Йдеться, зокрема, про вітчизняний кінематограф. Рівно два роки тому я писав у Тижні, що годі сподіватися на розквіт жанрового кіно в Україні, треба цінувати те, що вже є (авторське, артхаусне), і кинути всі сили на телебачення, зокрема створення якісних серіалів.
Тим часом у нас вийшла подиву гідна кількість нових фільмів (зі статистикою можна ознайомитися на сайті Держкіно), саме глядацьких, умовно масових (кажу «умовно», бо для справжньої масовості потрібна відповідна кількість залів, де їх можна подивитися, а в нас закривають уже наявні), і там спостерігається жанрова різноманітність: комедії, бойовики, трилери, епос, байопіки, дитяча анімація… І не за всім гідним уваги встигаєш стежити, і з’явилися перші ознаки звичаю «культпоходу» саме на вітчизняний фільм, і у веселому товаристві дедалі частіше розмова точиться довкола тієї чи іншої новинки, а такого я не можу пригадати за всі 27 років нашого вільного польоту, тобто взагалі.
Читайте також: Пацієнт радше живий
Якщо підійти неупереджено, нічого несподіваного не сталося. Держава вкинула гроші в стратегічно важливу галузь, як це робиться скрізь у Європі, виробництво зросло, відповідно намалювався й попит. У тім-то й річ, що в цій галузі нічого не відбувається автоматично, ніщо не береться нізвідки. Якщо був відкладений попит, він природним чином реалізується, але тільки тоді, коли є відкладена пропозиція. Виявляється, там, де в нас колись були досягнення (припустімо, дуже сильна операторська школа), і тепер ми на дуже пристойному рівні. Там, де були провали в майстерності (наприклад, драматургія), і нині лакуни. Кіношкола, як і будь-яка школа в розумінні безперервної традиції, «рукомесла», — це дуже своєрідний феномен. Ви можете десятиліттями нічого не знімати, не володіти новітніми технологіями й навіть пропустити в професії ціле покоління майстрів, але в потрібний момент сума прихованих знань випірне на поверхню й змусить дивуватися: звідки?
Будьмо тверезі, нинішній прогрес — це ще не завоювання світу. Ми ніколи не зникали остаточно з кіномапи Європи, а «нова українська хвиля» є радше кількісним, аніж якісним стрибком. І навіть найуспішніші «Кіборги» зібрали в прокаті аж $860 тис., що приблизно дорівнює інвестованій державою частці бюджету. Але з цифрами варто обережніше, бо тут є лукаві обставини. Скажімо, правила Держкіно прописані таким чином, що підтримка надається проекту, 50% кошторису якого вже профінансував приватний бізнес. Цей пункт списаний із європейської практики. Оскільки приватний бізнес у нас якось не поспішає вкладати з нульовою ймовірністю повернення грошей, оформлюється фіктивна угода, витрати на папері роздуваються вдвічі, а половина фільму знімається на ентузіазмі. Усі це знають, але мовчать, бо половина краще, ніж ніскільки.
Інша відмінність від європейського світу полягає в тому, що в нас практично нічого не виділяється на промо фільму, в той час як у Голлівуді в розкрутку часом вкладають до половини сукупної вартості продукту. Усі, хто має справу з кіноіндустрією, повинні заздалегідь закладати певні витрати не лише в продукт, а й у його розповсюдження, донесення до кінцевого споживача. В Україні рекламні розцінки самі знаєте які, й навіть якщо якийсь канал захоче розмістити в себе тизер без грошей, йому ще доведеться платити податок на рекламу. Виходить точнісінько як у відомому прислів’ї: «Якщо CNN не показало, що Сомалі бомбили, то Сомалі не бомбили». Якщо немає роликів, сітілайтів, банерів, прокат перетворюється на подію для своїх, а прокатники, своєю чергою, тулять сеанси десь удень, щоб не підривати касу чергового духопідйомного коміксу від Marvel.
Читайте також: Українські кінопрем'єри-2018: що варто побачити
Я вже не кажу про відсутність критики як інституції. Зрозуміло, що телебачення, преса, інтернет-видання вряди-годи відгукуються на прем’єри, але це не той рівень розмови, коли потенційно зацікавлений глядач має всю картину кінопроцесу й робить свідомий, а не випадковий вибір. Звісно, кінокритика не може раптом з’явитися за декретом Раднаркому, але всі, хто має справу з так, бідною, так, напіваматорською, але індустрією, повинні заздалегідь закладати певні цифри не лише в продукт, а й у його розповсюдження, донесення до кінцевого споживача. І в просування, і в кінопоказ (а в нас, нагадаю, один екран припадає на 100 тис. населення проти 6,5 тис. у США). А будемо живі, доживемо й до квот.
Не хочу вдавати, що тільки я тут такий розумний. Але перш ніж вирішувати проблеми, варто їх бодай перерахувати. Бо, перефразовуючи класичну мудрість, той, хто не готовий утримувати українське кіно, приречений на те, щоб утримувати чуже. Добре, якщо американське.