На північ від України за борами Полісся та Чорнобильською зоною лежить невелика країна Білорусь. Сьогодні її столиця не лише найближча географічно до Києва, а й важлива політично — як місце миротворчих угод, котрими має бути врегульовано конфлікт на Донбасі. Тож Мінськ повернувся не тільки в інформаційне поле України, а й на політичну мапу світу. Що ж ми знаємо про нашого північного сусіда?
В очах українців це тьмяний північний край картоплі, тракторів, БєлАЗів та сірників «Гомельдрев», Брестської фортеці, куди возили школярів у радянські часи, Біловезької пущі, де водяться зубри, лісів і багнищ, Хатині, спаленої фашистами під час Другої світової війни, міста з кумедною назвою Жлобин, де на пероні залізничної станції продавали м’які іграшки шаленої колористики, Великого князівства Литовського, транзитного шляху до Петербурга чи Прибалтики й, безумовно, авторитарного президента Аляксандра Лукашенки, що від 1994 року безперервно керує країною, здобувши перемогу над Станіславом Шушкевичем — колишнім керівником радянської Білорусі, який поставив підпис під Біловезькими угодами.
Читайте також: Криза російськоорієнтованої моделі
Із тамтешніх письменників українці згадують передусім Янку Купалу та Якуба Коласа, а ще Максіма Багдановича, Максіма Танка й Васіля Бикава. Утім, насправді їх мало хто читав. У нас були популярними книжки Янки Мавра «Поліські робінзони» 1932 року про підлітків, що загубилися посеред боліт і виживали там, та повість-бестселер «Дике полювання короля Стаха» Уладзіміра Караткевича 1964 року про білоруську шляхту. За мотивами саме цього твору в 1978 році було знято перший радянський містичний трилер — однойменний фільм, що зажив усесоюзного успіху. Зйомки відбувались у Підгорецькому замку на Львівщині. Караткевичу в Києві стоїть пам’ятник перед посольством Білорусі на вулиці Михайла Коцюбинського. У радянські часи був надзвичайно популярним музичний гурт «Пєсняри», який виконував у сучасній обробці народні пісні. Білоруський кінематограф у нашій країні не дуже відомий, пригадують хіба що художні фільми радянського періоду «Білі роси» та «Люди на болоті» кіностудії «Беларусьфільм».
Як видається, українці не звертають уваги на яскраве культурне життя північного сусіда. Майже ніхто не згадує першодрукаря, просвітителя й засновника кириличного друку Франциска Скарину (XVI століття), чий білоруський переклад Біблії випередив у часі німецький Мартіна Лютера. Сучасна білоруська письменниця Світлана Алексієвич, що пише російською, стала знана в нас завдяки отриманню Нобелівської премії, хоча цього року вийшла українською мовою її книжка «Час second-hand» із циклу «Червона людина. Голоси утопії». Замало відома в Україні проза художника, фотографа й письменника Артура Клінава, дебютний роман якого «Путівник містом сонця» про дозрівання в тоталітарній державі дочекався перекладу польською.
Залишається білою плямою для українців також знаний за кордоном гурт «Троіца», який інтерпретує білоруські народні пісні. Не згадують вокальної групи «Камерата», що виступала в Києві на фестивалі «Сходи до неба» 2010 року. Тим часом білоруське кіно починає виходити з тіні, як, зрештою, й українське. Того ж таки 2010-го побачив світ художній фільм «Масакра» Андрея Кудзінєнки про події 1860-х років у Білорусі за повістю Проспера Меріме, де використано мотиви давніх місцевих легенд. Відомою є також молодіжна драма «Вище за небо» 2012 року Андрея Курейчика і Дзмітрия Мариніна, знята за сприяння одного з фондів ООН. Українець Сергій Лозниця був режисером білорусько-латвійського фільму «У тумані» 2012 року за однойменною повістю Бикава про німецьку окупацію під час Другої світової війни.
Ставлення українців до Білорусі видається суперечливим. Це взірцева країна для тих, хто має ностальгію за втраченою «золотою добою» Союзу, де панують порядок і добробут завдяки мудрому керівництву «бацьки» президента. Інші вбачають у ній дещо модернізований заповідник радянщини. Держава, що стала цвинтарем Радянського Союзу через підписання Біловезьких угод, сьогодні, по суті, реанімує радянський лад. Проте, у Білорусі дуже хороші дороги, й імпортовані звідти харчі, текстиль та косметика мають в Україні популярність.
Білорусів у нас вважають терплячішими, а тому простакуватішими чи навіть дурнішими, хоча загалом дуже добрими. Сьогодні в Україні їхній радянський образ як мужніх партизанів — борців із фашистами змінився на образ пригніченого режимом та залежного від Росії народу, що викликає співчуття. Вони справляють враження людей, котрі спокійно сприймають реальність: ну не пощастило з президентом, ну й годі. Опозиція в цій країні не дуже популярна, чимало незгодних виїхали за кордон: здебільшого до Польщі та Литви.
