Таємниці підводної війни: морські операції та їхнє значення

Морська війна — це не лише про надводні операції флотів. Це також підводна складова, не менш вагома і складна. Її вирізняють такі важливі особливості, як прихованість і непередбачуваність для противника. При цьому вирішується ціла низка важливих завдань, інколи недоступних для надводних платформ, а наслідки можуть перевершувати найсміливіші очікування.

До найвідомішої частини підводних операцій зазвичай зараховують дії підводних човнів різного призначення — від торпедних або ракетних атак по цілях противника (надводних, підводних або наземних) чи прихованої постановки мінних загороджень і до прихованої висадки на контрольоване противником узбережжя розвідників чи диверсантів, здійснення спеціальних операцій проти кораблів і суден противника в його портах та на рейдових стоянках, а також проти його критичної інфраструктури.

Підводні операції є цікавою, але найменш відомою на широкий загал темою. Їх найважливіші подробиці можуть залишатись невідомими багато років. Зазвичай ідеться про операції, що здійснювались підводними диверсантами флотів Італії, Великої Британії, Японії, Німеччини, а з червня 2025 року — й України. Тому ця тема ще довго становитиме інтерес не лише для військових і фахівців, а й для широкого кола істориків, журналістів і простих громадян.

Італійська прем’єра

Першість у розробці і, головне, в бойовому застосуванні керованих торпед належить Італії. Під час Першої світової війни італійські диверсанти кілька разів безуспішно намагались дістатись до військово-морських баз Австро-Угорщини в Адріатичному морі з метою знищення кораблів. Але їм бракувало технічних штурмових засобів для подолання численних загороджень і транспортування бойових плавців.

У 1918 році лейтенант італійського флоту Раффаеле Паолуччі та інженер Раффаеле Росетті створили оригінальну конструкцію під назвою «Міньятта» (італ. п’явка), що нагадувала торпеду, якою керувала людина. «Міньятта» використовувалась для прихованої доставки у надводному стані до об’єкту атаки одного диверсанта і 170-кілограмової магнітної міни.

31 жовтня 1918 року автори винаходу власноруч випробували його на практиці. На двох «п’явках» вони проникли на рейд австрійської військово-морської бази Пола і о 05:30 встановили під днищем флагманського лінкора «Вірібус Унітіс» 2 міни, поставивши годинниковий механізм на підрив о 06:30. Після цього їх викрив патрульний катер і доставив на борт лінкора як полонених.

Та найбільший трагізм події полягав у тому, що лише на борту замінованого ними лінкора Паолуччі й Росетті довідались, що той уже не належав Австро-Угорщині. Імперія розпалась, втратила вихід до моря і 31 жовтня офіційно передала флот новоствореному Королівству сербів, хорватів і словенців (майбутнє королівство Югославія). Командир лінкора, контрадмірал Янко Вукович-Подкапельський, став командувачем флотом нової країни. А «Вірібус Унітіс» отримав нову назву «Югославія» і стояв уже під новим прапором.

Коли полонені італійці повідомили Вуковичу про замінування, той наказав команді й обом диверсантам негайно рятуватись, усі почали стрибати за борт і відпливати подалі. Але вибух о 06:30 ранку не відбувся, тож більшість команди лінкора й обидва диверсанти після вимушеного купання у холодній воді повернулись на корабель.

Та о 06:44 ранку міни все ж вибухнули, лінкор стрімко повалився на правий борт і за 15 хвилин пішов на дно разом з адміралом і понад 300 матросами й офіцерами. Решту, а також обох диверсантів урятували, і ті згодом повернулись в Італію. Таким був перший і, мабуть, єдиний у світі випадок загибелі корабля такого класу від мін диверсантів.

Рейд на Александрію: «поросята» проти лінкорів

У міжвоєнний період в обстановці глибокої таємності італійський флот активно експериментував з нетрадиційними засобами доставки морських диверсантів (бойових плавців) і засобів диверсії до місць атаки. Зокрема це були торпедні катери, швидкісні катери-камікадзе і підводні човни.

