Питання возз’єднання Тайваню з Китаєм – найболючіша проблема для КНР. Адже, не зважаючи на те, що зв’язки Тайваню з Китайською Народною Республікою постійно зростають, Тайвань є демократичним суспільством. І цим він принципово відрізняється від материкового Китаю.
Якщо розглянути своєрідний геополітичний трикутник Китай–Тайвань–США, то КНР вважає, що Тайвань є частиною Китаю. Тайванці думають, що вони незалежні. Сполучені Штати визнають Тайвань як частину Китаю, але захищають його від можливого вторгнення Китайської Народної Республіки.
Більшість інших країн дотримуються позиції Америки. Вони хоча й визнають суверенітет Китаю над Тайванем, але водночас мають дружні контакти з Тайванем і успішно торгують з ним.
Чи можливо вирішити цю застарілу проблему? Очевидно, найкращим способом буде запитати самих тайванців – чи хочуть вони бути частиною Китаю? Адже в ХХІ столітті в цивілізованих суспільствах саме таким чином прийнято вирішувати гострі питання.
Попри те, що Пекін уже давно прагне раз і назавжди закрити «тайванську проблему», фактор США і міжнародні правила гри поки що стримують КНР від різких кроків.
Водночас, не зважаючи на міжнародне визнання суверенітету Китаю над Тайванем, Тайвань має свій власний уряд і власну потужну економіку. Тайванські інвестиції вітають у світі. А тайванські громадяни подорожують по всьому світу з паспортами своєї країни. І дуже сумнівно, що вони готові добровільно позбутися свого права жити так, як вони того хочуть.
З іншого боку, Китай не має жодних юридичних прав на Тайвань. Післявоєнні договори не визначали суверенітет КНР над Тайванем, і Пекін навіть не був учасником подібних договорів. А згідно з міжнародним правом території можна передати від однієї держави до іншої за умови підписання та ратифікації договору. І лише в такому разі його виконують.
А отже, жителі Тайваню мають законні підстави на самовизначення, закріплене в міжнародному праві. І жодна інша зовнішня сторона, як-от США, КНР або навіть Секретаріат Організації Об’єднаних Націй, згідно з нормами міжнародного права не може визначати статус Тайваню. Це можуть зробити лише самі тайванці.
Власне, Пекін тому й не «педалює» проведення референдуму на Тайвані з питання возз’єднання з КНР, бо розраховує на те, що у довгостроковій перспективі економічна взаємозалежність і дедалі тісніші відносини Тайваню з Китаєм заохотять бунтівний острів перейти під комуністичне керівництво.
Тайванці не готові відмовитися від своєї автономії, відступитися від західного стилю життя в демократичній і вільній країні. Відмовитися від свободи слова, вільної преси та можливості читати, дивитися і слухати те, що ти хочеш, і говорити те, що ти думаєш.
Парадоксальність цієї ситуації в тому, що саме Гоміндан, який свого часу намагався не допустити приходу до влади комуністів, тепер вважає ледве не своєю місією об’єднати Тайвань з Китаєм.
Проблема полягає ще й у тому, що, як показало останнє опитування громадської думки, переважна частина тайців виступає проти такого возз’єднання, але саме це і несе небезпеку. Бо бажання президента Ма Інцзю і Гоміндана розходяться з бажаннями народу Тайваню.
Возз’єднання тоді мало б сенс для Тайваню, якби люди в Китаї мали однаковий з ними рівень освіти і свободи, що найближчим часом абсолютно не проглядається.
Читайте також: Інший Китай: Тайвань може стати найбільшим «драконом Азії»
Водночас для китайської діаспори в регіоні Південно-Східної Азії подібне приєднання мало б сенс. Адже це дало б змогу надалі створити подобу віртуального неформального Великого Китайського Союзу територій, де проживає велика кількість китайських громад. Разом з найбільш «закитаїзованими» Сінгапуром, Малайзією та Індонезією. А це уможливило б Пекіну через численні китайські діаспори мати вплив на керівництво цих країн.
Якщо спробувати уявити гіпотетично альтернативну китайську історію, за якої Гоміндан виграв би у Комуністичної партії Китаю, то КПК зайняла б Тайвань, а Гоміндан перебрав би на себе контроль над материковим Китаєм. У такому разі Китай був би сьогодні процвітаючою і багатою країною, а Тайвань перетворився б на подобу сучасної китайської Куби.
