«Локомотив» Євросоюзу — франко-німецький тандем — невдовзі змінить керманичів. У Німеччині закінчується епоха Меркель, а у Франції близькі президентські вибори зовсім не гарантують другий термін Макрону. Нові лідери — нова політика? Частково так. Але сталим, правовим державам також властиві певна передбачуваність та тяглість політичної традиції.
«Хай хто стане новим німецьким канцлером, німецьке бачення всього, що стосується фінансів, індустрії та економіки ЄС, навряд чи зміниться, — зазначив в одному з телевізійних інтерв’ю Франсуа Байль, автор книги «Секретні історії франко-німецького тандему» («Histoires secrètes du couple franco-allemand», 2021). — Натомість із акцентами у міжнародній політиці можливі зміни. Париж та Берлін не завжди діють в унісон та легко узгоджують позиції, але не через персоналії очільників. На взаємини впливають відмінності у політичних системах. У французького президента багато влади, натомість справжня влада в Німеччині — у федеральних землях. Скажімо, Олланд міг вирішити втрутитися в ситуацію в Малі, коли Меркель чогось схожого й уявити не могла. В Афганістані французи мали власний миротворчий контингент, німці ж працювали лише інструкторами…»
Франко-німецьким політичним взаєминам понад тисяча років. Це століття конкуренції за вплив та території, численні війни, тонни взаємних образ, недовіри та сусідських непорозумінь. У проєкції століть франко-німецьке примирення, яке так люблять ставити за приклад політологи, існує зовсім недовго. Конкретно — з 1963 року, з моменту підписання генералом де Голлем та канцлером Аденауером Єлисейської угоди. Звідтоді розпочалися регулярні франко-німецькі саміти, де обговорюються не лише двостороння співпраця, але також актуальні проблеми міжнародної політики. «Вже тоді Париж із Берліном мали різні очікування від нового партнерства, — зауважив у розмові з Тижнем французький дипломат, який побажав лишитися неназваним. — Аденауер шукав правдивого примирення та консолідації позицій ФРН на міжнародній арені. Водночас де Голль насамперед прагнув емансипації від США та побудови сильної Європи. Можна сказати, що з перших місяців роботи тандему німецький трансатлантизм дратував Париж тією самою мірою, якою німцям ніколи не подобалася навмисна дистанційованість французів від Сполучених Штатів».
Читайте також: Кінець епохи
Єлисейська угода поклала початок не лише новим взаєминам Франції та Західної Німеччини, вона породила символ — франко-німецький тандем. Він став структурним компонентом ЄС, одним із маркерів, що визначає новий європейський порядок, а згодом також і стилістичним шаблоном, присутнім у сотнях тисяч дипломатичних документів. Роль особистостей у цій відносно щасливій політичній історії применшувати не варто, навіть якщо співпрацю форматують чіткі інституційні рамки.
«Коли де Голль та Аденауер відійшли від влади, франко-німецькі взаємини відверто занепали, — згадує у розмові з Тижнем Паскаль Каде, викладач історії в одному з паризьких коледжів. — Першим справжнім функціональним тандемом був «дует» Валері Жіскар д’Естена та Гельмута Шмідта, вони обидва прийшли до влади в 1974 році. Тоді ж з’явився інший стилістичний штамп — «мотор європейського розвитку», що дуже припав до душі пресі. Франко-німецьке союзництво — це завжди політична воля двох конкретних лідерів, котрі уособлюють співпрацю. Свого часу світ облетіло фото Міттерана та Коля, які разом вшанували в Вердені пам’ять загиблих під час Першої світової війни німецьких та французьких солдат. Воно стало візуальним символом франко-німецького примирення: керівники двох сусідніх держав поряд, на місці давньої кривавої битви. Це був 1984 рік. Франція тоді підтримала розміщення у ФРН американських балістичних ракет Pershing у відповідь на появу нових радянських ракет HCL-10 (SS-20). Наступного року з’явилась франко-німецька Рада оборони та безпеки».
Щоправда, Міттеран залишив у німців не лише приємні спогади. «Він зовсім не зрозумів настроїв, коли почався рух за об’єднання німецьких земель, — пише щоденний французький часопис La Croix.— «Я так люблю Німеччину, що хочу, щоб їх було дві», — якось невдало приватно пожартував Міттеран, але фраза швидко просочилася в пресу. Навесні 1990 року він навідався на східні землі, до тодішньої НДР та скрізь говорив, що нам зі Східною Німеччиною потрібно багато працювати разом. Це була велика оцінна помилка. Згодом, після падіння Берлінської стіни, він також не до кінця сприйняв активну східну політику Німеччини».
