У. Т.: Твоє тривале перебування у Відні, як я розумію, пов’язане з виходом у видавництві Residenz книжки Neunprozentiger Haushaltsessig («Дев’ятивідсотковий оцет»)?
– Ні, це, на щастя, аж ніяк не пов’язані речі. Книжка сама собою, я сама собою. Книжка живе, де хоче, тож і як так само. У Відні я опинилася з причин, які прийнято називати «приватні обставини». Незабаром виповниться рік моєму іммігрантству. Наскільки довготривалим воно буде, покаже час, який, власне, і вирішує долю «приватних обставин». А книжка вийшла німецькою на початку 2009-го.
У. Т.: Це видання – перемога твого літагента? Чи заплановані ще якісь закордонні видання твоїх книжок?
–Видавництво Residenz само вийшло на мене. Не знаю, що ними керувало під час прийняття рішення, звідки вони про мене дізналися і на що сподівались. Літагента в мене немає і навряд чи коли-небудь буде. Хіба що не встигатиму відбиватися від пропозицій іноземних кіностудій та видавництв(сміється). От тоді, напевне, найму когось. Наразі такі перспективи доволі примарні і мені так дуже комфортно. За останні роки багато якихось моїх окремих текстів були перекладені для журнальних публікацій. Приміром, російською (чого ніколи не сталося б без наполегливої і невтомної перекладачки Олени Марінічевої), польською, англійською.
У. Т.: Як книжку сприйняли австрійці?
– Про якийсь шалений успіх австрійського видання не чула. Може, книжка не зовсім вдала, а може, загубилася серед тисяч таких самих. Ажіотаж навколо України й української літератури, спровокований Помаранчевою революцією, потроху стих, а так, без зовнішніх стимулів австрійського, як і будь-якого іншого читача, в епоху телевізора та інтернету, зацікавити важко. Що я можу сказати для них нового та цікавого? Що їм взагалі до України, далекої та нещасної, з програною революцією, президентом, який сидить на діамантовому унітазі й опозицією, яка перебуває у в’язниці?
У. Т.: Як узагалі австрійці сприймають книжки? Вони читають більше за українців?
– Читач тутешній відрізняється від українського тим, що він більше має. Власне, він має все, що хоче. Лише читай на здоров’я. Про літературу говорять, про неї пишуть у поважних виданнях, дискутують на радіо і телебаченні. Німецька премія імені Інґеборґ Бахман – це фактично телевізійне шоу. Кілька тижнів поспіль щонеділі критики слухають запрошених письменників, обговорюють тексти і відтак у режимі он-лайн присуджують одному з них перемогу. Весь німецькомовний світ за цим спостерігає, з домогосподарками включно. Ти уявляєш собі таке шоу в Україні?
У. Т.: Побачене і помічене там підтверджує, чи спростовує таке глибоко українське «скрізь краще, ніж у нас»?
– Мені здається, зараз навіть у Гондурасі «краще, ніж у нас»… Ціни на продукти в Україні такі самі, а подекуди ще й вищі, ніж, приміром, в Австрії. А зарплати €100–200. Як люди примудряються в таких умовах виживати, для мене загадка.
У. Т.: Тобі доводиться у Відні захищати Україну і виправдовувати українців?
– Навіщо захищати? Ніхто ж не нападає. Більшості тих, кого я зустрічала в Австрії (та й у Німеччині також, і у Швейцарії), Україна й українці, перепрошую на слові, по барабану. Вони можуть послухати, поцікавитися, що нового (ніби до того знали старе), поспівчувати, якщо мене занесе надто далеко. Більш освічені згадають, що було на вечорі Юрія Андруховича чи Оксани Забужко – та й годі. От якби я говорила про турків чи екс-югославів, тут уже інша річ. Їх, можливо, довелося б захищати. У Відні є цілі райони, де почути німецьку немає жодного шансу. А що Україна? Окрім славного габсбурзького минулого та офшорних компаній української олігархії, нас з Австрією зараз нічого не пов’язує. На мій превеликий жаль.
У. Т.: Один знайомий видавець помітив таку тенденцію: найяскравіші письменники 2000-х (Малярчук, Дереш, Софія Андрухович) дозволили собі тривалу творчу мовчанку. Що за цим стоїть?
– Письменник мовчить із трьох причин. Або він нічого не пише, або не хоче написане видавати, або не може знайти видавця, який би його книжку надрукував. От і все. До мене протягом останніх кількох років підходив варіант номер два.
У. Т.:Невдовзі можна чекати на твою нову книжку?
– Книжка, що, маю надію, таки вийде незабаром, не буде ані альтернативним історичним детективом, ані ще багато чим, про що я говорила раніше. В будь-якому разі це найбільший написаний мною текст. Його робоча назва «Біографія випадкового чуда». Якщо я й надалі буду текстом задоволена і знову його не знищу, як це вже тричі ставалося, то наприкінці осені чи навесні книжка з’явиться у продажу.
У. Т.: У чому користь і загроза тривалого проживання за межами рідної країни?
– Не бачу ані користі, ані загроз. Хоча ні, брешу. Користь очевидна: я вивчаю, незалежно від власного бажання, іншу мову й іншу культуру. Зізнаюся, це нелегко. Мій 28-річний мозок часом просто відмовляється навчатися, каже, що йому досить, він і без того розумний. А про загрози мені вже встигли повідомити. Мовляв, я забуду українську. В мене навіть фобія на цьому ґрунті розвинулася. Що прокинуся одного ранку і все – прощай, рідна мово, не зможу «доброго ранку» сказати. Але поки що пам’ятається. Я людина мови. Для мене весь світ – Україна, позаяк я бачу світ українською. Наразі важко собі уявити, щоб це змінилося.