Ви авторка ряду художніх історичних романів, в яких ідеться про різні етапи історії Балкан і народів, що там мешкали в різні часи — від найдавніших і донині. Чи є історичний роман, на ваш погляд, вдалим засобом подолання усталених стереотипів про певні терени, способом намалювати ширшу й складнішу картину?
— Чому я повсякчас звертаюся до історії? Якщо говорити про роман «Білі й червоні черешні», то йдеться про дві сторони протистояння: тих, хто в Словенії колаборував із німцями, і тих, хто чинив нацистам спротив (зокрема й під керівництвом Йосипа Броза Тіто), а далі воював на боці Союзників. Ті проблеми, що постали за часів Другої світової війни, нині більш ніж живі в нашому щоденному житті. Словенське суспільство дуже розділене, і так, у нас є проблема радикальних поглядів. У нас є політика правого ухилу, яка вельми перегукується з ідеями, не надто далекими від тих, що свого час висували німецькі націонал-соціалісти. Це спроба виключити із суспільства певних його членів, цілі категорії людей, позбавити їх прав, як то відбувалося під час війни. Тоді йшлося про євреїв, слов’ян, ромів. Щось подібне є й сьогодні, але вже йдеться про мігрантів, про тих, хто дотримується лівих поглядів, а також про жінок. Моя країна католицька, і наше життя перебуває під значним впливом цієї церкви. Із сумом маю констатувати, що йдеться не про ідеї толерантності, які висловлює Папа Римський, а про нетолерантність до інших і практики виключення. Якщо поглянемо на попередню історію моєї країни, побачимо там ті розділення, що є й сьогодні. Роман «Білі й червоні черешні» вельми популярний у Словенії: людям подобається читати й дискутувати про те, що в ньому написано. Так, це зворушлива історія любові, дружби, а водночас це розповідь про примирення й порозуміння, єднання докупи, разом. Власне, як і черешня: квітне вона білим цвітом, а плоди її червоні.
Читайте також: Ніколя Матьє: «Література, що у ХІХ столітті вирувала, як бурхливий потік, сьогодні перетворюється на струмок, що ледь цебенить»
Один із ваших романів присвячений доволі суперечливій політичній постаті, лідерові комуністичної Югославії у 1945–1980 роках Йосипові Брозу (Тіто). Як словенці ставляться до цього діяча?
— Якщо говорити про романи, що потрапили до моєї так званої Балканської трилогії, яку рано чи пізно буде завершено, то вона відсилає читача до вельми цікавих періодів історії територій, які належали колишній Югославії. Наприклад, у «Вітрах Далмації» частину присвячено римському імператору Діоклетіану, що народився в Іллірії (на теренах нинішньої Чорногорії). Він розбудував хорватське місто Спліт, і донині вважається одним із найвизначніших політиків, які походять із цих місць. У романі «Спадщина Тіто» йдеться про Йосипа Броза, ще одного важливого політичного діяча, який був наполовину хорватом, а наполовину словенцем. Тіто — дуже контроверсійна постать. Для багатьох він і досі мало не батько-засновник соціалістичного руху й дуже важлива фігура поза силами союзників у Другій світовій війні. Колись той рух охоплював чи не половину всіх країн світу, зокрема в Африці й Азії, які здобували незалежність після падіння колоніального режиму. Край цьому рухові поклав Ніколас Мадуро, венесуельський президент. Однак не забуваймо, що правління Тіто не було м’яким. У нього був свій аналог ГУЛАГу на Голому Отоку (хорватською Goli otok) в Адріатичному морі. До своїх опонентів він виявляв звірячу жорстокість.
Щодо Югославії, то це була країна трьох релігій: католицизму, православ’я й ісламу — та 6–7 національностей. Це створювало складну ситуацію, яку нині видно по Боснії: країні важко дати лад своєму релігійному життю, в якому три конфесії конкурують між собою й роз’єднують суспільство. За часів Тіто, коли існувала однопартійна система, не було свободи слова. І тим, хто думав власною головою, доводилося вельми важко, а страх контролював наявні культурні розбіжності. Проте вони вибухнули під час Балканських війн 1990-х років. Це і є однією з наріжних тем моєї трилогії. Водночас мені небайдужа війна в Хорватії, Боснії, Македонії. Про це йтиметься в третьому томі трилогії, адже довгу родинну історію неможливо розповісти, вилучивши різні історичні сегменти. Історія важлива, і необхідно про неї писати, а це означає змушувати читачів думати, намагатися уникати помилок, які повторюються з року в рік.
Читайте також: Гізер Морріс: «Кожне наявне в нас право веде до рівної міри відповідальності, зокрема й перед співгромадянами»
На яких засадах сучасні словенці будують власну ідентичність і чи мають проблеми з усвідомленням себе як європейців?
