На фестивалі KharkivMeetDocs відбудеться показ двох ваших стрічок – «Терикони», яка входить у нацконкурс, і «Будинок “Слово”». Також у вас є чималий досвід на міжнародних фестивалях з перемогами в номінаціях. Наскільки фільмам важливо з’являтись на кінофестивалях, що це важить для творця?
– Це надзвичайно важливо, бо такі події – частина культурної дипломатії, представництва України у світі. Це найближчий контакт з глядачем, можливість донести безпосередню емоцію в серце глядача. Не через новини, публіцистичні статті або сюжети. Кіно дає саме емоцію і це найцінніше, що людина може дізнатись про події в Україні. Тому дуже важливо, аби ми були представлені на міжнародних фестивалях. Кінофестиваль – це частина індустрії, де можна показати своє кіно. Розгінний майданчик, який передує прокату картини і на ньому можна знайти партнерів, однодумців, дистриб’юторів.
Фільм «Терикони» – про вічну тему дітей війни. Вона завжди чіпатиме і певно, що за драматичністю мало які ще сюжети зможуть її переплюнути. Що було найдраматичнішим у цій історії для вас?
– Той стан назагал. Ми його знімали 4 роки, ще до повномасштабного вторгнення. Наша героїня – Настя з Торецька. У 2015 році снаряд потрапив у їхній будинок і відтоді все життя Насті будується довкола цих руїн. Вона живе в бабці, батько внаслідок вибуху загинув. Найдраматичніше – це доля самих людей. Зараз більшість країни перетворилась на таку Настю. «Териконами» ми хотіли докричатись до світу, що в нас взагалі-то війна, яку світ не помічав і не хотів бачити. Прем’єра відбулась у Берліні, ми якраз летіли туди за 4 дні до початку повномасштабного вторгнення. Біля нашого літака летіли два винищувачі, супроводжували рейс. Тому ми розуміли, що скоро буде напад. Втім, коли вже показували фільм німцям, вони не вірили, що це дійсно відбудеться.
Чи відомо вам, яка доля у Насті після початку вторгнення?
– Я з нею говорив десь два тижні тому. Вони станом на той момент вирішили залишитись в Торецьку. Я все таки вмовив їх виїхати і почався наступ. Коли стало дуже гаряче, вони вирішили виїхати – під час останнього дзвінка вже намагались знайти транспорт. Я подзвонив до голови ВЦА, обіцяли посприяти цьому якось. Але якраз після цієї розмови, коли вони мали виїздити, перервався зв’язок і до сих пір немає контакту з Настею. Тому її доля зараз невідома. Хоча Ярік виїхав, Сєня теж, Міра – решта дітей виїхало, а Настя, певно, залишилась.
Так як «Терикони» – документальне кіно, все, що ми бачимо на екрані дуже моторошне від усвідомлення, що це не постановка. Крім того, діти – чутливий матеріал для знімання. Чи можна в таких стрічках перетнути межу того, що можна показувати, і чи є взагалі в документалістиці якісь особливі межі, за які режисеру краще не заходити?
– Якщо ти обрав собі героя, то треба з ним бути до кінця, а якісь межі – це вже внутрішні й моральні речі режисера. Він готовий через них переступити, або таки мусить зупинитись. Немає ніяких законів, я думаю. Кожна картина має свою специфіку. Єдине, що мусить бути – це повага і любов до персонажа, якого знімаєш. Це єдиний критерій.
Як, на вашу думку, «велика» війна вплине на документалістику? Чи не може статись зворотного ефекту, коли надлишок однієї популярної станом на зараз теми затьмарить можливості і бажання до розвитку документального кіно не лише про бойові дії і наслідки війни?
– Я вважаю, що зараз кіно має перейти на рейки документальності. Треба знімати хроніку й долі людей максимально широко. Я думаю, це основне завдання кінематографу. Робити художні фільми про війну поки завчасно, а знімати хроніку вкрай необхідно. Навіть в часи Другої світової війни на це не шкодували ніяких ресурсів і завдяки цьому маємо безцінні кадри. Коли йдеться про хроніку війни, треба завжди мислити в масштабуванні часу – що залишиться і що ми побачимо через 100 років. Чим більше ми знімемо доль людей, унікальних кадрів, тим це цінніше для історії.
Звісно, буде і перенасичення, герої будуть пересікатись, але ситуація так стрімко змінюється, що варто фіксувати кожен день. Телебачення з цим не справляється, бо робить новинні речі, а більш глибинні здатне творити тільки кіно. Тому дуже шкода, що обрізали фінансування на кінематограф – це така сама частина інформаційного фронту.
Другий фільм у програмі фестивалю «Будинок слово. Нескінчений роман» – драматична версія вашої роботи над темою. Раніше ви створили документальний фільм «Будинок “Слово”». Оскільки тема одна, а формат кардинально різний, поділіться, що було складніше передати – великі архівні дані чи художню історію на базі реальних подій?
– Це не було складно, тому що це дві частини одного великого дійства під назвою Будинок «Слово». Документальна стрічка виникла в результаті роботи над сценарієм художнього фільму, тому що ми дуже глибоко копали зі співсценаристкою Любов’ю Якимчук. Ми мали надзвичайно велику кількість сценарного матеріалу, тому вирішили зробити документальну стрічку і паралельно продовжили працювати над художнім сценарієм. Але це два різних твори, які практично не перетинаються. Єдине, хіба місце дії одне – будинок «Слово». Ми використовували матеріали допитів, стеження, спогади, доноси. Тому тим, хто дивився документальний фільм, буде надзвичайно цікаво побачити зовсім іншу картину, ніж вони очікують після перегляду першого кіно.
