Продовження. Початок оповіді про перебування Тараса Шевченка в Яготині читайте тут.
Портрет
Тарас Шевченко потрапив до Яготина завдяки Олексію Капністу, який після гостювання у Мойсівці повертався до Рєпніних: там він залишив свого сина, якого мав оглянути Фердинанд Фішер, домашній лікар князя. Очевидно, Капніст заінтригував Шевченка розповіддю про картинну галерею у рєпнінському палаці – і Тарасові захотілося її побачити…
Познайомилися вони кілька днів тому, гостюючи в пані Тетяни Волховської у Мойсівці. Олексій Капніст був сусідом графині: його село Ковалівка (нині – Драбівський район) розташоване неподалік від «українського Версалю», де жила Тетяна Густавівна і де вона двічі на рік влаштовувала пишні бали.
Капніст був старший за Тараса років на двадцять. Свого часу він служив у Києві ад’ютантом знаменитого генерала Раєвського. Декабрист Ніколай Лорер згадував його з пієтетом: Капніст «був одним із найкращих офіцерів, які могли завжди принести честь полку, і вийшов з гвардії тільки через мстивість і переслідування бригадного начальника – великого князя Миколи Павловича»…
У січні 1826 р. запідозреного у військовій змові Олексія Капніста заарештували (в Києві) й відправили в Петербург. Три місяці він провів у Петропавлівській фортеці, проте був виправданий.
Олексій Капніст: раритетний портрет-мініатюра
Утім, то все вже стало історією. Тепер Олексій Васильович і Тарас Григорович роздивлялися малярські скарби Рєпніних, серед яких був і портрет князя, виконаний швейцарським художником Йозеф Горнунг, коли Рєпніни мешкали за кордоном (1840 р.). Під пензлем Йозефа Горнунга Рєпнін видавався втіленням владності і маєстату. Убраний у дорогу шубу, проте простоволосий, з орденом на шиї (білий хрест на золотому ланцюжку), високочолий, князь випромінював благородство, відвагу, рішучість… Та, власне, він таким і був.
Сусід Рєпніних Петро Селецький писав у спогадах, що князь «був ще дуже бадьорий і мав неймовірну пам’ять». «Відмінно освічений, надзвичайно розумний, привітний і гостинний», він охоче вступав у розмови на різні теми: «не було нової книги, бодай чимось цікавої, яку б князь не прочитав. /…/ Любив згадувати і старовину, але жодного слова про несправедливості, жертвою яких він був…»
Читайте також: Спокуси Березової Рудки
А ось дружина князя Варвара Олексіївна хворіла, поступово втрачала зір. Попри привітність і люб’язність, була вона жінкою суворої, владної вдачі, мала великий вплив на доньок. Серед добрих справ княгині – заснування під час війни з Наполеоном Дамського патріотичного товариства, яке згодом стало називатися Патріотичним інститутом (у 1831 р. на посаду молодшого вчителя історії там улаштувався Микола Гоголь, причому педагогічні обов’язки його важко назвати обтяжливими: вони відбирали в нього всього шість годин на тиждень). А в Полтаві Варвара Олексіївна опікувалася Інститутом шляхетних дівчат…
Вона не раз переживала материнське горе: четверо дітей Рєпніних померли або в ранньому, або в молодому віці. Тепер нащадків залишалося троє – Василь, Варвара і Єлизавета. Василь Миколайович, переживши любовну драму, одружився, зрештою, на доньці жандармського генерала Петра Балабіна. Двох своїх дітей він назвав іменами діда-баби: Варвара і Микола (у 1844 р. Шевченко намалює їх подвійний портрет)…
У домівці Рєпніних ще змалку знайшли притулок сестри Псьол, які рано втратили батьків. Тепер це були дорослі дівчата: найстарша, Олександра, писала вірші українською мовою, наймолодша, Глафіра, малювала. В одному з альбомів зберігся ескіз портрета Тараса Шевченка її роботи. Була й третя сестра, 24-річна Таня, – її ім’я часто згадується в мемуарних записках Варвари Миколаївни (про них мова попереду).