Ситуація така, що Тайвань може отримати реальну незалежність тільки в разі розпаду материкового Китаю. А це явно найближчим часом не передбачається. Тому, можливо, і Тайбей, і Пекін тією чи іншою мірою поки що влаштовує подібна законсервована ситуація невизначеності.
За такої ситуації Тайваню вдається уникати поглинання Китаєм, а КНР дедалі більше намагається прив’язати до себе Тайвань економічно. Для Пекіна політичний чинник нині відіграє куди важливішу роль, аніж економічний ефект від цієї співпраці.
Це добре розуміють і на Тайвані. Як зазначає впливова тайванська газета The Taipei Times: «Економіці Тайваню потрібна глобалізація, а не китаїзація. Економічна стратегія Тайваню щодо Китаю потребує корекції. Відносини між Тайванем і Китаєм щораз більше стають схожими на конкурентні, аніж на партнерські, тому що епоха вертикальної інтеграції через протоку закінчилася. Водночас не можна випускати з уваги того, що китайські центральні й місцеві органи влади намагаються впливати на тайванські ЗМІ, свободу слова і ринки з їхніми політико-економічними зв’язками. Тому Тайваню необхідно створити механізми для забезпечення національної безпеки в політиці та економіці».
Китаю важко бачити незалежний Тайвань ще й тому, що по суті він є Ахіллесовою п’ятою китайського авторитаризму. Цікаво, що під час візиту китайського правозахисника Чень Гуанчена до Тайваню зустрітися з ним не знайшли можливості ні президент Ма Інцзю, ні спікер тайванського парламенту Ван Цзінь-пін.
Схоже, небажання Ма Інцзю зустрітися з дисидентом Чень Гуанченом було ще одним прикладом антипатії до людей, які нагадували йому, що він має вести себе як президент країни, якою не керують з Пекіна.
Можна також припустити, що можливість для Чень Гуанчена відвідати Тайвань, враховуючи відмову в таких відвідинах Далай-ламі, уйгурській правозахисниці Ребії Кадір та іншим персонам нон грата у чималому списку ворогів Пекіна, – це намагання тайванського президента показати своїм співвітчизникам, що він таки має хребет і не хоче повністю прогинатися під тиском правителів материкового Китаю.
Однак Чень Гуанчен все одно не зробив життя зручним для правлячої тайванської верхівки, коли після зустрічі з головою опозиційної Демократичної прогресивної партії Су Цзен-чаном заявив, що «поняття незалежності не є застарілим для Тайваню».
Утім, погляди Чень Гуанчена не завадили й членам тайванського парламенту зустрітися з ним. Для багатьох з них це стало набуттям більшої інформації про репресії, тортури і незаконне позбавлення волі в Китаї. Їм також стали зрозуміліші національні відмінності між материковими китайцями і тайванцями.
Сьогодні багато хто на Тайвані побоюється, що відносини Тайваню з КНР стають дедалі тіснішими. Вони висловлюють занепокоєння тим, що загроза щораз глибших зв’язків з Китаєм може призвести в майбутньому до поглинання Тайваню материковим Китаєм.
Крім того, тайванці, які живуть і працюють у Китаї, можуть легко стати жертвами китайської «своєрідної» правової системи. А пропозиції Тайбея відкрити взаємні представництва застопорилися через небажання Пекіна дозволити представникам Тайваню мати доступ до своїх співвітчизників, які затрималися на материку.
Водночас торішня відмова Тайваню дозволити Далай-ламі відвідати острів, на якому він раніше вже побував тричі, видається спробою офіційного Тайбею уникнути гніву китайського уряду, який не визнає легітимності духовного лідера Тибету у вигнанні.
Можна сказати, що візит правозахисника Чень Гуанчена є своєрідним тестуванням зв’язків між материковим Китаєм і Тайванем.
Відвідування Чень Гуанченом Тайваню навряд чи може призвести до серйозного погіршення відносин Тайваню з материком, оскільки у Пекіні і так вже не задоволені небажанням Тайбею просувати зв’язки між двома сторонами на новий рівень. Проте Китай ніколи не відмовлявся від свого «права» застосувати силу.
Доки на Тайвані при владі перебуває Гоміндан, Китайська Народна Республіка не застосовуватиме силові методи для возз’єднання. Проте якщо до влади повернеться опозиційна Демократична прогресивна партія і наважиться де-юре проголосити незалежність Тайваню, Китай цілком буде здатен застосувати проти Тайбею силові методи.