кандидатами на це є ті країни, що через недолугість і непатріотичність своєї влади не здатні себе захистити від інсинуацій. Ми якраз живемо в одній із них… Бажання таке з’являється чомусь саме тоді, коли Києву треба відмовити у вступі до якихось престижних міжнародних об’єднань. А на підтвердження звинувачень завжди знайдуть місцевих хуліганів і провокаторів, котрі обов’язково допоможуть послідовникам генерала Аґаянца…
ЦИТАТА
З книжки Олєґа Ґордієвского та Крістофера Ендрю «КДБ. Розвідницька діяльність від Лєніна до Ґорбачова»:
«Незважаючи на єврейське походження багатьох «старих більшовиків», антисемітизм, хоча і в прихованих формах, знову розквітнув за Сталіна. На відміну від «охранки», КДБ ніколи не провокувало єврейських погромів. Попри те, КДБ залишається найбільш антисемітською організацією в радянській державній системі… За нав’язливою ідеєю окремих співробітників КДБ про нібито наявні сіоністські змови та «ідеологічні провокації» проглядаються антисемітські міфи «охранки».
Читайте також: Під час Другої світової війни у стосунках українців і євреїв було більше людяності