Фільм покажуть у позаконкурсній програмі, тому що основна прем’єра має відбутись на Міжнародному фестивалі «Молодість» в Гамбурзі. Так як український глядач не зможе побачити «Молодість», то ми пішли на зустріч і поставили його в позаконкурсну програму. Тобто це буде допрем’єрнийпоказ в Києві на KharkivMeetDocs.
А хто такий головний герой фільму «Будинок „Слово“: Нескінчений роман»? Це збірний образ, чийсь прототип чи просто складова художнього сюжету?
– Важко сказати, бо у фільмі надзвичайно складна драматургічна конструкція – Микола Хвильовий, котрий розуміє, що вигаданий персонаж його роману виходить з-під його контролю як письменника. Ключем до розуміння антагоніста й протагоніста в художньому фільмі про Будинок «Слово» – це повість «Я (Романтика)» Хвильового про психологічне роздвоєння головного персонажа. Не буде хорошого і поганого героя, це все про внутрішні конфлікти і компроміси письменника, його творчу лабораторію, сумніви.
Чому вирішили обрати для цього фільму чорно-білий формат зйомки? Що додає до фільму така кольорова гама?
– Фільм насправді кольоровий. Там є один кольоровий кадр, тому він вже не чорно-білий. Мабуть, заради цього одного кольорового кадру фільм і став чорно-білим. В нас з операторами навіть є градація чорного і білого в напівтонах. Ми це відслідковували, тому в градаціях теж є драматургія. Під кінець фільму простір здавлює глядача, робиться темнішим, контрастнішим. Коли герой Хвильового каже: «Мені не вистачає свіжого повітря», то завдяки операторській роботі глядач має відчути, що цього повітря не вистачає завдяки візуальним рішенням в картині.
Назагал тема Розстріляного відродження сьогодні популярна в дискусіях, втім змістовних матеріалів власне про Будинок «Слово» можна знайти не так багато. Чи достатньо українське суспільство усвідомлює символічність «Слова» як маркера тієї доби?
– Очевидно, що це не для широкого загалу, бо тема довгий час замовчувалась. Люди трохи старшого покоління взагалі про це нічого не знають, бо інформації не було в шкільній програмі. Зараз вона з’являється і дітям доносять такі речі. Але знову ж таки, це почалось порівняно нещодавно. Коли ми приїхали знімати документальний фільм, то прийшли в школу, яка через дорогу від Будинку «Слово» і спілкувались із вчителькою української мови та літератури. І коли вона дізналась, що Будинок «Слово» видно з вікна її кабінету, що все відбувалось там – в неї очі полізли на лоба, вона дуже здивувалась.
Ця тема довго замовчувалась і певним чином далі замовчується. Втім, нам необхідно повернути цих людей в українське культурне поле, бо всі ці імена штучно заретушовувались, викреслювались, забувались. Це частина нашої культури, ми без неї не можемо далі існувати повноцінно.
Стосовно дистрибуції українського незалежного кіно – чи достатньо ми маємо платформ для поширення наших фільмів і наскільки якісно рухаємось до розвитку культури платного споживання на спеціальних платформах? Чи потрібен нам свій Netflix?
– Навряд чи в нас з’явиться свій Netflix найближчим часом. Я прихильник дистрибуції кінотеатральної. Кіно потрібно дивитись в залі, у темряві. Важливий цей елемент усамітнення, діалогу. Коли нормальний звук вибудуваний по всій площині, виходить ефект занурення. Я вважаю, що дивитись кіно в інтернеті – це якесь збочення. Якщо є така змога, фільми треба дивитись в кінотеатрі. Жоден планшет не передасть атмосфери, бо вловлюється лише сюжет. Глядач так не занурюєшся в те, що намагались передати оператори, костюмери, гримери тощо.
Поділіться своїм баченням, яке майбутнє має документалістика в Україні і чи є в нас аудиторія, готова систематично ходити в кінотеатри за документальним кіно?
– Ми отримали світового глядача і важливо його не втратити. Зараз Україна цікава всьому світу і потрібно дуже відповідально ставитись до того, що ми робимо. Знову ж таки, це карт-бланш, який нам видали наші захисники. Це не заслуга нас як кінематографістів, а наших воїнів. Українське документальне і художнє кіно отримало той прорив, якого довгий час не мало, бо було в затінку російського кінематографу. Воно навмисно подавлялось, бо на європейських та світових кінофестивалях було і досі існує величезне російське лобі. Українське кіно практично ніколи не було присутнє в основних програмах – лише російські картини. Зараз ситуація змінилась і треба робити кіно як мистецтво, а не знімати «на злобу дня».
Я можу говорити про свій досвід. Документальний фільм «Будинок “Слово”» вийшов у широкому прокаті і був на одних щаблях з американськими фільмами. Люди ходили і надавали перевагу українському кіно. Зараз потрібно починати все спочатку. На наших очах твориться історія, ми ж її й творимо. Це історичний момент істини для України, який ми виборювали майже 400 років.
_____________
Тарас Томенко – режисер документального й художнього кіно, автор стрічок «Будинок “Слово”» та «Будинок “Слово”. Нескінчений роман», «Терикони», «Ліза», «Мамочки» тощо. Стрічки Тараса Томенка отримали міжнародне визнання й показували на численних світових фестивалях, зокрема Берлінському та Варшаському міжнародних кінофестивалях, а його короткометражний фільм «Тир» 2001 року переміг у програмі 51-го Берлінале й отримав приз від Нью-Йоркської кіношколи.