Ще був у домашньому колі Рєпніних той самий Фердинанд Фішер, доброї душі ескулап, якого князь узяв із собою, коли залишав Саксонію. «Дуже розумна, освічена, симпатична людина і чудовий медик», – писав про нього Петро Селецький.
Останнім згадаю домашнього вчителя Романа Штрандмана. Попри свій молодий вік (21 рік), Штрандман уже мав за плечима «історію». Як журналіст він співпрацював із передовими російськими журналами «Отечественные записки» та «Современник». Під час слідства над членами гуртка Петрашевського був заарештований, проте за відсутністю доказів його невдовзі звільнили…
Таке ось рєпнінське коло…
Утім, перший візит Тараса Шевченка в Яготин був короткочасним. Надовго – на цілих три місяці – він поселиться тут аж у середині жовтня. Мешкатиме у флігелі, який, на щастя, зберігся (нині там музей).
Тарас ще матиме нагоду ближче придивитися до княжого маєтку та його мешканців. Напевно, йому розкажуть дивовижну історію про те, як Кирило Розумовський перевозив із Києва в Яготин свій величезний дерев’яний будинок. Для цього знадобилося аж три тисячі (!) возів і стільки ж селян із сокирами! Розумовському не сподобалося, що в тому його будинку на Печерську мали розмістити на тимчасовий постій солдатів, яких через Київ «перекидали» в Туреччину… Спрацював гонор: для солдатського постою використовували житло багатьох київських обивателів, але ж я не якийсь там обиватель, я – Розумовський!
Шевченка, звісно, зацікавлять картинна галерея і бібліотека Рєпніних. То були чудові колекції! Француз Аме Ерменжар, спеціально запрошений князем, детально описав бібліотеку, і завдяки його каталогу, а також свідченням нащадків князя можна скласти уявлення про яготинську книгозбірню. Налічувалося в ній 30 тисяч томів, переважно французькою мовою. Серед них були фоліанти, що належали ще гетьману Кирилу Розумовському та його сину Олексію. Частину фонду складали книги, які дісталися князю від діда-фельдмаршала, а також його родичів – Куракіних.
Читайте також: Шевченко як майнова одиниця
Ще одне джерело – книги, придбані самим Миколою Григоровичем та членами його родини. Донька Євгена Чикаленка (сусіда Рєпніних) Ганна Чикаленко-Келлер, яка жила в Швейцарії і мала доступ до архівних матеріалів Ерменжара, з'ясувала, що в бібліотеці, крім багатьох книг на історичну тематику й творів красного письменства, зберігалося чимало протестантських богословських видань. І це означає, що «кальвіністична Женева», в якій Рєпніни мешкали перед поверненням у Росію, вплинула на родину, і найбільше – на княжну Варвару…
Автобіографічні записки княжни
35-річна княжна Варвара Рєпніна – цілком самодостатня постать, варта уваги не тільки шевченкознавців. Недарма ж Петро Бартєнєв, видавець журналу «Русский архив», на сторінках якого в пізні свої роки нерідко друкувалася Варвара Миколаївна, писав: «її знали, любили й шанували від Сорренто до Петербурга і від Парижа до віддалених кутків Сибіру. Сміливо можна стверджувати, що княжна Рєпніна була особою цілком історичною».
Варвара Рєпніна залишила 165 сторінок автобіографічних записок французькою мовою, що їх вона вела наприкінці свого довгого життя (оригінал записок зберігається в одному з московських архівів, проте їх переклад тепер доступний користувачам інтернету). Адресовано нотатки онучці сестри Єлизавети, – це задля неї Варвара Миколаївна видобувала зі своєї пам’яті фрагменти родинної хроніки, доведеної до 1839 року.
Микола Рєпнін. Копія портрета Й.Горнунга роботи Т.Шевченка (1843)
Записки дещо сумбурні, що й не дивно з огляду на поважний вік Варвари Миколаївни. Проте пам’ять на імена, обличчя, мікроепізоди вона мала відмінну. «Я народилася у Москві, в Лефортовім, у заміському будинку моїх батьків, /…/ 1808 року,19 липня», – розповідала Рєпніна маленькій Лілі (Єлизаветі). Княжна пам’ятала себе принаймні з шестирічного віку, коли її батько був призначений генерал-губернатором Саксонії, і сімейство вирушило за ним у Дрезден.