— Якщо знову ж таки повернемося до історії, то чимала частина України й уся Словенія свого часу належали до Австро-Угорської імперії. Гадаю, це оте спільне, що є між нами. Після Першої світової війни землі, що її становили, відійшли до країн, які утворилися на місці імперії. Словенія спочатку увійшла до складу Югославського королівства. Другу світову і Україна, і Словенія переживали дуже важко: нацистська окупація, бойові дії та, звичайно ж, комуністичний режим, якому чинили спротив. Українці й словенці опинилися за залізною завісою. Однак нам не було настільки складно, адже ми могли подорожувати до західних країн і робили це з економічних причин. Доводилося ставати заробітчанами, бо інакше в Югославії жилося б дуже й дуже скрутно. Українцям було ще складніше, адже виїхати за межі СРСР було вкрай проблематично. В усьому іншому була одна спільність під назвою «комунізм»: однопартійна система й брутальність влади щодо опозиції.
Нині ми відшукуємо себе в умовах нової демократії, що спирається, з одного боку, на втому від комунізму, а з іншого — на прийняття доволі жорстких умов капіталізму. Словенія стала частиною ЄС, і те, що від цього отримала, це гарантований мир. Євросоюз є насамперед економічним проєктом, водночас для Словенії, Хорватії і, сподіваюся, інших країн регіону перебування під адмініструванням Брюсселя означає мир, стабільність і підтримання певних стандартів життя. ЄС із культурного погляду дуже диверсифіковане утворення, і це допомагає зберігати нашу мову й культуру, зокрема й завдяки таким інструментам, як надані програмою ЄС «Креативна Європа». Навіть зараз, коли бачимо всі проблеми Євросоюзу, серед яких і безсилля перед явищем міграції, я все одно запевняю, що членство в цьому проєкті дало Словенії чимало хорошого.
Ви одна з тих, хто констатує складне становище словенської книговидавничої справи, яке сьогодні значно погіршується через пандемію COVID-19. Що ви можете розповісти про локальні особливості проблеми?
— Складна ситуація із книговидавництвом у моїй країні є завбільшки як сама країна, як усі, хто читає й купує книжки словенською мовою. Нас усього два мільйони. Наклади, які видавалися, завжди були малими — від п’яти до двох тисяч примірників. Є ще проблема ментальності, а саме уявлення, нібито книжки безкоштовні й що вони не комерційний товар. З одного боку, у нас непогано розвинена бібліотечна система, тож можна знайти практично все, однак з іншого боку, впродовж останніх декількох десятиліть комерційний збут книг стикається із проблемами. 2014-го нам вдалося впровадити фіксовану ціну на книжки, що означало більше стабільності для крамниць у їхньому бізнесі. Це рішення припало на час після економічної кризи, тому ефект від нововведень був не надто виразним, проте все одно позитивним.
Чиатйте також: Патті Сміт: Переможець – той, кого веде сила любові
Пандемія COVID-19 спричинила додаткові проблеми: щоразу запроваджують якісь обмежувальні заходи, насамперед закривають бібліотеки й книжкові магазини. Так було й цієї весни, коли і бібліотеки, і книгарні не працювали впродовж трьох місяців. Перші не могли придбавати літературу, а видавці збувати її. Нині вони сидять на готових накладах, не знаючи, куди їх діти, де й коли ці книги можна буде продати. До того ж фінанси бібліотек сьогодні дуже лімітовані. Нещодавно було оголошено про запровадження ще одного локдауну — не такого жорсткого, як навесні, проте відчутного. І знову було закрито бібліотеки й книгарні… Усе це негативно впливає на стосунок читач — книга, а для всієї індустрії це удар. У пакеті протиепідемічних заходів наше Міністерство культури вирішило скасувати фіксовану ціну на книжки, проте я рада, що видавці просто проігнорували це. Придбання літератури за кордоном також б’є по словенських книговидавцях.
Пандемія коронавірусу є доконаним фактом, проте вже зараз лунають застереження, що боротьба із нею нерідко слугує виправданням і прикриттям для політичного тиску, цензури тощо. Наскільки ця ситуація серйозна?
— Про це сьогодні важливо говорити. Ті дебати, які розпочав Український PEN, є вкрай важливими. У Словенії культура дуже пов’язана з критикою уряду — не тільки чинного, а влади як такої у всі часи. Навіть за комунізму в нас були письменники й драматурги, які намагалися критикувати уряд, нехай і між рядків, бо не могли інакше. Інколи ж ця критика лунала відкрито. Процеси в культурній сфері, а не на військовому поприщі, привели до незалежності Словенії. Нам пощастило мати лише короткий конфлікт із федеральною армією Югославії 1991 року. Культура — це дзеркало суспільства, політики, і через це часом вона потрапляє під тиск чи санкції.
