Такі «водяні перемир’я» оголошували в Україні не раз, щоразу їх порушували, але це не привід миритися з беззаконням. Слово треба тримати, і ніщо не заважало податківцям почекати до понеділка. До того ж з естетичного погляду ритуал захоплення будівлі, усі ці «обличчям до стіни», «нікого не впускати й не випускати» жодного співчуття до зелених чоловічків не будять, хоча вони не якісь там геерушні, а свої, рідні. Асоціації, знаєте, неприємні. Ну й колег шкода. Деяких.
Але водночас і воднораз… Сказати, що я на боці «Вестей», заважає щось… Та, власне, все заважає! Від самого початку до проекту були певні запитання. І те, що він створювався з благословення, якщо не за участю «Сім’ї», синхронно з розбудовою так званого арбузівського медіа-холдингу та покупкою UMH, і те, що його конструювали варяги, і те, що очолюваний він колишнім головним редактором ахметовської газети «Сегодня», позиція якої мені завжди була, м’яко кажучи, далека. При тому, що Ігоря Гужву я поважаю як одного з найдосвідченіших медіа-менеджерів, усе одно серцю не накажеш. Потім з’явився продукт, і тут почалися справжні запитання. І до газети, і до журналу, і до радіо.
Назвати їхню позицію під час і після Майдану збалансованою язик не повертається, особливо газети й журналу. Вже в лютому будь-хто у «Вестях», кому ведмідь на вухо не наступив, мав би замислитися над страшною іронією долі, коли заїжджі гопники вбили кореспондента газети В’ячеслава Веремія. Нині видання, особливо його регіональні випуски, займає цілком антиукраїнську позицію у висвітленні війни на Донбасі, це вам підтвердить будь-який фахівець із контент-аналізу. Щодо «Вести-Репортера» все зрозуміло: це тупо клон журналу «Русский репортер», що є яскравим підтвердженням класичної тези про російського ліберала, який закінчується на українському питанні. З радіо там усе складніше: є ведучі, які працюють бездоганно, їх чимало, є очевидний баласт, є окремі персони, яких слухати неприємно і навіть, перепрошую, огидно. А є ще стрічка новин, коли часто-густо не розумієш, чиє це радіо – українське чи «братнє» (у нас, до речі, на іншій станції – на «Ері» – досі виходять махрово-кремлівські програми «Голоса России», тож неважко переплутати). Усе це разом, ніде правди діти, вже могло би підпадати під статтю «підривна діяльність під час війни» (є ще таке англійське старовинне слово «sedition», яке перекладається як «підбурювання до бунту»), якби те поняття було чітко прописано в законодавстві. Ось таким, подобається це комусь чи ні, є стан речей під час війни.
Але й у мирний час ситуація навколо «Вестей» видавалася б геть не бездоганною. Я, на щастя чи на жаль, маю уявлення про фінансову ситуацію на медіа-ринку. Видавати безплатну газету накладом у кількасот тисяч примірників, продавати журнал максимум за півціни, підтримувати мовлення радіо, реформувати телеканал – це, перепрошую, трохи агресивно, щоб не сказати нахабно. Відповідно не можуть не з’явитися запитання щодо багатого дядечка, який вкидає мільйони доларів у пічку без жодної надії найближчими роками вийти хоча б у нуль. Називають різні прізвища інтересантів – від Медведчука до російських олігархів, а тепер уже й Курченка. Це все дитячий лепет, тут треба не гадати, а знати. Просто зрозуміло, що всередині країни таких грошей на такі проекти немає. Ну немає! Звісно, що всі звинувачення податкової Гужва назвав маячнею, я на його місці (якщо уявити, що міг би бути на його місці) казав би те саме. Тобто це питання не лише «Вестей», а й усієї медіа-галузі країни.
Як – не питання. Є два рецепти: один простий, другий… теж простий. По-перше, слід зобов’язати весь медіа-бізнес розкрити структуру власності аж до кінцевого господаря. Це більш-менш успішно зробили в банківській сфері, де «Сім’я» була зацікавлена взяти під контроль будь-які грошові потоки. Ніщо не заважає двома сеансами голосування й одним підписом зробити те саме зі ЗМІ. Прозорість понад усе, далі вже нехай болить голова в СБУ. По-друге, можна запозичити практику з… європейського футболу. Відомо, що президент УЄФА Мішель Платіні від моменту свого обрання на цю посаду намагається впровадити «правила фінансового fairplay», чесної гри. До 2015 року європейські футбольні клуби мають перестати бути збитковими. Релевантні видатки (купівля гравців, трансфери, виробничі витрати) не повинні перевищувати релевантні доходи (реклама та спонсорські кошти). Це має бути зроблено задля того, щоби божевільні мільярдери не перетворювали спорт на об’єкт пихи один перед одним. Уже сьогодні введено суттєві обмеження на збитковість. За перше порушення на клуб накладається штраф, далі передбачені позбавлення ліцензії й заборона брати участь у єврокубках. Інакше кажучи, тільки бізнес і нічого особистого. І це, схоже, працює!
У медіа має бути те саме: хай їх буде стільки, скільки може прогодувати вітчизняний ринок. Тоді можна буде говорити про реальну конкуренцію, про залежність видання від споживача, а не від гаманця сеньйора. Будь-яка інша постановка питання не передбачає, а гарантує зловживання, суб’єктивізм, маніпуляції й урешті-решт підрив свободи слова. Ну й нові поразки в інформаційній війні, яку ми поки що програємо і неминуче програватимемо, доки не запанує прозора, чесна гра.