Пізнього вечора 6 жовтня 2011 року зелене світло залляло три величезні багатоповерхівки центру Грозного – Сіті. Присутні перевели подих – краєвид зачаровував. Дальше тло – підсвічений купол та яскраві мінарети найбільшої в Європі мечеті; перед нею звивистий фонтан кольорів райдуги. А на річці Сунжі, що тече поруч, на плаваючій сцені привезені з Голлівуду актори Жан-Клод ван Дамм та володарка двох «Оскарів» Гіларі Свонк висловлюють побажання господареві. Крім того, заспіває англієць Сіл, зіграє відома скрипалька Ванесса Мей ($500 тис. за виступ). Із таким, власне, розмахом святкував власне 35-ліття президент Чечні Рамзан Кадиров. Одним із перших його привітав прем’єр-міністр Росії Владімір Путін.
Автомобільний парк президента Чеченської Республіки, що складається з найкращих світових марок, налічує більш ніж 120 машин, стайні переповнені кіньми чистої арабської крові, дім висвічує золотими кранами та найдорожчим мармуром. У його збройних загонах – кільканадцять тисяч осіб; має він також приватні в’язниці, до яких може потрапити кожен незгодний – усе це забезпечує Рамзанові покору підданих. Поза сумнівом, Кадиров є найбільшим переможцем війни, оголошеної 18 років тому Чечні Кремлем. Чечні, історія якої видавалася клубком скинутих на невеличку кавказьку республіку московськими володарями інтриг і зрад, яких припустилися самі чеченці в боротьбі за владу. В найбільшому програші від інтриг та воєн опинився чеченський народ. Чверть мільйона вбито (серед них 42 тис. дітей), тисячі калік, тисячі в еміграції. Ті ж, хто залишився вдома, ледве дають собі раду.
Читайте також: Республіка Кадирова
27 жовтня 1991 року Джохара Дудаєва обирають президентом Чечні. Повернення до республіки генерала радянської авіації Дудаєва прискорили емісари Боріса Єльцина, котрий у такий спосіб, намагався перешкодити впливам на Кавказі Міхаіла Ґорбачова. І вже 1 листопада Дудаєв видає декрет про незалежність республіки. Розраховує при цьому на підтримку Єльцина, котрий мовчить, натомість його заступник Алєксандр Руцкой оголошує введення воєнного стану в Чечні. Але приліт озброєних командос у Грозний ветує Ґорбачов. Найправдоподібніше, йшлося про те, щоб чеченська міна була підкладена саме Єльцину з його Російською Федерацією. Тому останній міністр оборони СРСР маршал Шапошніков не видає жодних розпоряджень щодо розміщених у столиці Чечні величезних арсеналів зброї. Після проголошення Дудаєвим незалежності Чечні ФСБ активно підтримує опозицію проти нього, яка організовує втечі бандитів із тюрем, готує антиурядові демонстрації, поширює хаос. На чолі противників Дудаєва – кримінальник Руслан Лабазанов.
Дудаєв не хоче війни, усвідомлює загрози її розв’язання, шукає компромісу. Від 1991 року аж до пізньої осені 1993-го домагається зустрічі з Єльциним. За це його оточення платить багатомільйонні хабарі в доларах. Пише листи до прем’єра Росії Віктора Чєрномирдіна. Марно. Єльцин потребує «невеликої переможної війни», оскільки його рейтинг після 1993 року надто швидко падає.
Ніхто не сподівався, що росіяни програють цю війну. Дудаєв не дожив до її кінця: був убитий ракетою, що розпізнала його телефон виробництва США, параметри якого переказала російській розвідці американська. Генерал Лєбєдь підписує мирний договір у Хасав’юрті лише після того, як грозненську площу Мінутка встелили трупи російських солдатів. Чечня вільна. Теоретично. Чеченці хочуть демократичних виборів, а Кремль робить усе, щоб вони не відбулися. Тільки тоді, єдиний раз в історії, чеченці отримують фактичну міжнародну допомогу від ОБСЄ. Без відваги та впертості її представника в республіці Тіма Ґульдеманна виборів не відбулося б. В атмосфері національного свята народ обирає своїм президентом Аслана Масхадова, прихильника перемовин із Москвою, а не війни.
Читайте також: Чеченська петля
У програші почувається Шаміль Басаєв, комендант повстанців, про якого під час війни з росіянами співали пісні чеченські діти. Для Басаєва Масхадов є не товаришем по боротьбі, а ворогом. А товаришем, наближеним іще з часів війни, стає для нього аль-Хаттаб, виходець із Йорданії, носій ідеї ісламського фундаменталізму (конкретніше салафізму, елемент якого – ваххабізм) та грошей від багатих шейхів із Перської затоки. А в республіці коштів не було. Москва застосувала щодо Грозного фінансову блокаду, залишаючи Масхадову пусту скарбницю, зруйновану промисловість і тотальне безробіття. Хаттаб створює базу в Серженьюрті, надаючи молодим озброєним і безробітним чоловікам непоганий заробіток. Басаєв стає на стежку чужого для чеченців ваххабізму. Люди з ФСБ також бачать у ваххабізмі шанс нашкодити Масхадову.
