Тарас Шевченко в Яготині: історія господаря

Історія
1 Травня 2017, 12:15

Після феєричного успіху на балу в Мойсівці в червні 1843 року коло знайомств Тараса Шевченка стало таким широким, що до того кола неминуче мали потрапити й Рєпніни

Волконський, який став Рєпніним

65-річний князь Микола Григорович Рєпнін (1778-1845) мешкав тоді з родиною у містечку Яготин, розташованому біля великого озера. Якщо в’їжджати в Яготин з полтавського боку, пояснював автор «Записок русского путешественника» Алєксандр Глаголєв, то вашим очам відкриється «чудова декорація в театрі після того, як відхилиться завіса». Глаголєву запам’яталося також, що в домі Рєпніна була «гарна бібліотека і багате зібрання картин» (серед них була навіть знаменита «Даная» Тіціана!).

У лабіринті родоводу Рєпніних можна було б легко заблукати, якби не Михайло Рєпнін, уродженець Парижа, громадянин Франції, один із нащадків князя. 2009 року він видав книгу «Князья Репнины в истории Отечества», в якій докладно розповів про своїх предків. Гортаючи це скрупульозне генеалогічне дослідження, не пропустімо ім’я  Ніколая Васільєвіча Рєпніна (1734-1801), фельдмаршала єкатєрінінських часів. Коли він помер, нащадків по чоловічій лінії не залишалося. Тоді імператор Олександр І, який тільки-но зійшов на престол, аби зберегти вкрите славою прізвище Рєпніна, «подарував» його внукові фельдмаршала, себто нашому героєві, який перші 23 роки прожив під іменем Миколи Волконського.

 Читайте також: Спокуси Березової Рудки

У 1802 р. Микола Волконський (тепер уже Рєпнін) одружився з Варварою Розумовською (1778-1864), онукою останнього гетьмана України. Розжалуваний Єкатєріною ІІ гетьман ще топтав ряст: мав 74 роки і втішався останніми радощами життя у Батурині. Аби не забути власне дитинство і початок фантастичного перетворення сільського пастуха в президента Російської академії й гетьмана Малоросії, він зберігав у шафі кобеняк, посох і сопілку… І саме туди, в Батурин, Варвара Олексіївна й Микола Григорович  поїхали вінчатися…

Портрет Миколи Рєпніна роботи художника Володимира Боровиковського (близько 1806 р.).

Микола Рєпнін зробив блискучу військову кар’єру. Кадетський корпус – служба у лейб-гвардійському Ізмайлівському полку – град звань… У віці 22 роки він був уже полковником. Під час війни з Наполеоном «здобув собі добре ім’я блискучою атакою з двома кавалергардськими ескадронами в Аустерліці» (1805 р.). Про це писав у спогадах Сєргєй Волконський, декабрист, рідний брат Рєпніна. Бився  Микола Рєпнін хоробро,  але був поранений і потрапив у полон (Лев Толстой використав цей епізод у фіналі першого тому «Війни і мир», описуючи пораненого князя Болконського).

Наполеон пропонував  князю звільнення, якщо  той  назавжди залишить діючу армію. Проте князь відмовився. Коли про цей вчинок сина довідався батько, його захопленню і гордості не було меж… Проте рани вимагали лікування, і Рєпніну все ж довелося  цілих два роки провести у відставці.

Після одужання він служив надзвичайним посланником і повноважним міністром при вестфальському королівському дворі. Княжна Варвара Рєпніна згодом писала, згадуючи дитячі роки: «Мені пам'ятний Кассель,  де батько  мій  був посланником при братові Наполеона Ієронімі… Французь­ким міністром у  Касселі  був  батько Віктора Гюго, з яким час­то грався мій маленький брат Василь».

А в 1812 р. Рєпнін уже командував кавалерійською дивізією, з якою тріумфально увійшов у переможений Париж. Невдовзі його призначили генерал-губернатором — віце-коро­лем! — Саксонії. Алєксєй Імберг, який служив у князя Рєпніна обер-аудитором, згадував у своїй «Записній книжці» (1870), що за правління  Рєпніна у поверженій Саксонії підвищився курс таляра, тож «коли в 1815 р. Фрідріх повернувся на свій престол, він зняв усі ордени і всі чи­ни із саксонців, якими їх відзначено за поданням Рєпніна; проте всі зміни залишив у силі».