Погляд авторки записок на все, що відбувалося довкола, – дитячий, зате тло – історичне! 1815 рік, Віденський конгрес, на якому вирішується доля Європи; миготять сановні імена, – а у малої Варвари свій кут зору. Коли мама поїхала до Відня, у гості до свого дядька Андрія Розумовського (посла Росії в Австрії), дітям давали на сніданок не бульйон із яловичини, а каву, згадує вона. І іграшки мама привезла з Відня чудові, особливо пожежний насос, яким можна було, бавлячись, гасити запалений папір… Запам’яталися також саксонські солдати – у червоних мундирах, у великих хутряних шапках… Варвара й сама любила вбиратися «театрально». Особливо їй подобався козацький одяг, подарований батьковими ад’ютантами…
Чимало місця в нотатках Варвари Миколаївни займає Полтава. Краєзнавці знайдуть у її свідченнях цікавий матеріал: княжна докладно розповідає про будинки, в яких жила їхня родина, про хутір Яківці, де в 1817 р. Рєпніни знімали дачу, про село Треби, куди в 1818 р. заїздив імператор Олександр І, який, виявляється, полюбляв зелений чай (дуже бридкий, як встановили малолітні «експерти» одразу після від’їзду царя)… І про Інститут шляхетних дівчат, що розмістився в будинку Семена Кочубея, є згадки в записках. І про родину історика Бантиш-Каменського, і про Сергія Волконського, який командував полком у Сумах і часто навідувався у Полтаву…
У Полтаві для Варвари настав час освіти. Гувернантки-іноземки й запрошені вчителі навчали її мов, історії, географії, арифметики, зоології. До обов’язкової освітньої програми входили також танці, музика, малювання. А Закону Божого доньку навчала мати…
Рєпніни часто подорожували, тому «географія» у полтавській частині записок не обмежується лише губернським містом. До «країни козаків» Варвара Миколаївна мала сентимент; у поле її спогадів потрапили і Почеп (володіння Олексія Розумовського), і Батурин, і Лубни, і Прилуки… Почеп нині входить до складу Брянщини, а в старі часи то була північна частина Гетьманщини. Там, у Воскресенському соборі, Олексія Розумовського й поховали (1822 р.). Проте, як розповідає Рєпніна, через багато років спокій його було потривожено. «Один так званий друг батька» продав Почеп графу Клейнміхелю, а домовину з останками Розумовського перевезли в Глухів. Мама тяжко пережила цю історію, але змінити щось було вже неможливо…
Про драматичні для Рєпніних події грудня 1825 року і наступних місяців у записках згадано мигцем. Ставлення Варвари Миколаївни до декабристів було неоднозначним: «Всі ці молоді люди з благородними серцями не мали, на жаль, релігійних правил, збилися зі шляху. Всі їхні задуми були розкриті. /…/ Це стало початком стількох тяжких покарань, які принесли скорботу в численні родини і стали першопричиною стількох сумних подій. Були страти і засуджені на каторжні роботи в Сибіру. Молодший брат батька був серед них. /…/ Сумний час – роки 1825, 1826, 1827».
Читайте також: Радянське «бронзування» постаті Тараса Шевченка очима української еміграції
Ось кульмінація драми: Сергія Волконського заслали в Сибір, і його дружина Марія Миколаївна вирішила їхати вслід за чоловіком. Разом із матір’ю та сестрою Софією вона приїздила в Яготин, і тут відбулося їхнє прощання, оскільки Марія Миколаївна ще збиралася в Петербург. «Їх прощання розривало душу», згадувала Варвара Миколаївна через багато років.
Маленький син Волконських залишився під опікою Рєпніних. Проте жити йому судилося недовго…
Княжну Рєпніну вразило рішення Марії Волконської податися у Сибір: «Її від’їзд мене засмутив, я нею захоплювалася». Згодом, коли Марія Миколаївна була вже на засланні, княжна писала їй листи…
Захоплювала її і боротьба греків із турками за незалежність (можливо, під враженням героїчної історії лорда Байрона, який у 1824 р. поліг за свободу Греції?).