В останньому випадку для доставки двох диверсантів і 300-кілограмової міни використовувалась 6,7-метрова «жива», тобто керована людиною, тихохідна торпеда типу SLC (siluro a lenta corsa) «Майяле» («Порося»). Автори розробки — морські офіцери Тоскі і Тескі. SLC мала електричний двигун, швидкість до 5,5 км/год, дальність ходу до 10 морських миль і навіть могла занурюватись на глибину до 30 м. Диверсанти (пілот і механік) у легких скафандрах сиділи на ній верхи.

До місця атаки «Майяле» мав доставляти спеціально обладнаний підводний човен, який брав на борт трьох «Поросят». Далі ті рухались своїм ходом. Теоретично після мінування визначених цілей екіпаж мав достатньо часу, щоб повернутись на своїй «живій торпеді» до підводного човна, але на практиці це було майже неможливо.

У складі ВМС Італії в березні 1941 року створили спеціальний оперативно-тактичний підрозділ — 10-ту флотилію MAS (Memento audere simper) — Decima Flottiglia MAS, яка спеціалізувалась на розвідувальних та диверсійних операціях проти флоту та інфраструктури противника, використовуючи інноваційні для свого часу штурмові засоби. Командиром одного з підрозділів, а згодом і 10-ї флотилії, став Юніо Валеріо Боргезе.

Однією з цілей італійських диверсантів у роки Другої світової війни були кораблі британського Середземноморського флоту, що базувались у єгипетській Александрії. Перш за все — лінкори з потужною 381-мм артилерією. Для цього італійський флот задіяв «Групу Гамма» — штурмовий підрозділ Х флотилії MAS. А сама операція відома як «Рейд на Александрію».

Увечері 18 грудня 1941 року підводний човен «Шире» під командуванням капітана 2-го рангу Боргезе доставив три «Майяле» у точку за одну милю від входу в гавань Александрії, де стояли кораблі британського Середземноморського флоту.

О 20:47 їх спустили на воду, й екіпажі зайняли свої місця. Вхід до гавані зазвичай закривали бонові загородження, вздовж яких курсували патрульні катери, періодично скидаючи глибинні бомби. Але у цей час прохід був відкритий для проходу трьох британських есмінців. Італійці скористались цим і непоміченими проникли в акваторію бази. Один з екіпажів «Майяле» встановив свою міну під днищем лінійного корабля «Веліент», другий — лінійного корабля «Куін Елізабет», третій — великого танкера «Сагона».

О 06:00 ранку пролунав перший потужний вибух, який суттєво пошкодив танкер «Сагона» й есмінець «Джервіс», що стояв поруч. О 6:20 пролунав другий потужний вибух, який зробив у днищі лінкора «Веліент» пробій, через який затопило погреби боєзапасу обох носових артилерійських башт головного калібру та сусідні відсіки. Втім, головні механізми не постраждали, лінкор залишився на плаву і зберіг можливість самостійно рухатись. Згодом його відправили в Дурбан на ремонт, який тривав до липня 1942 року.

О 06:24 вибухнула міна під лінкором «Куін Елізабет». Загинули 8 моряків, були затоплені три котельні відділення і корабель сів на дно гавані, тобто фактично затонув на мілководді. Пізніше його довелось піднімати, а потім ремонтувати у США. Все це зайняло півтора року, до червня 1943 року.

Вінстон Черчилль писав про це так: «Шість італійців за допомогою простого обладнання похитнули воєнну рівновагу у Середземномор’ї на користь держав “Осі”». З цим не можна не погодитись, але… Насправді італійське командування ще довго не знало про успіх своїх бойових плавців. Адже всі три команди «живих торпед» після успішного виконання завдання потрапили в полон: хто одразу після мінування кораблів, хто вже на березі за межами гавані під час спроби дістатись берега, де на них мав чекати підводний човен.

До того ж англійці здійснили цілий комплекс заходів, щоб приховати факт, по суті, втрати своїх найпотужніших на той момент кораблів на Середземному морі, і їм це вдалося. Італійська аеророзвідка того-таки ранку зафіксувала обидва британські лінкори на своїх штатних місцях. А з повітря оцінити розміри їхніх пошкоджень було неможливо. Адже на обох лінкорах продовжувалась щоденна служба, хоча насправді це вже були нерухомі й небоєздатні кораблі.

