Влада, ясна річ, розігрує суд у стилі «православного талібану», у звинувачення включені положення церковних соборів, яким півтори тисячі років і яких де-факто жодна Церква вже не дотримується (скажімо, згідно з ними, негайному відлученню підлягає той, хто навіть випадково поспілкувався з юдеєм).
Іншими словами, РПЦ в Росії – це важлива державна структура, тому за будь-які дії, неприємні її ієрархам(та ще укупі з Путіним), належить кримінальна кара. Відтак судилище над Надєждой Толоконніковой, Марієй Альохіной та Єкатєріной Самуцевіч закономірно розкололо російське суспільство, в тому числі й вірних РПЦ.
Більшість, звісно, підтримує владу й офіційну Церкву, а от меншість у ці місяці активно обговорює проблеми сутності християнства і доходить висновку, що РПЦ дуже далека від євангельських цінностей. Декілька священиків – всупереч волі ієрархів – закликали до милості, до прощення учасниць панк-молебню, а протоієрей В’ячеслав Вінніков заявив навіть, що «их Господь послал для нашего вразумления». Ну, а дисидент радянських часів, відлучений і тоді, і зараз від РПЦ отець Глєб Якунін узагалі побачив у Pussy Riot новітніх панк-юродивих, чия «песня с амвона сильнее ОМОНа».
Читайте також: Pussy Riot налякали владу більше, ніж десять Болотних
Релігійно-політичний скандал вийшов за межі Росії. Десятки інтелектуалів та знаних виконавців виступили на їхню підтримку. Але…
Але при цьому просто-таки лякає мовчанка України, її інтелектуалів, поп-співаків, хедлайнерів рок-груп і просто небайдужих людей.
Он під час лондонської Олімпіади промайнуло повідомлення, що Олег Скрипка відмовився надягнути на концерті в російському олімпійському центрі майку на підтримку панк-групи, заявивши, що підтримувати Pussy Riot небезпечно. Звичайно, може зашкодити заробляти в Росії гроші…
А інші?
Звичайно, можуть сказати, що вчинок учасниць групи Pussy Riot суперечить українській християнській традиції, навівши при цьому довжелезні цитати з праць вітчизняних богословів за тисячу років. Проте я знаю щонайменше одного визначного українця, щирого, хоча й «нестандартного» християнина і глибокого мислителя, котрий заклав традицію, що вочевидь несумісна з канонами РПЦ. Зветься він Тарасом Шевченком.
Як на мене, після фундаментальних досліджень Івана Дзюби, Оксани Забужко та Євгена Сверстюка у жодної притомної людини (крім, ясна річ, ревнителів «наукового атеїзму» та фанатів інших радикально-ідеологічних систем) не залишається сумніву в тому, що Шевченко був переконаним християнином, але мав серйозні розбіжності та конфлікти з офіційною православною церквою, дотримуючись євангельськи-профетичних поглядів.
Матеріал же, необхідний для оцінки позиції Шевченка, надає знаменитий «Журнал», де автор викладав своє бачення тих чи інших подій і проблем у формі, призначеній для зовнішнього читача, для достатньо широкого кола своїх друзів, знайомих і взагалі – усіх сущих. Отож скористаємося ним і ми.
«О святые, великие, верховные апостолы, если бы вы знали, как мы запачкали, как изуродовали провозглашенную вами простую, прекрасную, светлую истину. Вы предрекли лжеучителей, и ваше пророчество сбылось. Во имя святое, имя ваше так называемые учители вселенские подрались, как пьяные мужики, на Никейском вселенском соборе. Во имя ваше папы римские ворочали земным шаром и во имя ваше учредили инквизицию и ужасное автодафе. Во имя же ваше мы поклоняемся безобразным суздальским идолам и совершаем в честь вашу безобразнейшую бакханалию».
Запис цей зроблено 29 червня 1857 року, перед самим поверненням у вільне життя із солдатчини. В ньому Шевченко-пророк, Шевченко-громадянин і Шевченко-митець – як і в наступних записах – злиті воєдино: судження висловлюються з огляду на євангельські цінності (в цьому Шевченко йде за шанованим ним Сковородою), на чесноти світського життя та на високі естетичні канони, і всі три ракурси поєднані в пророчій настанові самого автора «Журналу», яка органічно йому притаманна. Уже в цьому фрагменті очевидне розділення Шевченком істинного, євангельського християнства від релігієподібних конструкцій, створених «лжевчителями».
Наступний запис, що продовжує цю тему, датований 15 липня 1857року:
«Может ли быть чище, возвышеннее, богуугоднее молитва, как молитва о душе нераскаявшегося грешника? Религия христианская, как нежная мать, не отвергает даже и преступных детей своих, за всех молится и всем прощает. А представители этой кроткой, любящей религии отвергают именно тех, за которых должны бы молиться. Где же любовь, завещанная нам на кресте нашим Спасителем-Человеколюбцем?»