Утім, політику як таку Варвара Миколаївна вважала штукою бридкою, противною її натурі…
У 20-річному віці Варварі Рєпніній пожалували титул фрейліни Імператриці Олександри Федорівни. Зберігся її лист до матері, написаний під враженням великого петербурзького балу (23 грудня 1831 р.). У ньому чимало світських подробиць: Варвара докладно розповідає про бал, на якому був присутній сам імператор; про свої переживання, про танці з блискучими кавалерами… Із захопленням згадує дам, які привернули її увагу, серед них – дружину Пушкіна. Варвара рефлексує, її лист переповнений самоспостереженнями. «Світське життя не хмелить мене», – констатує вона, і тут-таки зізнається, що «бажання подобатися» її все ж не зовсім полишило…
Що ж, їй ще тільки 23 (чи вже, о Господи, 23?!).
1836 року в Баден-Бадені Рєпніни познайомилися з Гоголем. Якось він влаштував для Рєпніних і Балабіних читання «Ревізора». Княжна згадувала про це дійство із захватом: «Не буваючи в театрі, я не бачила вистави за цією п’єсою, але, здавалося, була присутня на ній, тому що Гоголь, можна сказати, розіграв її сам, так він входив у кожну роль, змінюючи голос, із дивовижною мімікою. Ми близько познайомилися, і він зробив мені честь, згадавши в одному з листів компоти, які я для нього варила» («… я едал компот, который приготовляли собственные ручки княжны Варвары Николаевны Репниной и которого можно назвать королем компотов и главнокомандующим всех пирожных», – хвалився Гоголь в одному з листів до Марії Балабіної).
Читав він також свої «Записки божевільного». Варвара Осипівна Балабіна не витримала, заплакала…
А ось князь Рєпнін, виявляється, недолюблював Гоголя. У Римі він завжди з ним сперечався: «батькові дуже не подобався сатиричний склад розуму Гоголя, і він був незадоволений його творами, особливо «Миргородом»». Ще б пак: Миргород – то ж була вотчина генерал-губернатора Рєпніна, а в Гоголя він славний хіба що великою, на всю міську площу, калюжею! Та ще, може, тим, що тут свиня Івана Івановича викрала в суді клопотання Івана Никифоровича…
Інтер»єр дитячої спальні в яготинському палаці (репродукція картини Маттеуса Керна,1837)
Цікаво: минув час – і серед персонажів другого тому «Мертвих душ» з’явився генерал-губернатор (князь!), обурений шахрайством Чічікова: це він карає цього пройдисвіта, відправляє його в «острог». Є версія, що прототипом справедливого й рішучого генерал-губернатора став не хто інший, як Микола Григорович Рєпнін…
А загалом, записки Варвари Рєпніної нагадують хроніку закордонних подорожей – густонаселену, насичену побутовими подробицями та інформацією про близьку й далеку рідню. Найчастіше на її сторінках розповідається про Італію і Швейцарію…
Шарль Ейнар
У духовній історії княжни Рєпніної виняткове місце займає її спілкування зі швейцарським проповідником Шарлем Ейнаром. Про Ейнара в записках згадок немає. Немає статті про нього і в новій «Шевченківській енциклопедії», хоча, як ми побачимо далі, відтворити історію стосунків Рєпніної і Шевченка, не згадуючи імені цього швейцарця, неможливо.
«У той час, коли Рєпніни жили в Женеві, Шарль Ейнар стояв на чолі релігійного руху, – писала Ганна Чикаленко-Келлер. – В Ейнарів, як і по інших кальвіністичних родинах, відбувались імпровізовані молитовні зібрання, де Шарль Ейнар вів перед як проповідник. Рєпніни жили в Женеві недалеко від Ейнарів, /…/ кн.Варвара брала участь у їхніх імпровізованих молитовних зібраннях і завдяки своїй екзальтованій вдачі захопилася цим новим для неї релігійним рухом. Вона була глибоко побожна і підпала у великій мірі під релігійний вплив Шарля Ейнара. Довго ще по від»їзді з Женеви вона вважала його за свого духовного провідника. Про це виразно свідчать її листи, що їх вона писала до нього впродовж довгих років з Яготина та Одеси, де Рєпніни проживали зимою…».