Палац у Яготині(репродукція картини Є.Лазарєва)

У Дрездені генерал-губер­натор залишив пам'ять про себе, відновивши зруйнований французами міст і схо­ди на Брюльській терасі уздовж Ельби, улюбленому місці відпочинку дрезденців і гостей міста…

Князь  був людиною суворих етичних правил. Імберг  розповів багато історій, що характери­зують Рєпніна як людину, яка дорожила честю. Ось випадок, коли генерал-губернатор раптом оскаженів, ставши схожим «на лютого звіра». Причиною його люті виявився  п’яний російський офіцер, який кинувся з багнетом на саксонця. Рєпнін не міг стри­мати свого гніву: «Якої думки вони (саксонці) можуть бути і про службу нашу, і про дворянство, і про начальників!»

А ось про стійкість Миколи Григоровича перед численними   спокусами: «Управління князя Саксонією було найкорисніше для королів­ства і  найблагородніше. Князь міг нажити мільйони, але він витратив близько 1 млн. своїх грошей і розладнав там своє багатство. Йому пропонували навіть узяти з  кар­тинної  галереї  те,  що йому бажано вибрати. Проте й думка ця була йому чужа». «Добра справа ніколи плечі не тисне і спати міцно не заважає, гроші, що легко прийшли, легко і підуть, а совість до могили нас перес­лідує», – любив повторювати Рєпнін.

Читайте також: Шевченко як майнова одиниця

«Виженіть із своїх сердець користолюбство…»

Восени 1816-го сімейство Рєпніних переїхало в Полтаву: Миколу Григоровича призначили малоросійським генерал-губернатором (його влада поширювалася на дві губернії – Полтавську й Чернігівську). Жорсткий, але справедливий; ворог лестощів і поміщицького самодурства; опікун театру, – таким був цей адміністратор. Рєпнін закликав місцевих дворян  бути «розумом і душею народу»,  не допускати утисків щодо селян, оскільки зв’язок  із ними є рятівним для самих дворян. Малоросійське дворянство має дбати про добробут селян, відкривати школи й лікарні, клопотатися, щоб  незаможні мали добре житло, худобу й плуги, – тому виженіть із своїх сердець користолюбство, казав військовий губернатор, звертаючись у Полтаві й Чернігові до слухачів під час відкриття  дворянських  зібрань у січні 1818 р.; думайте  про «служіння вітчизні», про вищі цілі й цінності.

Його промови здатні були налаштовувати на високий лад. Він часто нагадував про «загальну користь» та істину як мету і принцип кожного, хто наділений владою.  Його патетика була щирою і через те зворушливою.  Слова про необхідність чесного служіння вітчизні та повагу до християнських цінностей не були даниною офіційній риториці – князь говорив те, в чому був переконаний сам.

Будинок генерал-губернатора в Полтаві

Рєпнінська моральна вибагливість випливала з його уявлень про честь. Коли предводитель дворянства Прилуцького повіту Яків Горленко дозволив собі зловживання службовим становищем, Рєпнін покарав його, після чого ображений предводитель вирішив «обхідним шляхом» шукати заступництва у Міхаїла Новікова, правителя канцелярії генерал-губернатора. І тут Рєпнін буквально вибухнув. Він вважав, що шукати «дах» – непристойно, а прокладати шлях до серця начальника через його підлеглих – низько. Генерал-губернаторський лист Якову Горленку – блискуча філіппіка, різка моральна догана чиновнику, який «не зрозумів» своєї провини: «Соромно маршалу дворянства виправдовуватися не прямо перед начальником, а шукати посередників. /…/ Соромно маршалу не знати, що відбувається в його повіті і не ставити до відома про це головного начальника, який вимагав урочисто від нього правди і викриття зловживань. Соромно маршалу не знати закону. /… Соромно дворянину займати місце, обов’язки якого він не виконує як слід…» Цю  нагінку Яків Горленко, напевно, пам’ятав усе життя. Репнін же був достатньо великодушним, щоб не «розривати» предводителя «на шматки». Вже після цього інциденту  той був знову обраний повітовим маршалом  на  три  роки…