Мало хто на той час замислювався над питанням, наскільки щирий Басаєв у своїх починаннях, мало хто вже тоді пам’ятав, що він воював на російському боці проти грузинів у 1992-му, що за спиною в нього вишкіл на полігоні ГРУ, після чого з допомогою розвідки РФ, контррозвідки та МВС він створив у проросійській Абхазії жорстокий «Абхазький батальйон». Видається, що ці контакти були припинені лише на час патріотичної війни, а з її закінченням відновлені. Бо ж тепер і Басаєв, і Москва мали спільного ворога – Масхадова. Його треба дискредитувати, осміяти й принизити. Починається фестиваль убивств, організованих то тією, то тією стороною. Або ж обома спільно. Адже Басаєв має знайомства…
Хтось пострілами в голову вбиває на світанку шістьох лікарів Міжнародного Червоного Хреста (співробітник ФСБ Адам Демієв); хтось відтинає голови трьом англійцям та новозеландцеві із компанії Grainger Telecom, що створювали на цій території систему мобільного зв’язку (агент ФСБ, співробітник ГРУ Арбі Бараєв, нещадний і до своїх, і до чужих); хтось викрадає Валєнтіна Власова, представника президента Єльцина в регіоні (теж Арбі Бараєв); хтось – польських учених (агентура ФСБ в Урус-Мартані, брати Ахмадови). Чеченські бандити охоче беруть участь у цих викраденнях, і не лише закордонних журналістів, долею яких цікавиться весь світ (і яких посланці Кремля викуповують за несамовиті гроші), а й простих людей, зокрема чеченців. Викрадення перетворюються на гарний бізнес, із яким безуспішно бореться президент Масхадов. Світ потроху відвертається від чеченців, які ще вчора були героями в боротьбі за найпрекрасніший з ідеалів – за свободу.
Читайте також: Кавказькі кошмари
Привід до нової війни створюють Басаєв із Хаттабом, проникаючи на територію Дагестану в серпні 1999-го. Це був перший крок. Майже ніким не помічений. Тож годилося струсонути народ по-справжньому. І прийшов час терору для росіян. У вересні того самого року вибухають житлові будинки в Буйнакську, Москві, Волгодонську.
Масхадов уперто шукає переговорів, які нібито поклали б край війні, він має підтримку в цьому сенсі кількох політиків у Росії та багатьох на Заході. Але чомусь у переддень підписання в Копенгагені угоди про порозуміння стається трагедія на Дубровці. Путін стверджує, що автором терористичного нападу є Аслан Масхадов. Хто ж тепер підтримає Масхадова? Тепер можна безперешкодно «чеченізувати» терор у бунтівній республіці, віддаючи її до рук вірним Москві чеченцям. 2003 року президентом республіки стає муфтій Ахмад Кадиров (у віднайдених 1996 року папках КДБ фігурує як співпрацівник уже від 1981 року). Однією з його ідей було відібрати контроль над чеченською нафтою в російських генералів – під час святкування 9 Травня на стадіоні в Грозному він гине під час теракту.
Так сталося, що зазвичай постійно присутній біля Ахмада комендант його гвардії, син Рамзан, якраз перебував у Москві. І наступного дня від самого ранку вся Росія могла споглядати великодушність президента Путіна, який зі співчуттям його пригортав. Путін задоволений: Ахмад Кадиров був освіченим чеченським патріотом, який міг раз по раз протистояти Кремлю, а патріотизмом Рамзана, який закінчив три класи, є гроші та влада. В Москві, вочевидь, були переконані, що молодший Кадиров успішно запровадить справжню «нормалізацію». Захід водночас примружив очі, аби нічого не заважало співпрацювати з Кремлем. Політики ж не перейматимуться засиллям у республіці бідності, потворної корупції, тортур та замовних убивств. Або тим, що в чеченських школах навчання відбувається російською, а на рідну мову лишається дві години на тиждень. Рада Європи ще раз «висловить занепокоєння», Європейський суд вирішить іще раз на користь чергового чеченця справу проти Росії, але це не врятує жодного з кількох тисяч ув’язнених без жодного слідства його земляків, які в таборах та російських тюрмах умирають серед тортур. Не поверне сенсу життя, відданого за батьківщину.
«Путін – це мій ідол. Я за нього віддав би життя», – каже Рамзан Кадиров. Чудово, далебі, розуміє: допоки Владімір Владіміровіч має владу, він зможе спокійно святкувати свої наступні дні народження.
Читайте також: Наш український Рамзан