Танець богині бельканто

Щоб вислизнути з-під монументалізованого образу Соломії Крушельницької і відчути власну живу гордість за жінку, котра на початку XX ст. входила до п’ятірки найкращих вокалістів світу, таки варто побувати в Італії. Помити чоботи у Тірренському морі та подихати курортним повітрям пляжів Віареджо, де ще стоїть вілла, яка колись їй належала і називалася Salomea. Далі 15 хвилин електричкою – напівказкове Торре дель Лаго з віллою Джакомо Пуччіні, про існування якої, здається, знає кожна українська заробітчанка у Тоскані. Вулиці цього містечка названі на честь композиторів та героїнь їхніх опер: Тоски, Норми, Мімі, Федри, Турандот і, звісно ж, Баттерфляй, у ролі якої Крушельницька подарувала тріумф однойменному шедевру. На вході до вілли вас у старенькому халаті зустріне сеньйора Симонетта Пуччіні – прагматична онука композитора – і поведе довгим лабіринтом експонатів та кімнат. Довідавшись, що ви з України, вона виділить вас із групи туристів і покаже фотографію гарної жінки у японському кімоно з дарчим написом 1904 року. Розповість, що це кімоно жінка не знімала три місяці поспіль навіть після репетицій і що завдяки такому заглибленню їй вдалося врятувати репутацію Пуччіні й життя самого твору після провалу з попередньою артисткою. І обов’язково нагадає всім присутнім (і навіть вам самому!), звідки родом Соломія Крушельницька.

 

 

Така обізнаність за кордоном і до сьогодні є рідкістю. Складно повірити, але в США навіть у музичних колах Крушельницьку подекуди вважають польським сопрано. Петербурзька ж преса сто років тому писала, що співачка називає себе італійською артисткою. Наперекір цьому, коли її запросили до царя Миколи II у його маєток поблизу Варшави, Крушельницька співала тільки українські пісні. Допомогло мало. своє прізвище в Італії Соломія не стала ожіночувати, а замінила закінчення на «і» – Kruceniski. Це призвело до чергових курйозів: деякі російські друковані джерела подарували світові нового співака – пана Крученицького.

 

У 1894 році, після стажування в Мілані, сп’яніла від мелодизму італійської опери Крушельницька в листі до Михайла Павлика напише одну з найкрамольніших своїх фраз: «Вам скажу, хоть z bolem serсa, що наші галицькі композитори – велика мізерія. Я не розумію багато, але оскільки знаю музику, можу сказати, що фантазії в них не знайти й макове зерно». Утім, саме вона дала життя низці вокальних творів Нижанківського, Вахнянина, Людкевича, Січинського, Матюка.

 

«Моя національність усім відома: я її ніколи не змінювала і ніколи й ніде не зміню, хоч підлесливість та видавання себе кимось іншим іноді приносить користь», – повторювала уродженка західного Поділля, сама від тієї користі нерідко відмовляючись. За кілька сезонів на сцені Великого театру Варшави вона перетворила оперу «Галька» Монюшка з репертуарної Попелюшки, якою затикали дірки у розкладі вистав, на справжній національний шедевр. І як чужинка, чия позаконкурентність після п’яти сезонів успіху не могла не викликати навали заздрощів, була вимушена письмово спростовувати штучні наклепи про неповагу до польського мистецтва.

 

Однією з небагатьох держав, де можна було залишатися українкою, не втрачаючи любові чи бодай толерантності публіки, була для співачки Аргентина, де Крушельницька удостоїлася честі на концерті до 100-річчя незалежності країни виконати державний гімн з аргентинським прапором у руках. Вдячна місцева преса ще 20 років після того відстежувала її гастрольні маршрути і з захопленням писала про тріумф 1929-го на Батьківщині, де співачка «сідала перед клавіатурою і співала деякі з тих журливих пісень своєї країни, у яких ледь відчутна швидкоплинна радість».

