Новодмитрівка село маленьке, хоча і є центром цілого старостинського округу, що об’єднує п’ять сіл Костянтинівської громади. До Бахмуту звідси близько 15 км, а до лінії зіткнення у деяких місцях взагалі лише десять. Уже довший час село потерпає від ворожих обстрілів і з кожним днем в його околицях стає гарячіше. Люди потроху лишають оселі, прямуючи до безпечніших країв. Є й такі, хто не збираються лишати рідні місця. Комусь шкода лишати курей, комусь не хочеться на старість їхати в невідоме, а хтось свято вірить у ЗСУ. У п’яти подібних селах округу лишається ще чимало людей – понад три сотні.
Тиждень поспілкувався зі старостою Новодмитрівського округу Миколою Яковлевим та дізнався, у яких умовах доводиться жити людям на лінії вогню.
– Чи багато мешканців ще залишаються селі?
– Люди є. Багато селян ще залишається. Мало виїхало. Я вже тут сільським головою 30 років і один рік старостою. Тепер нас об’єднали. Ми впирались, довго не погоджувалися. Хотіли об’єднатись в сільську громаду, а нас до міста [приєднали]. А в місті що? Там немає бюджету.
Виїхало, напевно, 25%. Особливо ті, що з дітьми, молодь. Старі в основному залишаються, не виїжджають. Пенсіонери, такі, як і я.
– А чому не хочуть їхати?
– Та ну як, насиджене місце, кидати хату… Це зараз зайдуть, розтягнуть… Звичайно люди наживали це роками й тепер важко кинути. Але, звісно, як бахне їм по голові – коли будуть будинки валити–стануть виїжджати, я думаю. Ми надіємося, що такого не буде. Що наші втримають оборону.
Фото: Роман Малко
– Розкажіть, як ви тут виживаєте?
– Виживаємо. А куди діватися? Терпимо, чекаємо, що буде перемога. Летить вже до нас, звичайно, багато. То ракети були, а оце вже й снаряди дістають. У нас же сільська рада була з п’яти сіл. І оці всі п’ять сіл зараз страждають. Миколаївка найближче до Часового яру. Там за 8 км по прямій – вже Бахмут. Саме ця західна сторона, яку наші тримають. Я не знаю, як там та бідна наша колега виживає. Вже казав, що їй треба орден дати тільки за те, що вона там залишається. Там таке твориться… Тут ще якось, хоч трошки спокійно, а там… Чи вдержать наші Бахмут, чи ні… Так хочеться, щоб вдержали. Не тільки вдержали, а й погнали далі.
– Чи є в мешканців села доступ до медичних послуг, продуктів?
– Медицину, звичайно, в нас розбило. Була амбулаторія, її розбило і все вивезли. Їздимо в місто, хоча лікар у нас є. Приїжджав у неділю. Я надав у сільській раді місце, й він там приймає людей. Якщо щось складніше, то все одно треба в Костянтинівку їхати.
Читайте також: Темні ночі і 189 днів страху. Як мешканці Нового Бурлука на Харківщині пережили окупацію
Продуктів вистарчає. Нам гарно допомагають. Дають гуманітарку по два, а то й по три рази в місяць. І від «соцобезу» (Департамент соцзахисту ОДА – Ред.) йде гуманітарка, і волонтери помагають. У нас все, слава Богу. Та й воїни стільки продуктів роздають. Особливо влітку. Вони більше їдять таке «з магазину», а картоплю, цибулю і всяке інше – усе людям роздають. І хліба багато теж залишається. Я його роздавав, розвозив по селах. Взимку, звичайно, трошки менше. Але з харчуванням все нормально. Якби не бахали, не летіло сюди, то жити ще можна.
Світло є, вода є. Води у нас не було влітку минулого року. Зараз немає в Червоному. Воно живиться водою і світлом з Часового Яру. Воду ми намагаємося зробити. Намагаємось зразу гасити, коли десь є проблема. Світло тільки порвалося, добу-дві, приїжджають і ремонтують. Поки все нормально, слава Богу.
– А як часто прилітає?
– Зараз щодня. Ось і сьогодні вже було. Вчора вночі десь летіло, точно й не знаю, де. Оце зараз ходив дивився, куди саме були прильоти. Десь чотири реактивні снаряди бачили. Летіли з того боку. Але де вони впали, я так і не побачив.
– Постраждалих немає?
Людей, слава Богу, не вбило. Ще з цивільних ні одного. Бог милує, як то кажуть. Щастить нам, чи хто його знає. Але чим ближче вони підходять, тим страшніше. Дітей вже мало, правда, залишилось, вісім осіб. Решту вивезли.
– Як ви з солдатами знаходите спільну мову?
– Весь час до мене звертаються. Тільки приїжджають: «Де б нам поселиться?» Ми без питань допомагаємо, це ж наші воїни. Я їх поважаю. Правда, сьогодні не дали екскаватор мені розкопати трубу там у Червоному. Вони ж її і порвали, як копали траншею, зачепили. І оце ж ми, коли воду тільки пустимо у Червоне, вона уся піде. Ходив, думав, може на завтра [екскаватор]. Хлопці трактористи – всі згідні. Але попався такий якийсь упертий майор. Ні в яку не захотів.
Читайте також: Савинці-Залиман. Як два села однієї громади пережили бої, опинившись по різні боки фронту
А взагалі нормально. Хороші хлопці. Люди спочатку в страху були, налякані. От зараз почнуть машини забирати. Але ні. Нахрапом не займають жодну хату. Щоб так, знаєте, взяли і насильно зайшли. Завжди мене питаються, людей запитують. Я теж, там де не володію, дзвоню господарям, чи можна запустить. Якщо не можна, не запускаємо. Є в нас досі квартири вільні, не зайняті, не пускають люди – не хочуть.
– Що, би ви сказали українцям, які зараз далеко від війни і не надто нею переймаються?
– Я їжджу в Київ, у мене там сім’я. Жінка, і син дорослий працює давно, ще до війни поїхав. Там так життя бурлить. Я, коли приїжджаю, хоч відпочиваю – вночі сплю спокійно. Раз у місяць до них їжджу.
Так, тим людям важко зрозуміти це все. Поки на своїй шкурі не відчують, вони не усвідомлять, що це таке лежати і не знати, чи на тебе впаде, чи десь трошки далі залетить.
Недавно у нас насипало, люди з телебачення приїжджали знімали. Дві сім’ї виїхали з Часового яру, приїхали сюди, поселилися в родичів. Я ще йду і думаю – слава Богу, тут буде легше. Загнали машини, але вночі прилетів снаряд 152-й і рвонуло. Машину їхню нову побило, все скло вилетіло. Але Бог милував. Якось так вийшло, що осколки пішли вгору на неї (а вони були в цій стороні) і не зачепило нікого, навіть не поранило. Просто в сорочці народились.
Читайте також: Оборона Бахмута очима солдата
Отакі у нас справи. Держимося, надіємося. Звичайно, як вже сильно жахливо буде, то люди виїжджатимуть. Є волонтери, приїжджають, кажуть, якщо треба вивозити ми вивеземо і лежачих. У нас був у Молочарці мужчина лежачий – вивезли. Вже давно, правда, ще до Нового року. З цим, я бачу, все нормально.