Мінськ — тихе й спокійне місто на річці Свіслоч із парками та озерами, де можна зустріти чаплю. Сильно поруйнований під час Другої світової війни й відбудований здебільшого у сталінському монументальному стилі, він вражає українців чистотою, а жителі — ввічливістю, привітністю та внутрішньою дисципліною.
Читайте також: Васіль Бикав: "Украіна для мяне – другая радзіма"
Справді, певною мірою Київ та Мінськ — міста-протилежності. Мінчан дивують жвавість і відкритість нашої столиці. А киян — спокій і врівноваженість Мінська. Щоб переконатись у відмінності наших характерів, варто проїхатися білоруським потягом. Білоруси переводять мобільні телефони в тихий режим і розмовляють пошепки, аби не перешкоджати сусідам, не влаштовують гучних товариських святкувань у вагоні. Натомість самі вони в розмові зі мною причинами цих ввічливості й охайності називали не позитивні риси, а страх перед суворими правилами та карами. І розповідали про приклади нетолерантності в державі, яка не терпить інакшості. Однак ці люди люблять свою столицю і країну, намагаються життєрадісно сприймати дійсність і вміють це передати гостям.
Тихе місто приховує безліч таємниць. У радянському Мінську багато років жив Лі Гарві Освальд, убивця президента США Джона Кеннеді, прибувши сюди з Москви. Його історії присвячена книжка Аляксандра Лукашука «Слід метелика. Освальд у Мінську». Освальд, або, як його називали, Алік, працював на місцевому Радіозаводі ім. В. І. Лєніна й одружився з білорускою. Туристам досі показують балкон його квартири.
Контакти між нашими країнами дуже активні у сфері науки: на рівні університетів та інститутів діють угоди співпраці, спільні проекти, відбуваються конференції. Українські науковці зазначають, що їхні білоруські колеги освічені й активні, володіють мовами й не справляють враження мешканців забитої країни. Зокрема, у Мінську є нова сучасна бібліотека.
Чому українсько-білоруські контакти жваві? Тому що нас не обмежує мовний бар’єр. Адже Білорусь здебільшого російськомовна, а білоруська використовується рідко. Утім, українці впевнені: білоруська теж настільки близька до української, що її можна повністю розуміти не вивчаючи. Та все-таки це інша мова, і нехтувати нею не слід. До речі, нині в соцмережах поширюється петиція до українського президента, у якій закликають маркувати продукти, що йдуть на експорт до Білорусі, оголошувати потяги, які прямують у білоруському напрямку не російською, а саме білоруською, а сайт нашого посольства й консульства в Білорусі також оформити саме нею.
Читайте також: Аби не було війни. Чому білоруси бояться Майдану
Зрештою, сьогодні на рівні держави намагаються повернути білоруську до суспільного життя. У Мінську розвішані білборди: «Смак беларускай мовы», «Прыгажость беларускай мовы» та «Багацце беларускай мовы». На них зображені ягоди, квіти, тварини чи люди, що представляють певні поняття, наприклад хлопчинка із собакою з написом «Моє перше слово «Друг». Яким буде твоє перше слово рідною мовою?» чи старшої пані з написом «Зрілість». А ще нещодавно переклали мультфільм «Шрек» білоруською.
Нині серед молоді є мода на свою мову, на фото в національному одязі. Жителям країни не подобається, коли замість «Білорусь» її називають «Білорусія». А ще литовці та білоруси запекло сперечаються за назву «Литва». Останні вважають, що це наймення належить Білорусі й називають своїх сусідів-балтійців «жамойтами».
Можливо, багатьом українцям не спаде на думку поїхати до Білорусі на відпочинок. Однак у туристичних агенціях ви знайдете пропозиції відпочинку в північних сусідів. Приміром, можна вирушити у триденний автобусний тур «Невідома Білорусь» із відвідуванням Мінська та замків, вписаних у список спадщини ЮНЕСКО. Це дуже гарні архітектурні витвори з парками в містах Гомель, Мир та Несвіж. Одна агенція, зокрема, пропонує в семиденному турі екскурсію до Біловезької пущі з пікніком, шашликами й відвідинами резиденції білоруського Діда Мороза. Можна зустріти також пропозиції лікувальних турів, скажімо, у санаторії та соляні гроти неподалік Солігорська.
Справді, ця країна може показати гостеві багато скарбів. Наприклад, такі гарні міста, як Вітебськ, де народився відомий художник Марк Шагал, чи старовинний Полоцьк.