 

 

Американський музикознавець Дюваль колись написав: «Крушельницька – це таке складне явище, що люди навіть не розуміють, що їх найбільше вражає, коли вони її слухають чи на неї дивляться». Ще до того, як Соломія почала співати у церковному хорі батька Амвросія Крушельницького у селі Біла на Тернопільщині, серед різних дитячих забав маленька Люня найкраще вміла вдавати різні ролі, за що її так і називали: «вдавачка» Щоб розучити партію, молодій співачці достатньо було лише переглянути ноти, які вона читала, як друкований текст. За два-три дні вона вивчала оперу напам’ять. Кажуть, Крушельницька запозичила психоаналітичний підхід до розбору ролі від знаменитої акторки того часу Елеонори Дузе. Перед виступом із самого ранку вона входила в образ своєї героїні: не приймаючи відвідувачів, постійно повторювала: «Я Тоска», «Я Аїда», «Я Саломея». 

 

На сцені Крушельницька вміла прикути до себе увагу одним штрихом чи жестом, у який могла вкласти весь спектр почуттів – від гордості до знесилля. Критики навперебій шкодували, що вона не може перейти до драми і стати найідеальнішою у світі Джульєттою чи Дездемоною. Співачці ж для реалізації свого дару цілком вистачало опери. 

 

Їй вдавалося все. Закличні «Гой-йо-то-го! Гей-йо-га!» її Брунгільди змушували трепетати найприскіпливіших шанувальників Вагнера. У «Трістані та Ізольді» вона, як ніхто інший, розкривала розп’яття жінки між коханням та обов’язком. А на прем’єрі 1906-го у «Ла Скала» опери «Саломея» Ріхарда Штрауса Крушельницька сама виконала «жахливий і непристойний» «Танець семи серпанків», не скориставшись можливістю заміни професійною танцюристкою і довівши цим, що не тільки спів – усе її єство достойне голови Іоанна.   

 

 

Здавалося, їй цілком вистачало того світу: несамовитої щоденної праці над характерами вигаданих героїнь і спопеляючого кохання на сцені. Від найпершого «земного» нареченого юна Соломія втекла, плачучи, що той «не любить співу, а замість опери воліє цирк». І довгі роки не наважувалася відповісти на почуття когось із численних обожнювачів. Стверджувала: «Я закопалася в музиці, що не здібна о чимсь іншім думати. Нещасливим був би мій чоловік, якби я і по заміжжю не покинула театру. Я б його не потрафила так любити, як люблю музику».

 

Італійському адвокатові Чезаре Річчоні, який вів справи Крушельницької, а згодом, ніби тінь, супроводжував її у гастрольне турне на край світу, все ж таки пощастило. 1910-го наречені обвінчалися в одному із соборів Буенос-Айреса, подарувавши місцевій світській хроніці, мабуть, найбільшу сенсацію за все десятиліття. Бездітне подружжя оселилося на батьківщині Річчоні ­­
в італійському Віареджо, проте на віл­лі, купленій за гроші Крушельницької. Пару шанували: Чезаре не раз обирали мером Віареджо, Соломію ж мешканці вважали взірцем досконалості: очікували кожного її виходу, щоб роздивитися зачіску чи найменшу деталь одягу.

 

 

У цей затишний будинок над морем приїздила племінниця Крушельницької, художниця Ярослава Музика, з-під пензля якої виходили гарні портрети тітки й замальовки італійської природи. У 1947 році її заарештували у Львові органи НКВС. З дев’ятирічного перебування в ГУЛАГу Музика повернулася вже зі 150 сибірськими пейзажами.

 

Схожість доль вражає: останній період життя Соломії Крушельницької, немов відплату за все попереднє щастя і вдачу, ввібрав у себе стільки трагізму, що всі його перипетії краще озвучити лише пунктиром. Візит до українських родичів після смерті чоловіка у 1939-му. Пастка, в якій опинилася артистка з початком Другої світової війни, травмою ноги і перекриттям кордонів. Повоєнне викладання у Львівській консерваторії, де під час «чищення кадрів від націоналістичних елементів» їй інкримінували відсутність консерваторського диплома. І звітні концерти у 67-річному віці на вже невиліковній стадії раку горла. 

 

В останні роки в неї ще погіршився зір. Іноді вона довго стояла на розі вулиці Чайковського у Львові, чекаючи, коли хтось із педагогів чи студентів переведе її через дорогу. Якось, заговоривши про смерть, Крушельницька спокійно промовила: «Мені скоро пора, але я не переживаю, бо певна, що там теж є музика!». Достойні слова жінки, яка все життя була втіленням музики по цей бік барикад.