Благородна натура й широта інтересів князя сповна виявилися у підтримці ним полтавського театру. На початку 1818 р. у Полтаву на запрошення Рєпніна прибула на гастролі харківська трупа Штейна, в якій грав молодий Михайло Щепкін. З цього моменту бере початок  історія його викупу з кріпацтва. Генерал-губернатору довелося особисто звертатися з відповідним проханням до курської поміщиці Анни  Волькенштейн, управителем у якої служив батько геніального актора. Графиня Волькенштейн погодилася, хоч і не вельми охоче. Щепкін добре знається на землемірній справі, писала вона князю, і така людина їй украй потрібна. Графиня «набивала ціну», зажадавши суму в розмірі 8 тисяч рублів. Рєпнін вважав, що достатньо буде й 4-5 тисяч, причому сплатити їх зобов’язувалася дирекція полтавського театру.

26 липня 1818 р. було влаштовано спектакль «на відзнаку таланту Щепкіна». Всі знали, що йдеться про його викуп. Рєпнін і його тесть Олексій Розумовський внесли по 300 руб., Потьомкін – 700 руб.; загальна сума  – разом із виручкою за спектакль – склала 7 207 руб. Необхідну решту додав знову-таки Рєпнін. «Я вирішив уже один раз і хочу неодмінно дати Щепкіну свободу, для чого не пожалію будь-яких зусиль», – писав князь Іванові Котляревському.

Сімейство Рєпніних

Сам Котляревський, ставши директором театру в Полтаві, теж не раз звертався по допомогу до Рєпніна. І той застосовував «адмінресурс», звертаючись із листами в Харків, Чернігів, Кременчук, Ромни: просив сприяти влаштуванню вистав у дні з’їздів дворян, ярмарків, свят… Збереглися його листи до Григорія Квітки-Основ’яненка, в яких князь також висловлював сподівання на покровительство відомого письменника над полтавською трупою. Під «крилом» чоловіка зуміла розгорнути активну благодійницьку діяльність Варвара Олексіївна, що мала в Полтаві репутацію інтелігентної, розумної, з великими аристократичними зв'язками й унікальним родоводом, жінки. З її ініціативи в місті було відкрито Інститут шляхетних дівчат, до неї часто звертався за підтримкою той-таки Іван Котляревський…

Малоросійський сепаратист?

Михайло Максимович вважав, що князь Рєпнін брав безпосередню участь у написанні «Истории Малой России» Дмитра Бантиша-Каменського (перше її видання з’явилося у 1822 р.). Перу Рєпніна начебто належить розділ про Берестечко (Михайло Драгоманов пішов іще далі, висунувши версію про те, що саме князь був автором «Історії русів»!)… Незаперечним є інше: без Миколи Рєпніна «История Малой России» Бантиша-Каменського навряд чи була б написана й видана. Адже це він доручив молодому чиновнику взятися за написання історії краю, яка б заповнила прогалини «Истории государства Российского» Ніколая Карамзіна. І Бантиш-Каменський відмовився від спокуси  служити в столиці, в Колегії закордонних справ, – спрацювали й авторитет князя, і масштаб завдання, поставленого ним. Причому, Рєпнін не залишив молодого історика наодинці з нелегкою творчою ношею – він допомагав збирати необхідний архівний матеріал. Так, зокрема, було в Чернігові, де Бантишу-Каменському під поручительство князя видали з губернського правління 66 справ, що стосувалися ХVІІ-ХVІІІ століть. Так було в Полтаві. Та й приватні архіви часом відкривалися перед істориком не без сприяння Миколи Григоровича. А коли книга вийшла друком, Рєпнін клопотався організацією її передплати, залучаючи для цього можливості цивільних губернаторів та повітових маршалів. Дворянство мало знати історію!

Читайте також: Радянське «бронзування» постаті Тараса Шевченка очима української еміграції

І ось настав грудень 1825 року, коли на Сенатську площу в Петербурзі вийшли військові змовники, названі згодом «декабристами». Для Рєпніна то була драматична ситуація, адже серед бунтівників був і його рідний брат Сергій. До таємних товариств виявилися причетними також люди, наближені до генерал-губернатора, як, наприклад, його ад’ютант полковник Матвій Іванович Муравйов-Апостол, керівник полтавської управи «Союзу благоденства».