Ба більше, британці вдалися до хитрощів. Щоб виграти час, вони встановили на старий списаний вже лінкор «Центуріон» фальшиві конструкції, зокрема макети потужних гармат, виготовлені з деревини і брезенту, що мали вдавати новітній лінкор «Ансон», який іще будувався. Виявити відмінності між ними міг лише фахівець і лише з близької відстані, що у відкритому морі чи з повітря дуже складно. Справжніми на фейковому лінкорі були лише зенітні гармати. «Центуріон» мав штатний екіпаж, міг рухатись і перейшов до Александрії, створюючи враження наявності там новітнього лінкора Королівського флоту. Отже, використати свій шанс перехопити ініціативу у війні на морі італійці так і не змогли.

10-а флотилія MAS виявилась найефективнішим підрозділом італійського флоту. За роки Другої світової війни (з березня 1941 по серпень 1943 років) її бойові плавці потопили і пошкодили 23 кораблі й судна союзників загальною водотоннажністю близько 130 000 тонн. Йшлося про підриви диверсантами британських кораблів і суден в Александрії, Гібралтарі, на Мальті та навіть у портах нейтральної Туреччини.

Але лише приблизно 30 % з проведених італійцями диверсійних операцій були результативними. При цьому близько 40 % диверсантів загинули, а 50 % — потрапили в полон.

«Міджети» проти нацистського лінкора

Британці також мають власний бойовий досвід успішного проведення диверсій проти ворожого флоту у його власних захищених гаванях. Найвідомішою операцією став підрив найбільшого корабля Третього рейху — лінкора «Тірпіц». Він становив загрозу для союзних північних конвоїв, що прямували до Мурманська й Архангельська з військовими вантажами. Лінкор стояв у глибині Каа-фьорду (Норвегія) під прикриттям ППО та протиторпедних загороджень, недосяжний для традиційних засобів ураження.

Слід віддати належне: в Лондоні до вирішення питання підійшли творчо. Оскільки копіювати італійський досвід у холодних арктичних водах було недоречно, замість відкритих штурмових транспортувальників бойових плавців вирішили застосувати спеціально створені НМПЧ — надмалі підводні човни типу Х (X-Craft або «Міджет»), серійне будівництво яких розпочали наприкінці 1942 року.

НМПЧ мали довжину 15,7 м, водотоннажність 30 тонн, посилений корпус, поділений на чотири відсіки, дизель-електричну силову установку і команду з чотирьох осіб: командира, стернового, механіка-моториста і водолаза. «Міджет» міг занурюватись на 90 метрів і долати економічним ходом відстань до 1860 миль.

Озброєння складалося з двох мін масою по 1996 кг із годинниковим механізмом. Міни кріпилися назовні на бортах човна і скидались на ґрунт під днищем ворожого корабля дистанційно, з середини човна. В район операції «Міджети» буксирувались звичайними підводними човнами.

Восени 1943 року НМПЧ типу Х були вперше використані в бойових умовах — для атаки на головну ціль британців в арктичних водах, лінкора «Тірпіц». Ретельно підготовлена в Адміралтействі операція отримала назву «Source» («Джерело»). В рамках операції НМПЧ Х-5 (командир — лейтенант Генті-Крірі), Х-6 (лейтенант Дональд Кемерон) і Х-7 (лейтенант Ґодфрі Плейс) прибули до берегів Норвегії на буксирі звичайних субмарин.

22 вересня 1943 року вони пройшли всередину Каа-фьорду і затемна непомітно наблизились до німецького лінкора. Х-6 і Х-7 скинули під днище корабля по дві міни й уже потім були помічені й обстріляні німцями. Х-6 піднялась на поверхню і була затоплена командою, яку німці взяли в полон. Невдовзі затонув і пошкоджений Х-7, який не встиг відійти далеко. Врятуватись змогли лише командир і водолаз, які також потрапили у полон.

