Толіку сорок два. Побудував дім. Виховує двох дітей. З дружиною в злагоді живуть. Хороший чоловік, добротний. Волонтерить ще з 2015-го. Мамі-вдові поруч зі своїм домом хатку поставив — наче своїм домом живе, а все-таки під наглядом. Вона хворіє останнім часом, після смерті батька був мікроінфаркт. Матері сімдесят два.
Вона сидить на задньому сидінні авто, зустрічається із сином поглядами в дзеркалі заднього виду. Тоді жінка переводить погляд на потилицю сина: «Коли ж він успів так посивіти?». Толік везе матір у добрий будинок для людей похилого віку — геріатричний центр «Золота осінь» поблизу Кагарлику. Триває літо 2022 року. Чоловік поринув у волонтерську діяльність: на передку буває частіше, ніж вдома. Його дружина з дітьми евакуювалися до Швейцарії. Мати вдома одна — це небезпечно. Толік умовляє її побути кілька місяців у стардомі. «Я тут ненадовго», — повторює собі матір, ніби рефреном у навідліг тужливій поганій пісні. Уже й осінь закінчується, але ніхто за жінкою не приїздить.
Дебютний роман Олени Пшеничної «Там, де заходить сонце». Книжка про Віру. Ні, не пафосне слівце з великої літери, а жіноче ім’я. Віра Петрівна Тиха — так звуть головну героїню роману.
Останні два з половиною роки чимало міркуємо й багато пишемо про нові форми родин: як війна впливає на саму інституцію сім’ї. Один аспект цих процесів залишається трішки збоку, у куточку лівого ока, ніби з поля зору й не зникає, а побачити складно. Дорослі діти та їхні літні батьки: як війна міняє «вертикальну» батьківську родину. Скільки старших людей віддалися на ласку незнайомців. Скільки дорослих синів і дочок забрали до себе батьків або повернулися в їхні домівки, щоб жити знову разом через 20–30 років роздільного життя. Ніхто поки що не рахував, уже й не порахує. Що болить мамам дорослих дітей і хто їх про ті болі питає? Як дають раду з піклуванням про батьків сини й доньки, що мусять опікуватися вже своїми дітьми, — і часто-густо то різні операції та різні, між собою неузгодженні завдання? Одну таку родину та один такий випадок Пшенична й досліджує. У неї добротний підхід до соціального роману: власне, вона ретельно досліджує обставини, у які потрапила людина, і в такий спосіб моделює її психологію.
Локація «Сонця» — приватний пансіон (якщо ви бували в державних закладах опіки для старших людей, то відразу зрозумієте, чому Віра живе в приватному). Віра, щойно переступивши поріг «Золотої осені», відразу впізнає запах будинку для літніх людей. Пахне мийними засобами плюс солодкавий дух підгнилих фруктів плюс тягучий запах, що в’ївся в стіни, — запах старості, як вона його опише. Річ не в тому, що вона завсідниця геронтологічних закладів і тому нюшить їх на раз-два. Жінка впізнає ці запахи закладів опіки, закладів вимушеного сусідства, заклади міноризації. Віра мала довге соціальне життя, щоб за запахом упізнавати комунальні публічні простори, які намагаються маскуватися під приватні.
Читайте також: Плавильний котел чи живильний фонтан-чешме: «Історія Криму. Коротка оповідь великого шляху» Гульнари Абдулаєвої
Жінка, яка залишилася в Будинку й бачить, як її син виходить за браму пансіонату, не випадково згадає, як він малям заходив за браму дитячих ясел і починав гірко ридати, переживаючи мить розлуки з мамою, що поспішає на роботу. Так було щоранку. Ідеться в тому спомині не так про розлуку (але й про неї теж), як про соціальні інститути, що базуються якраз на моменті, коли людина мусить сепаруватися від родини, вийти з ближчого кола, що визначає її «біологія», і перейти до широко кола «соціології».
У «Золотій осені» в кімнаті на два ліжка мешканки міняються місцями. Коли Віра в’їжджає, то сусідка Ніна повідомить: раніше вона спала на її діжку, але там сонце зранку пече, тому переїхала на оце; згодом до головної героїні заселять нову жінку, тоді вже вона втікає з ліжка, де пече, до колишнього Ніниного. В епілозі, коли Віри в кімнаті вже нема, ми дізнаємося: новенькі ще раз обмінялися ліжками. Уже ж у цьому комунальному просторі з однаковими простирадлами й однаковими рушниками ти маєш нібито своє, от лише твоє місце, свій приватний частково ізольований простір. От твоє ліжко, поруч із ним твої ліки й щелепа в стаканчику, пів шафки з речами, на стіні фото твоєї родини. Ти відвоювала дещицю приватності… Але мешканці Будинку позбуваються свого простору добровільно, міняючи ліжка. І ви ж розумієте, чому звільняються тут місця, на які можна переїхати?