Наступні записи зроблені в Нижньому Новгороді, де Шевченко по дорозі із заслання змушений був зупинитися на кілька місяців, поки очікував дозволу оселитись у столиці Російської імперії. Тут він багато малює – пейзажів і портретів, чимало часу проводить у театрі (і дуже захоплюється однією з молоденьких актрис), читає і пише.
Ось запис від 26 вересня 1857 року:
«Старинные нижегородские церкви меня просто очаровали. Они так милы, так гармонически пестры…Рано поутру пошел в трактир, спросил себе чаю и нарисовал из окна Благовещенский собор. Древнейшая в Нижнем церковь. Нужно будет узнать время ее построения. Но от кого? К пьяным косматым жрецам не хочется мне обращаться, а больше не к кому».
Ще з більшою силою й наочністю дихотомія істинного і фальшивого християнства оприявненау записі, зробленому наступного дня, 27 вересня:
«Проходя мимо церкви святого Георгия и видя, что двери церкви растворены, я вошел в притвор и в ужасе остановился. Меня поразило какое-то безобразное чудовище, нарисованное на трехаршинной круглой доске. Сначала я подумал, что это индийский Ману или Вишну заблудил в христианское капище полакомиться ладаном и деревянным маслицем. Я хотел войти в самую церковь, как двери растворилися и вышла пышно, франтовски разодетая барыня, уже не совсем свежая, и, обратяся к нарисованному чудовищу, три раза набожно и кокетливо перекрестилась и вышла. Лицемерка! Идолопоклонница! И наверное блядь. И она ли одна? Миллионы подобных ей бессмысленных, извращенных идолопоклонниц. Где же христианки? Где христиане? Где бесплотная идея добра и чистоты? Скорее в кабаке, нежели в этих обезображенных животных капищах. У меня не хватило духу перекреститься и войти в церковь; из притвора я вышел на улицу, и глазам моим представилась по темному фону широкого луга блестящая, грациозно извивающаяся красавица Волга. Я вздохнул свободно, невольно перекрестился и пошел домой».
Як там говорять у таких випадках за океаном? No comments?
Наступний запис, де напряму йдеться про засадничі християнські цінності та їхнє спотворення у храмах офіційної церкви – вже 1858 року, 16 лютого:
«Отправивши на почту письма Кухаренку и Аксакову, зашел в собор послушать архиерейских певчих. Странно, или это с непривычки, или оно так есть. Последнее вернее. В арихерейской службе с ее обстановкою и вообще в декорации мне показалось что-то тибетское или японское. И при этой кукольной комедии читается евангелие. Самое подлое противуречие. Нерукотворенный чудовищный образ, копия с которого меня когда-то испугала в церкви Георгия. Подлинник этого индийского безобразия находится в соборе и замечателен как древность. Он перенесен из Суздаля князем Константаном Васильевичем в 1351 году. Очень может быть, что это оригинальное византийское чудовище».
А ось і про місце акції Pussy Riot, яке, мовляв, було «зганьблене» цим вчинком. У 1858 року березні Шевченко їде до Москви, щоб побачитися і поспілкуватися зі своїм другом, визначним актором Михайлом Щепкіним. Удвох вони обійшли чимало знакових місць давньої російської столиці, причому Шевченко, зрозуміла річ, звертав увагу передусім на новобудови, серед яких був і храм Христа Спасителя. Запис від 19 березня:
«Храм Спаса вообще, а главный купол в особенности безобразен. Крайне неудачное громадное произведение. Точно толстая купчиха в золотом повойнике остановилася напоказ среди белокаменной».
…Панк-молитва Pussy Riot була звернена до Пресвятої Діви Марії. Одна із найголовніших поем Шевченка, написана на євангельські теми (включно із напівапокрифічними сюжетами «Євангелія Дитинства») – це «Марія». Вона починається і закінчується молитовним зверненням і картанням лжевчителів:
Все упованіє моє
На тебе, мати, возлагаю.
Святая сило всіх святих!
А ще – йдеться про те, що Богоматір
Мов золото в тому горнилі,
В людській душі возобновилась,
В душі невольничій, малій,
В душі скорбящій і убогій…
Здається, досить цитат – хоча їх можна було б навести значно більше – і з «Журналу», і з поезій. Головне вже сказано, чи не так?
Оскільки, на відміну від Олега Скрипки, Тарас Шевченко не настільки боявся російської влади, його перебування у сучасній Росії (уявімо собі це…) могло би знову закінчитися «статтею» та засланням із суворою забороною писати та малювати. Та, припустимо, Скрипка критично залежний від російського ринку. А ті, хто не має такої залежності? Де вони, куди зникли з публічного обрію? І чи жива глибоко християнська шевченківська традиція в сучасному українському інтелектуальному та мистецькому середовищі?