Тактика «просочування» Росії на дипломатичному фронті та на полі бою

Світ
12 Серпня 2025, 15:27

Уже 15 серпня президент США Дональд Трамп та військовий злочинець і за сумісництвом президент РФ Владімир Путін зустрінуться на Алясці у спробі «закінчити» війну в Україні. Ця подія фактично є результатом успішної операції «просочування» Росії на дипломатичному фронті, яка може призвести до обвалу нинішньої міжнародної ізоляції РФ, що й без того мала значні тріщини. Така дипломатична перемога для Москви буде значно важливішою за скромні успіхи на лінії фронту, де тактика «просочування» залишається єдиною можливою після зміни характеру війни, але не забезпечує гучних військових тріумфів.

Ця, поки що двостороння, зустріч не може завершитися повноцінними мирними домовленостями, тому що на ній не буде України. Принцип «нічого про Україну без України» за океаном втратив актуальність. Запропоновані Трампом «територіальні обміни», які президент США назвав «неприємними», для України можуть бути не менш неприйнятними — як з моральної, так і з юридичної та військово-стратегічної точок зору. «Ми змінимо лінії фронту, лінії зіткнення», — сказав Трамп.

З морального боку потенційний наказ на виведення військ із законних українських територій викличе обурення в суспільстві, особливо серед військових. Більше того, він стане проявом неповаги до тих, хто віддав життя чи здоров’я, захищаючи країну. До того ж більшість населення, яке досі проживає на підконтрольних Україні територіях Донбасу, стануть вимушеними переселенцями «на законних підставах». Подібні кульбіти, що їх СРСР провертав із Польщею та Фінляндією у ХХ сторіччі, не просто не давали довгострокового миру, а й створювали локальні економічні й соціальні проблеми.

З юридичної ж точки зору подібне рішення є неконституційним. Питання зміни територій України вирішуються виключно на референдумі, який неможливо провести під час воєнного стану, як і ухвалити зміни до Конституції для подальшого редагування такої норми. Будь-який український політик незалежно від теперішнього рівня підтримки населення та політичного капіталу політично «задвохсотиться», виходячи з подібними ініціативами навіть під соусом примарного і реалістично-нестійкого миру.

Якщо питання незалежності антикорупційних органів змогло вивести на вулиці кілька тисяч людей, то можна лише уявити, які масштаби матиме протест проти здачі неокупованих територій. Превентивні акції протесту не проти української влади, а проти тиску з боку США могли б стати додатковим аргументом під час подальших переговорів, адже у Білому домі традиційно недооцінюють українське суспільство та ігнорують місцевий контекст. Замороження війни за лінією розмежування сприймається суспільством зовсім інакше, ніж «добровільно-примусова» передача незахоплених росіянами українських територій.

Трамп уже публічно висловив своє нерозуміння позиції президента Зеленського: «Мене трохи бентежить те, що Зеленський сказав: “Я маю отримати конституційне схвалення щодо територій”. Він мав схвалення, щоб розпочати війну та всіх вбивати, але йому потрібне схвалення, щоб здійснити обмін територіями… Це буде на благо України. Будуть хороші речі — і деякі погані речі для обох».

З військово-стратегічної точки зору передача Донбасу Росії означатиме втрату стратегічно важливого оборонного «поясу фортець», який стримує просування російських військ на сході. Цей оборонний пояс — це кілька міст (Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка, Костянтинівка) та укріплені позиції протяжністю близько 50 км, створені з 2014 року, які мають ключове значення для захисту Донецької області.

Втрата Донбасу дозволить російським військам просунутися приблизно на 82 км на захід. Це створить загрозу для сусідніх регіонів, передовсім Харкова та Дніпра, і надасть РФ вигідні умови для відновлення наступальних операцій у будь-який момент без виснажливих боїв за Донбас.

Цікаво, що Трамп-девелопер відкрито надає різну цінність територіям України, порівнюючи захоплені РФ приморські регіони з «прибережною нерухомістю» — «найціннішою у світі». Однак найбільша небезпека тактики «просочування» Росії на дипломатичному рівні полягає у ризику суттєвого погіршення американсько-українських відносин. Після короткого «історичного» розвороту нової адміністрації Білого дому в бік Києва може пролунати нова хвиля звинувачень у нездатності домовлятися, скорочення вже й так скороченої допомоги США та черговий удар по трансатлантичному співробітництву. Це додатково послабить позиції Європи на тлі нарешті усвідомлених загроз.