Комунальні простори не позбавляють нас приватності нахабно. Ми підписуємо таку собі негласну угоду, що віддаємо цю приватність добровільно. Бо там пече сонце й незручний матрац. Бо ми отримуємо щось рівноцінне життєвій автономності навзаєм.
Коли Віра отримала своє перше класне керівництво, молодесенька ще, їй дістався важкий клас. До одного з антилідерів вона пожалувала додому й побачила, як парубка б’є п’яний батько. Тоді зайшла у двір, схопила чоловіка за руки й почала кричати на нього. Нічого це не дало: батько бив і далі юнака, він сам так же погано вчився, але хіба що Віриних уроків більше не зривав. Вона порушила приватність чужого дому, от буквально. Мусила. Результату це не дало тоді, але юнака вона зустріне сьогодні вже дорослим чоловіком і зрозуміє, що була для нього першим прикладом відданої любові. Тоді, коли Віра вторгається в чужі доми, вона із чоловіком орендує кімнату в старенької. Будь-якої миті та може до них зайти, сісти на ліжко й обговорити новини за день. Через два місяці вони з’їхали, хоча Віра й розуміла, що тій старій страшно бути на самоті. І вона приходить побути з кимсь поруч — хоч і нерезультативний той запит. Ми нахабно порушуємо чужу приватність, бо мусимо, бо, не сподіваючись на результат, маємо надію на наслідок, бо нам страшно. У тій згадці про стару орендодавицю Віра в «Золотій осені» тепер чітко зіставляє себе з нахабною господинею у дверях, а не роздратованою молодицею в діжку.
Тут же є повторювана сцена. Віра спроможна сама митися в душі, але за правилами закладу з нею поруч має бути доглядальниця. Жінка роздягається на самоті, заходить за шторку, а тоді входить доглядальниця й сідає тут же поруч. Поки Віра миється, Степанівна теревенить телефоном — говорить з онуком «золотком», сварить «гулящу» доньку. Бачите? Стався обмін приватностями, розмивання інтимного простору. Я погоджуюся на твоє усамітнення за шторкою і за це тягну тебе без залишку в проблеми свого особистого життя. Бо мушу. Бо мені страшно там бути самій.
Віра знає цей запах, хоча жодного разу не була в «Золотій осені», позаяк у її житті були дитсадок, школа, спортивний табір для Толіка, шкільна їдальня, де Віра перетиналася з чоловіком, теж учителем, студентський гуртожиток, комуналка для молодих спеціалістів і клініка, де лікувався від раку її покійний чоловік та де сама відновлювалася після інфаркту. Тепер вона в стардомі, а перед тим жила на подвір’ї сина. Власне кажучи, своє невідчужене місце у Віри було лише тоді, коли Толік був малим: учителі отримали окрему квартиру в новобудові з гаражем і городом. Город собі забрала Віра й там чаклувала над квітами. У гаражі порався її чоловік. На ці часи припадають найсвітліші спогади Віри й Толіка. Вони тоді мали щось «своє», від чого не треба було відмовлятися, щоб вижити.
Читайте також: Не пиши «війна», напиши: («Тут були ми» Артура Дроня)
Бо саме це нам дають в обмін на нашу автономність розділені з іншими публічні простори. Методи для виживання.
Толік не така сволота, що просто відправив матусю світ за очі в стардім: він мусить це зробити, щоб за Вірою був догляд, адже побут на деокупованій Київщині жах який складний. Одна вона не виживе. Він мусить це робити, бо потрібен на фронті, щоб вижила країна. Пшенична розказувала в інтерв’ю, що задум роману в неї виник ще до війни, тобто до 2014 року. Але сам такий роман зміг з’явитися вже після 2023-го, після колективного досвіду великої війни й зимових блекаутів. Війна та Будинок тут мають спільний знаменник: вимушене сусідство, яке дає змогу вціліти всім. Як під час воєнних дій, як під час повної темряви, як під час самотньої старості — учишся розраховувати на незнайомця поруч.