На час перебування при владі Коля та Міттерана припало також відновлення незалежності України, на яке обидва лідери зреагували дуже по-різному. Якщо Німеччина відразу ж забезпечила свою активну економічну й політичну присутність, Франція не квапилася ані з визнанням, ані з інвестиціями, ані з відкриттям повноцінного дипломатичного представництва. Відмінність у ставленні помітна також за візитами на найвищому рівні. Єдиним французьким президентом, що відвідав Україну в статусі керівника держави, залишається Жак Ширак. З німецькими ж канцлерами, від Коля до Меркель, ситуація не до порівняння.
«Дві сусідні держави мають різну історичну традицію, політичну культуру, — наголосив у розмові з Тижнем французький дипломат, який працював в Україні в 1990-ті роки. — Але попри розбіжності, франко-німецький тандем успішно структурує роботу Європейського Союзу. Особливо це помітно під час криз: фінансової 2008 року та нинішньої санітарної. Більшість європейських рішень «виростають» з франко-німецьких компромісів. Це дві великі потужності, вага яких додатково зросла після Brexit. Скільки у франко-німецькому партнерстві поступок, а скільки справжньої співзвучності? Раз на раз не припадає. Скажімо, спільний борг ЄС по витратах на подолання пандемії COVID-19 — це не так особиста поступка Меркель Макрону, як усвідомлення, що добра третина держав — членів ЄС самотужки з економічними наслідками епідемії не впораються. Запровадження зони євро — зразок спільного бачення, навіть якщо Німеччині було нелегко відмовитися від дойчемарки».
Силою обставин, а також з особистої волі колишнього президента Олланда Франція з Німеччиною є партнерами України у переговорах за «нормандським форматом», що виник внаслідок війни на Донбасі. Попри згоду долучити Росію в статусі «миротворця», а не агресора, яким вона є в реальності, саме Франсуа Олланд виявив себе не те щоб як активний союзник України, але бодай як людина, свідома інтересів спільної європейської безпеки. Йдеться про припинення контракту з Росією на поставку чотирьох десантних кораблів-вертольотоносців типу Mistral. Олланд також запам’ятався як один із небагатьох французьких президентів, який зовсім не підпав під вплив та чари Владіміра Путіна. Натомість німецька участь у побудові газопроводу «Північний потік-2» та особливо аргументація Анґели Меркель про «нічого політичного» змушує сумніватися у здатності ЄС бачити загрози власній енергетичній безпеці та адекватно реагувати на небезпеки. Франція, до слова, від початку не була фанатом нового газогону, але зупинити своїх сусідів-конкурентів не змогла. Можливо, не надто й намагалася.
Читайте також: Посол Німеччини в Україні: "Іноді мені здається, що ми приділяємо Україні недостатньо уваги"
«Газогін Путіна пересварив союзників по НАТО», — написала французька щоденна газета Le Monde. Радек Сікорський, колишній міністр оборони Польщі, висловився ще жорсткіше, порівнявши «Північний потік» з німецько-радянським пактом Молотова — Ріббентропа від 1939 року. Le Monde процитувала іншого польського політика, Дональда Туска, колишнього голову Європейської Ради, який назвав газопровід «непрощенною помилкою, що є результатом німецьких егоїстичних інтересів і матиме серйозні наслідки». Французький часопис зазначив, що «ця справа залишить глибокі образи в той час, коли ЄС та НАТО шукають нове стратегічне позиціонування… ПП2 суперечить інтересам цілого ЄС, а не лише Польщі та України».
Новому німецькому канцлеру, хай хто опиниться на цій посаді, буде непросто відродити довіру до своєї країни в регіоні Центральної та Східної Європи, а також стати переконливим переговірником у «нормандському форматі», якщо перемовини на найвищому рівні відновляться. Скандальний газогін додав до колективного європейського підсвідомого ще один символ — лінію поділу між старими та новими членами ЄС. Те саме можна сказати й стосовно франко-німецького тандему в проєкції на переговори за «нормандським форматом». Національні егоїзми двох великих потужностей дозволяють Москві «розділяти та володарювати», обіцяючи Парижу та Берліну нові ринки та впливи. Без справжнього перезавантаження, на рівні не лише особистостей, а й бачення, ці перемовини ніколи не вийдуть за межі імітаційного процесу.