Спілкуючись із журналістами 11 серпня, Трамп зробив дві тривожні заяви: США можуть «умити руки» у разі провалу перемовин, а також знову прозвучала мантра про «непереможність Росії» з наведенням слів Віктора Орбана про те, що «Росія — величезна країна, і вони перемагають у житті, ведучи війни… Китай перемагає через торгівлю, Росія перемагає через війни». Президент зауважив: «Гадаю, в нас буде конструктивна розмова [з Путіним]. Одразу після цієї зустрічі я зателефоную європейським лідерам… А також президентові Зеленському… І я можу сказати: “Бажаю успіхів, продовжуйте воювати” або “Ми можемо домовитися”».

Схожу готовність зменшити роль США у підтримці України неодноразово озвучував і віцепрезидент США Джей Ді Венс. Він наголосив на необхідності перекласти весь фінансовий тягар на Європу, яка має робити більше для вирішення європейського конфлікту. З другою частиною твердження важко не погодитися.

Чому ж ця зустріч відбувається без участі президента України та європейських лідерів? Ймовірно, через поєднання кількох чинників. По-перше, на порядку денному Білого дому залишаються великі перспективи співпраці з РФ у Арктиці, відрив Москви від Пекіна, спільні проєкти у сфері рідкоземельних металів та інші амбітні плани. Крім того, Вашингтону і Москві цікаво обговорити і питання стратегічного стримування, ракети середньої дальності, Близький схід, енергоринок. Та й очевидно, що нова адміністрація Білого дому давно шукає лазівки для нормалізації діалогу з РФ.

По-друге, Дональд Трамп ніколи раніше не був так близько до номінації на Нобелівську премію миру. Минулого тижня президент Азербайджану Ільхам Алієв і прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян запропонували номінувати президента США Дональда Трампа після підписаної ними під патронатом США мирної угоди. Підписаний договір про перемир’я, чи хоча б припинення вогню, між Україною та РФ став би перлиною першого року президенства Трампа і гарантував би йому таку бажану премію.

По-третє, США вже ведуть тарифну війну і не можуть так легко дозволити собі нові масштабні обмеження проти третіх країн, а законопроєкт про 500 % мита з самого початку мав мінімальні шанси на успіх. Якщо зустріч справді ініціювала РФ, то Кремль могли мотивувати до такого кроку погрози додатковими прямими санкціями з боку США та потенційні санкції проти Китаю. Оскільки ситуацію в російській економіці важко оцінити реалістично, маневр Москви можна розглядати як добрий для нас знак.

Однак у Вашингтоні досі не прагнуть економічного краху Росії, остерігаючись «непередбачуваних наслідків», які чомусь вважають гіршими за нинішню реальність. Тож там могли вирішити віддати пріоритет власним короткостроковим економічним інтересам над довгостроковими безпековими інтересами всього західного блоку. Такий собі постріл у ногу.

І нарешті, Кремль добре бачить, що лінія фронту майже не змінюється, а нова тактика «просочування» не дає гучних перемог на землі. Тож завершення цієї фази війни зараз із поступками на користь Росії — настільки значними, що російській пропаганді навіть не доведеться докладати зусиль, щоб подати це як велику перемогу на світовій арені — може стати в історичній ретроспективі визначальним поворотним моментом. Воно відведе РФ від економічного краху і мінімальних шансів на позитивні соціально-політичні зміни, відкривши натомість дорогу до нового етапу відновлення її гегемонії в Європі та зміцнення імперських амбіцій. Це, своєю чергою, гарантуватиме розгортання ще масштабнішої війни в Європі в осяжній перспективі.

Тактика просочування на полі бою

Війна — це не лише зброя та солдати, а й те, як ними користуються. Тобто тактика — набір прийомів, які допомагають досягти мети на полі бою. Якщо пояснити просто, тактика — це як шахова партія: можна грати агресивно, можна обережно, можна жертвувати фігурами, а можна чекати. Але в будь-якому разі стиль диктує обстановка.

Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення у лютому 2022 року, план був класичний: прорвати оборону потужними механізованими колонами, пройти десятки кілометрів углиб, оточити українські сили та взяти ключові міста. Щось на кшталт того, як США у 2003 році за лічені дні пройшли Ірак: бронетехніка мчить автошляхами, авіація контролює небо, опір розсипається. Але війна в Україні виявилася іншою. Замість легкої «прогулянки» колони танків і бронемашин потрапляли у суцільні мінні поля, під удари артилерії, ПТРК та FPV-дрони, причому ройова тактика ще широко не застосовувалася. Кожен рух бачили безпілотники, і будь-який виїзд на відкрите місце закінчувався ураженням. У 2023–2024 роках на окремих ділянках фіксувалося по 20–50 FPV-дронів на добу на 1–2 км фронту.