А тепер надамо слово документам – вони показують Рєпніна-адміністратора в той момент, коли у містечку Василькові збунтувалося кілька рот, які під командуванням підполковника Сергія Муравйова-Апостола залишили казарми і вирушили в напрямку Білої Церкви, де начебто мали намір заволодіти у графині Браницької значною сумою грошей. До Білої Церкви, однак, повсталі не потрапили; їх оточили війська генерал-лейтенанта Рота; біля села Устимівка відбувся бій, по оточених відкрили артилерійський вогонь, були жертви. Сергій Муравйов-Апостол отримав поранення, а його молодший брат Іполит застрелився.

Військові доповідали генерал-губернатору про «приборкання непокірних», а він, у свою чергу,  доклав зусиль, щоб рух змовників не набув поширення. Розіслав губернаторам Малоросії секретний циркуляр щодо пошуку «агентів Муравйова»; на дорогах і вулицях встановлювалися спеціальні пікети, перевірялися документи підозрілих. Влада остерігалася появи «богопротивних прокламацій і катехізисів», що налаштовують люд «проти релігії і престолу»…

Князь Рєпнін при повному параді. Портрет експонується в Лебединському художньому музеї на Сумщині

Дізнавшись, що головним бунтівником у Малоросії є Сергій Муравйов-Апостол, Рєпнін негайно відправив свого ад’ютанта штаб-ротмістра Бібікова і чиновника з особливих доручень Баратова в село Хомутець, маєток Муравйових. Батько декабристів, нащадок гетьмана Данила Апостола, був людиною, відомою не тільки як один із найбагатших поміщиків Полтавщини, а й як літератор, знавець мов, перекладач античних авторів, мандрівник. І ось тепер до нього в Хомутець прибули незвані гості з дорученням забрати з панського будинку всі підозрілі папери й опечатати їх. А земському комісару миргородського повіту доручалося арештувати третього з братів-бунтівників, Матвія Івановича, і доправити в Полтаву.

Господаря Хомутця дома не застали; в панському будинку знайшли шкатулку і два портфелі з паперами, а також два масонські знаки. Біля будинку виставили збройний караул; управителя, камердинера і скарбника повезли в Полтаву для особистого допиту  їх генерал-губернатором. Про вжиті заходи й результати Рєпнін доповів Миколі І. Імператору на розгляд було відправлено й папери, зокрема – листування Матвія  та Сергія Муравйових-Апостолів…

Чи не свідчить усе це проти твердження Михайла Драгоманова, що князь Рєпнін був «людиною з породи де­кабристів»? Певною мірою, так. Ідея бунту, державного перевороту була йому чужа. Хоча до кінцевих цілей декабристів князь, напевно, ставився з розумінням і співчуттям. До симпатиків Миколи І він не належав. Радше навіть навпаки, оскільки був людиною минулої, олександрівської епохи…

Зрештою, історія з декабристами не минулася безслідно й для самого Рєпніна. Документи свідчать, що він також потрапив під підозру: жандармське око стежило за генерал-губернатором! В одному з агентурних донесень 1830 р. повідомлялося, що Микола Рєпнін гостював у Борисполі в колезького радника Василя Лукашевича, а той, як особа, причетна до змови, перебував у цей час під наглядом поліції.

Проте найбільш драматичним для Рєпніна був конфлікт внутрішній, пов’язаний із тим, що серед головних дійових осіб декабристського руху виявився його рідний брат. Про помилування Сергія Григоровича не могло бути й мови; на нього чекала  «Сибір неісходима». «Невинен чи винен ти, дорогий мій Сергію, завжди знайдеш у мені ніжного брата», – написав йому Репнін.

А в 1826 р. князь дозволив собі не з'явитися на коронацію царя Миколи І! Не міг пробачити йому жорстокої розправи над братом? Чи, може, загалом, почувався в усій цій історії не в своїй тарілці? Адже до Сибіру  потрапило чимало його друзів, родичів, знайомих…

Відсутність генерал-губернатора Малоросії помітили й запам’ятали…

Проте найгіршим було те, що недруги князя Рєпніна зуміли створити йому репутацію … «малоросійського сепаратиста»! Його стали підозрювати в гетьманських прагненнях. Казали, що начебто ще Олександр І збирався надати Рєпніну гетьманську булаву. Історик Воло­димир Антонович мав у своєму розпорядженні якийсь проект генерал-губернатора Рєпніна про управління Малоросією, — може, й справді були в ньому якісь автономістські ідеї? А онук князя розповідав друзям про записку діда щодо прав українських козаків на землю…