Релігійний рух, про який іде мова, – це кальвінізм (протестантська течія у християнстві, що виникла в І пол. ХVІ ст. у Франції). Кальвінізм – сувора, аскетична релігія. Вона спонукає людину думати, що все визначено Богом ще до сотворення світу, а єдиним і непогрішним стандартом віри й життя є Біблія. Людина після Адамового бунту стала повністю гріховною; спасіння залежить не від людини, а тільки від Бога; Христос спокутував своїми муками спасіння тільки тих, хто був першопочатково визначений Богом, – ось деякі з важливих догматів кальвінізму…
«Справжнім фундаментом кальвіністського вчення» є «покора і безжалісна суворість», – писав Стефан Цвейг у своєму блискучому, надактуальному в обставинах 1930-х років, трактаті «Совість проти насилля» (1936). «Згідно з поглядами Кальвіна, людина взагалі не має права йти по життю з високо піднятою головою і чистою совістю, – констатував Цвейг. – вона повинна постійно перебувати в «страхові господньому» і смиренно терпіти гнітюче почуття своєї непоправної недосконалості»…
Якими були проповіді Шарля Ейнара, ми не знаємо, проте можемо не сумніватися, що вони впливали на Варвару. Цікавим у цьому сенсі є лист княжни до гувернантки мадемуазель Фабр, датований 8 листопада 1838 р. (його вміщено наприкінці записок). Перейнята глибоким релігійним почуттям, Варвара Миколаївна була схильна до моралізування, тож вона й тепер викладає свою «дидактику» (не таку вже, зрештою, й аскетичну, по суті – навіть антипуританську) з приводу правильного й неправильного дівочого виховання.
Княжна осудливо відгукується про фальш і лицемірство вихователів-пуритан, які перетворюють дівчину в безлику істоту: «Дайте молодій особі релігійні правила й потім — широке виховання. Нічого не приховуючи, говоріть при ній про кохання, про заміжжя, про пологи, про пристрасті — але пристойно. Засуджуйте пристрасті, що призвели до поганих учинків, і тоді юна голівка, яка так прагне знати, думати, розширювати свої уявлення, пізнає світ, створений Господом /…/. Вона дізнається, що доля її невизначена (а Кальвін стверджував цілком зворотнє! – В.П.), що нам не дано осягнути майбутнє, що найбільше щастя на цьому світі — не просто вийти заміж, а вийти вдало, що, зрештою, це серйозна річ, що потребує Божої допомоги.
Поєднайте в юному серці думки про Бога з думками про заміжжя, і тоді вони не будуть для дівчини небезпечними. /…/ У неї не складеться схиблене («несбыточное») уявлення про заміжжя як про запаморочливе щастя. Це буде для неї святий союз, із гіркотами й радощами, як і саме життя в усіх його проявах. Головне, не кажіть їй, що краще залишитися старою дівою. Ця неправда породила б у неї сум»яття, а якщо її серце холодне — зробила б абсолютною егоїсткою. Та й чим доведете ви перевагу залишитися старою дівою? Малою необхідністю турбуватися і співчувати? Жалюгідний доказ! Яке чутливе серце не віддасть перевагу тисячам клопотів і прикрощів, що їх приносить сім»я, жахливій порожнечі й самотності безшлюбності!».
Лист пронизливий. Він дуже особистий, внутрішньо драматичний, оскільки написаний 30-річною княжною, яка вже знала, що означає бути «старою дівою»!
Не так давно Варвара Миколаївна пережила особисту драму, про яку відомий у Росії діяч і публіцист Борис Чичерін згадував як про наслідок немудрого материнського втручання в життя донки: «Обоє вони (Варвара Рєпніна і Лев Баратинський, ад’ютант князя Рєпніна, рідний брат відомого поета Євгенія Баратинського. – В.П.) були пристрасно закохані одне в одного, проте перебірлива (в оригіналі «чопорная». – В.П.) мати, уроджена Розумовська, не хотіла чути про цей шлюб, вважаючи Баратинського недостатньо знатним».
Вимушений розрив коштував дорого обом: Лев Абрамович пішов у відставку і назавжди залишився холостяком; Варвара Миколаївна залишилася старою дівою…