У таких умовах класична формула «удар — прорив — розвиток успіху» перестала працювати. Там, де в Іраку колона могла пройти 80 км за день, в Україні механізований наступ зупинявся вже на другому кілометрі. За нормами радянсько-російської школи батальйонна тактична група мала брати 2–5 км за день після прориву, але на практиці темп знизився у 10–15 разів. Замість швидких броньових проривів російська армія перейшла на тактику «просочування» — малі штурмові групи по 5–15 осіб просуваються у «сіру зону», використовуючи лісосмуги, яри та руїни будинків для маскування. Вони заходять у фланг чи тил, закріплюються в окопах або будівлях, підтягують боєприпаси та знову «відкушують» частину оборони.

Виглядає це як повільне «вигризання» лінії: сьогодні 100 м, завтра — ще 200, післязавтра — нічого, бо накрила артилерія. У середньому в 2023–2025 роках просування становило 0,1–0,5 км на добу при підготовленій обороні та до 1,5 км — при розрідженій. Навіть за умови локального успіху за тиждень вдавалося просунутися лише на 1–4 км. Щоб пройти глибину 10 км, за класичними нормами потрібно близько п’яти діб, а при просочуванні — півтора-два місяці.

Причини цього переходу лежать не у виборі, а у вимушеній адаптації. Висока щільність протитанкових засобів робить масштабні маневри самогубчими: ПТРК Javelin, NLAW, «Стугна» вражають цілі на дистанціях до 2–4 км, FPV-дрони — на 5–10 км, а їх щільність у деяких районах сягає десятків на день. Мінні поля в активних секторах мають щільність до 3–5 тисяч мін на квадратний кілометр, при цьому активно застосовується дистанційне мінування. Втрата бронетехніки за два роки перевищила 2500 танків, що позбавило можливості формувати ударні групи чисельністю понад сотню машин. Відсутність переваги у повітрі змушує авіацію працювати лише з далеких дистанцій — керованими авіабомбами з 40–50 км, без заходів штурмовиків і гелікоптерів на малих висотах. Українська сторона веде постійне спостереження за допомогою дронів і супутників, що виключає фактор раптовості.

Просочування зменшує одномоментні втрати бронетехніки, але платою стають людські ресурси. Якщо у 2022 році основна частка втрат припадала на техніку, то з 2023-го зросли втрати штурмової піхоти. Нові позиції, які займають групи, часто залишаються під обстрілом мінометів і дронів, що змушує утримувати там людей під постійним ризиком. Для штурму одного опорного пункту на фронті 1–2 км за добу витрачається 5–15 авіабомб ФАБ-500 або ФАБ-1500 з УМПК, і без такої артилерійсько-авіаційної підтримки просування зупиняється.

Для пересічного читача це можна порівняти зі спробою проникнути до торгового центру під охороною. Класичний прорив — це зайти групою, розкидати охорону і швидко пройти до виходу. Просочування — це повзти вентиляцією, вилазити у підсобках, ховатися у коморах. Ризик бути поміченим менший, але рухаєшся вдесятеро повільніше, а мета все ще попереду. Або як довбати цегляну стіну ложкою: цеглина за цеглиною, повільно, важко, а поки довбеш — ворог зведе ще три стіни.

У стратегічному плані просочування дає тактичні успіхи — захоплення опорних пунктів, просування на сотні метрів, — але не вирішує завдань оперативного масштабу. Не дозволяє оточити великі сили, не дає швидкого виходу до ключових міст, а отже, не забезпечує вирішального перелому.

Замість блискавичного удару виходить війна на виснаження, де кожен метр здобувається тижнями і жертвами. Перемога вимірюється не взяттям міста, а захопленням кількох траншей. І доки поле бою насичене дронами, ПТРК, мінами та перебуває під постійним наглядом, Росія й далі просочуватиметься — повільно, дорого і з сумнівним стратегічним результатом.

Тож видається, що цього тижня самим фактом зустрічі на території США на найвищому рівні Росія в будь-якому випадку — хай якими будуть результати перемовин щодо саме питання України — може здобути тактичну перемогу на дипломатичному фронті, не підкріплену здобутками на полі бою. Або ж, як уже бувало багато разів, українці вчергове стануть свідками-творцями «безпрецедентних» подій і переламають хід історії, яку за них намагаються писати інші.

читати ще