Цьогоріч у Словенії змінився уряд, і сталося це саме перед початком пандемії. Нове керівництво дотримується доволі правих поглядів. Центристські партії сформували коаліцію, яка відразу ж опинилася у стані конфлікту з медіа, а також із письменництвом та кінорежисерами. Сфері культури доводиться складно. Офіційно в нас немає цензури того, що ми пишемо, говоримо чи публікуємо. Проте якщо журналісти, письменники й драматурги критично налаштовані щодо провладної партії, вони легко стають об’єктами атак мовою ненависті. Отакий у нас новий метод.
Є ЗМІ, які влаштовують відповідні атаки, спрямовані проти діяльності й висловлювань певних осіб. Деякі зазнають агресивного тиску мало не щотижня. Водночас існує проблема фінансів і стану економіки в контексті культури скасування. Чимало мистецьких продуктів і практик Словенії субсидуються з урядових джерел й отримують гроші з фондів ЄС. Усе це нині заблоковано. Пандемія коронавірусу вдарила, приміром, по словенському кіновиробництву: навіть якщо вже підписано угоду про те, що та чи інша картина має бути створена і все гаразд із документами, уряд просто не виділяє державної частки фінансування на ці потреби. Де гарантія, що цей розподіл коштів тихцем не використовується як інструмент цензури?
Читайте також: Дар'я Онищенко: "Нам треба бути дуже обережними і чутливими до такої речі, як патріотизм"
У книжкових агенцій та видавництв інша проблема. Гроші на видання вони мають, але нині значні труднощі зі збутом.
Таким чином, заходи з протидії коронавірусу є нібито виправданням, коли культуру примушують замовкнути, особливо ту її частину, яка критична до влади. Нині у моїй країні відбувається зміна осіб, які керують найбільшими музеями й видавництвами: очевидно, на лояльніших до чинної влади. Водночас представники сфери культури хапаються за голову, не відаючи, як заробити на прожиток. Усі ці загрози приглушують їхній голос.
Якихось десять років тому про соціальні медіа говорили як про інструмент здобуття свободи. Згодом риторика змінилася, і про них почали говорити як про знаряддя поширення фейкових новин. Нині про них уже говорять як про провідників цензури й так званої культури скасування. З чим, на вашу думку, ми маємо справу?
— Щодо Словенії, то йдеться про два шляхи дискримінації особи або певної теми. Звичайно, мова про соціальні медіа, проте давайте насамперед глянемо на коментарі під журналістськими матеріалами. Візьмемо, до прикладу, матеріал у щоденній газеті про те, що словенські театрали мають серйозні проблеми з орендою приміщень і нуль підтримки з боку Мінкульту в обставинах, які склалися. Під матеріалом є простір для коментарів. Подекуди те, що там пишуть, не витримує жодної критики — це просто розплідник ненависті й фейків. Зазвичай коментатори анонімні або під псевдо. Тому ми не знаємо, кому насправді належить те чи інше висловлювання, хто займається тролінгом і чи не згенеровані повідомлення ботами. Журналіст, який написав ту чи іншу статтю, підписує її своїм іменем, і тому йдеться про авторський матеріал. Коментатори ж ховають власне обличчя.
Ще одна проблема — це політики, які враз полюбили твітер. Це така собі форма нового PR (вподобана, зокрема, правицею й популістами). Полюбляє твітити й чинний словенський прем’єр Янез Янша, і в тих дописах можна знайти чимало небезпечних речей — так само, приміром, як і в Дональда Трампа.
Сьогодні кожна сторінка у фейсбуку — це сам по собі окремий медіаресурс, і пропагує він що лишень заманеться. Правдиве, брехливе — там усе є. У моїй країні існує потужна антивакцинаторська ініціатива — це цілий рух. Його представники запевняють, мовляв, щеплення викликають ще страшніші наслідки, ніж ті небезпечні хвороби, від яких вони робляться. Тож зірки різних масштабів і лідери думок (прихильники руху) закликають не вакцинуватися. Соціальні медіа не переймаються правдивістю трансльованої інформації: вони поширюють те, що набирає найбільше лайків… Це викривлений шлях розвитку, небезпечний для всього людства, а не якоїсь його окремої спільноти.
——————-
Таня Тума — словенська видавчиня й письменниця. Народилася 1964 року в Любляні. 1988-го закінчила Люблянський університет (вивчала романо-германську філологію). Із 1998-го — член Спілки словенських видавців, яку очолювала в 2004 і 2008 роках. 2014-го вступила до Словенського PEN, була генеральним секретарем Комітету письменниць MIRA. Активна учасниця Комітету письменниць міжнародного PEN. Авторка романів «Вітри Далматії» («Winds of Dalmatia», 2013), про словенську громадянську війну «Білі й червоні черешні» («White and Red Cherries», 2015), «Спадщина Тіто» («Tito’s Legacy», 2019).