І це теж вагоме слово — дослід про трансформацію інституту сім’ї під час війни. Жити з кимсь одне одним, одним побутом, одним простором не з вибору, а з його відсутності. І намагатися не нашкодити тому, хто поруч, з усіх сил. А поруч усім боляче, а на кожне твоє горе припадає десятки чужих — більших і страшніших, на тлі яких соромно оплакати своє. А оплакати треба.
«Там, де заходить сонце» — соціальна проза, безумовно, ба десь навіть моралізаторська. Пшенична пише про Іншого, ставання яким нам усім не уникнути, але поки що ми воліємо не думати про старість як про Тотожне йому. Старість — завжди щось не про нас, поки не стає нами. Але роман далекий від того, щоб поінформувати нас про проблеми літніх людей і дати рецепт толерантного до них ставлення. Це не просвітницька методичка. Пшенична робить тонку роботу для читача, який чинить спротив моралізаторським настановам. Кожен із старших людей у її романі проходить потребу обґрунтувати своє існування, не бути, а нібито доводити своє право бути.
Перше, що про себе повідомляють мешканці «Золотої осені» (і клієнти, і персонал), перше, що про них нам розкаже авторський голос, — ким працювали, скільки дітей і де ті діти нині. Колишня учителька, син в Україні, невістка й двоє онуків у Швейцарії. Колишня поштарка, троє синів, усі в Україні. Колишній шахтар, біженець, донька. Доглядальниця, донька й онук. Художник, донька в Канаді. Самотня стара, хороший племінник десь в Америці. І тільки один із мешканців упав у деменцію і пам’ятає, що є молодим трактористом і нічого, окрім трактора, у нього нема, але машина бігає, як копійочка, тільки паливо дороге. Є там одна прикра стара — Язва. У неї насправді важка вдача. Уже потім розкажуть, що вона не змогла пережити загибель маленької доньки — сьогодні дівчинці було б п’ятдесят. Жінку під дев’яносто років визначає втрата дитини, яка сталася сорок років тому. А більше ми нічого про Язву — одну з найяскравіших мешканок «Осені» — і не дізнаймося.
Пшенична робить такий маневр дуже свідомо, це суто іронічний (гірко іронічний) акт. Читачу має стати некомфортно від того, наскільки природно в літературі, та і в позалітературній реальності старші люди мисляться такою собі пригнобленою меншиною, яка мусить виправдовуватися, що існує. От я, мовляв, дітей наробив і виростив, я жив не для себе, а для когось, я заслужив собі бути старим, я приносив користь, дайте мені супу! Ну, не мусить людина доводити факт свого існування. Авторка «Сонця» використовує традиційний (і поганий) для теми старості прийом, але наповнює його протестним змістом. І це сильно: у такий спосіб таки можна навіть побачити старість впритул, а не навскоси.
Читайте також: Дзеркальце, щітка для волосся й сніжна куля з єдинорогом
Мешканці «Золотої осені», їх тут називають клієнтами й це обурює Віру, — привілейовані. Ні, не тому, що це насправді годний приватний пансіонат, не лише тому. Сервіс у «Золотій осені» розміняв шостий десяток: наймолодшій лікарці тут за сорок, навіть доглядальницям під шістдесят. Мешканцям Будинку ж у середньому років сімдесят п’ять. Їхній привілей ще не очевидний на початку роману, але коли в простір «Сонця» зайдуть діти мешканців, які загинули на війні; коли привидами між ними ходитимуть загиблі побратими Толіка, про яких він розмовляє з мамою телефоном; коли наймолодша з клієнтів помре за пару днів, бо не витримало серце від того, як на її очах під час евакуації з окупованих територій убили всю родину; коли не витримає і розридається від новин з фронту найпозитивніший тутешній персонаж… Тоді свої (ох же ж!) привілеї усвідомлять гості «Золотої осені», і разом з ними зрозуміємо й ми.
Вони ті, хто дожили до старості й помруть під природних причин під час війни.
І в цьому сенсі «Золота осінь» — простір-утопія, біологічна сфера для збереження виду.
Зрілість якраз і є способом пережити важкі події, не заганяючи себе на американські гірки екзальтацій та гострих депресивних обвалів (а спілкування «клієнтів» між собою — якраз черга з піднесення до падіння на саме дно, та вони мають на те об’єктивні підстави). Гострий стрес може бути нудьгою, і старенькі «Золотої осені» свідомо накручують себе, щоб вийти із цієї безнадії. Вийти в переживання горя… Очі не бачили б таких утопій.
А книжка таки насправді про віру. Віру в те, що діти повернуться з війни, а онуки — з евакуації. І всі доживуть до старості, бо скільки ж там тієї осені, тим паче золотої.