Донедавна саме цей день був одним із тих, що хоч якось об'єднував людей різних поглядів та світоглядів в Україні. Навіть різкі противники всього радянського, на кшталт автора цих рядків, готові були терпіти його як день ушанування пам'яті мільйонів загиблих українців під час Другої світової війни.
Проте нинішня політика влади з демонстративними реверансами в бік найнудотнішого агітпропу брєжнєвського розливу – червоними прапорами, маршами «перемоги» вулицями Львова та вшануваннями кам'яних одоробл «Невідомому солдату» – робить і цей компроміс неможливим.
Обидва мої діди пройшли війну. Обидва були артилеристами в радянській армії, приписали собі по року для того, щоб їх взяли в армію. Обидва чесно воювали майже до самого кінця, який вони зустріли у шпиталях з важкими пораненнями та орденами. Я безмежно поважаю їх життєвий шлях, однак влада ставить мене і сотні тисяч таких, як я, перед дилемою – або через повагу до пращурів терпіти наругу над історичною правдою та моїми патріотичними почуттями, або боротися проти культу 9 Травня. Цю боротьбу дехто, на жаль, може сприйняти як неповагу до ветеранів.
Хоча справжня неповага зовсім не тут. Кажуть, що війна продовжується до того часу, поки не буде похований останній солдат. За найскромнішими підрахунками, дві третини усіх загиблих вояків Червоної армії або поховані в братських могилах як невідомі, або взагалі зникли безвісти. Сотням тисяч родин не відома досі доля їхніх дідусів. А щороку в місцях боїв знаходять рештки загиблих, які нікому не потрібні. Якщо сказати це людською мовою, то виходить, що по українських полях та лісах розкидані кістки мільйонів полеглих солдатів. Які не були потрібні радянській владі, що завжди з пропагандистською метою занижувала в багато разів кількість втрат своєї армії. І ще менше потрібні владі вже українській, яка жодної мети не має, окрім хіба паразитування на старих, нещасних бабусях (дідусі померли) та їхніх згадках про молодість. Тобто війна ще не завершилася, попри те, що після її закінчення минуло вже понад півстоліття.
Саме тому найбільш блюзнірськими здаються щорічні позування наших депутатів та можновладців в шикарних костюмах на тлі поодиноких ветеранів. Про яких ці «господарі життя» одразу ж забудуть, тільки-но вимкнуться телекамери. Як же принизливо для фронтовиків, що їх знову годують прогірклою кашею, якої, за словами мого діда, вони і так наїлися в окопах до кінця життя. І поять «наркомівськими 100 грамами», якими їх пригощали, щоби «м'ясо» було напідпитку і покірно йшло на забій на німецькі кулемети…
Хочеться закликати Партію регіонів, комуністів та всіх інших любителів потоптатися по людських останках. Якщо вам так кортить виявити повагу до ветеранів, організуйте пошуки пропалих безвісти. Виділіть гроші з бюджету, а краще – власні, на пошукові групи, які систематично оброблять всі місця великих боїв, ідентифікують знайдених та потім з честю їх поховають. Не в братських могилах, які могла видумати лише така людоненависницька влада, як радянська, а в персональних, з прізвищами, іменами, датами. І лише потім, коли тіло останнього солдата, відшукають, ви зможете відкрити рота, щоб говорити про пам'ять.