Серед людей, що оточували князя, були ліберально налаштовані дворяни, які згадували про минуле України з тугою. Очевидно, в цьому середовищі й справді могли пов'язувати з Миколою Григоровичем певні надії на нове гетьманство…

Таке, звичайно, не прощалося. Посипалися доноси. Рєпніна звинуватили в розтраті і навіть привласненні казенних грошей. Граф Алєксандр Строганов, приїхавши в Полтаву з перевіркою, вия­вив нецільове використання коштів на будівництво Інституту шляхетних дівчат. Князь, який не шкодував власних мільйонів на «невідкладні потреби краю» в Саксонії, на щедре меценатство у підпорядкованих йому губерніях, відчув себе ображеним.

1 січня 1835 р. Рєпніна увільнили з посади генерал-губернатора,  призначивши на його місце …. так, графа Строганова.

Саме поняття «Малоросія» відтепер скасовувалося; Слобідсько-Українську губернію перейменували на Харківську. Один із синів поета Василя Капніста, Семен, писав Рєпніну після звільнення його з посади: «Малоросія відчуває вже втрату свою, бо з усуненням Вас позбулася вона імені свого, котрим пишалася упродовж кількох століть. Ліфляндія, Курляндія, Фінляндія існують, а Малоросії нема, залишилися тільки Чернігів і Полтава».

Петербург – Італія – Яготин

Якийсь час Рєпнін мешкав у Петербурзі, фактично під домашнім арештом. Його навіть позбавили звання генерал-ад’ютанта при імператорі. Прохання дозволити родині переїхати на постійне проживання в Яготин або Седнів було відхилене: цар вважав, що це може статися тільки після закінчення слідства…

Читайте також: Кобзар шкереберть, або Шевченко без мандата

Там-таки, в Петербурзі, у перші дні лютого 1836 року князь Рєпнін несподівано отримав роздратованого листа від Алєксандра Пушкіна. Річ у тім, що в аристократичних колах Петербурга поширювалася колюча епіграма Пушкіна «На выздоровление Лукулла», що була сатирою на міністра освіти Сергія Уварова (Рєпнін і Уваров мали родинний зв’язок: їхні дружини були рідними сестрами). Авторові епіграми передали, що Рєпнін, прийнявши сатиру на свій рахунок, начебто сказав щось образливе на його адресу. Тож  тепер, лютуючи, Пушкін вимагав пояснень…

Рєпнін запевнив розгніваного поета, що йому сказали неправду. Та й загалом: його «геніальному таланту» більше пасує «воспевание верности и веры русской, а не оскорбление частных лиц», додав поблажливо князь…

Невдовзі, в липні 1836-го, Рєпнін отримав дозвіл виїхати за кордон, в Італію, де мешкала його донька Єлизавета з родиною. Проте минув рік – і від нього, погрожуючи конфіскацією майна, стали вимагати повернення в Росію для свідчень слідству. Шевченкознавець Петро Жур, який спеціально досліджував цю історію, констатував, що на 1836 рік казенні й приватні борги князя були вкрай тяжкими: вони складали 7 358 395 карбованців 58 копійок! Маєтки Рєпніна перейшли в Опікунське управління, що перебувало у підпорядкуванні шефа жандармів Бенкендорфа.

Можна уявити собі моральний стан героя війни з Наполеоном. Російська державна машина з волі імператора буквально знищувала його. Тому й писав князь Рєпнін невеселі листи одному зі своїх друзів: «Повернення моє в Росію марне і виглядає навіть непристойним, бо шукати й просити я нічого не буду і в столицю не повернуся, а в провінції, скільки б не жив самотньо, пересудів не позбудуся, голубий легіон (йдеться про жандармів. – В.П.) зарахує мене до невдоволених, або, можливо, й до змовників! Адже вони оголосили вже мене грабіжником, хабарником. Наклепники гірші й небезпечніші за вбивць, це я ще в 1830 році написав з Малоросії Бенкендорфу, немов передчуваючи, що зі мною станеться через шість років».

 І все ж 1842 року Рєпніни повернулися у Росію і поселилися в Яготині…

Початок. Продовження читайте на сайті Тиждень.ua