Довідавшись від полонених про закладку зарядів, командир лінкора капітан Ганс Майєр намагався відвести корабель з зони ураження чи принаймні розвернути, але не встиг. О 08:12 за берлінським часом з інтервалом у 10 секунд залунали вибухи, від яких велетенський 53500-тонний корабель зірвало з якорів і підкинуло майже на 2 метри. Далі він стрімко осів і завмер з креном на лівий борт.

Х-5 підійшла до лінкора з запізненням, о 08:43, вже після вибухів, необережно піднялася на поверхню у 600 м від нього, була обстріляна з гармат і занурилась. Потім есмінець Z-27 скинув глибинні бомби, й Х-5 загинула з усім екіпажем. Загалом під час атаки на «Тірпіц» британці втратили три «Міджети», шестеро підводників-диверсантів загинули, ще шестеро потрапили у полон.

Вибухи чотирьох зарядів завдали «Тірпіцу» цілу низку важких пошкоджень, загинув один матрос, ще 40 матросів і офіцерів отримали поранення. Були виведені з ладу основні механізми, турбіни, валопроводи, артилерійське озброєння, радари, гвинти і рулі, а корпус отримав значні деформації. В днищі утворилася вм’ятина довжиною 35 м і шириною 12 м, через пробоїни і тріщини лінкор прийняв усередину 1470 тонн води.

З пробитих паливних цистерн вилився мазут, пляму якого довжиною понад 2 милі зафіксував вранці британський літак-розвідник. Корабель вийшов із ладу на пів року і вже не міг становити загрози для союзних конвоїв. Але й після ремонту боєздатність «Тірпіца» так і не була відновлена повністю. Адже весь час перебування в Норвегії його бомбила британська авіація, і лінкор щоразу отримував нові пошкодження. Насамкінець, 12 листопада 1944 року в Тромсе внаслідок прямих влучань надважких 5,5-тонних авіабомб Tailboy лінкор перекинувся і затонув.

Український досвід

Україна в сегменті підводної війни також не пасе задніх. Прямим свідченням цього є підрив однієї з основних опор Кримського (Керченського) мосту 3 червня 2025 року. З відомих причин подробиці підготовки і проведення цієї операції залишаються невідомими, але навіть відкриті факти свідчать багато про що.

Підводний вибух під опорою мосту стався 3 червня 2025 року о 04:44 за місцевим часом, коли Служба Безпеки України активувала заздалегідь закладений там вибуховий пристрій. Вибух 1100 кг вибухової речовини у тротиловому еквіваленті відбувся на східному краю автомобільної частини Кримського мосту — під арочною секцією. За даними СБУ, внаслідок вибуху було значно пошкоджено підводні підпірки опор на рівні дна, що призвело до аварійного стану мосту.

Підготовка до спецоперації тривала кілька місяців та координувалася особисто головою СБУ Василем Малюком. Як саме було доставлено вибухівку під опору мосту, достеменно невідомо. Щодо цього в експертному середовищі існують три можливі версії.

1. Вибухівку доставили за допомогою підводного дрона, який виконав усе в автоматичному режимі й непоміченим повернувся назад (наприклад, це міг бути дрон сімейства «Толока» чи «Марічка»).
2. Для підриву опори мосту був використаний потужний український підводний дрон-камікадзе, один із тих, що, за повідомленнями ЗМІ, розроблялись в Україні
3. Вибуховий пристрій встановили українські бойові плавці.

Не можна виключати й комбінації зазначених заходів під час виконання місії з мінування опори мосту. Також повідомлялось про нібито присутність перед вибухом у районі мосту українських дронів, морських і повітряних. Якщо це так, то навряд чи вони мали відношення до вибуху. Скоріше їх залучали для відволікання уваги ППО та інших засобів охорони Кримського мосту.

Втім, друга з перелічених версій вважається експертами менш імовірною, оскільки під час огляду місця підриву противник не знайшов жодних залишків конструкцій, що могли б належати дрону-камікадзе. Своєю чергою, експерти видання Defense Express вважають малоймовірним використання бойових плавців через велику вагу заявленої СБУ кількості вибухівки (1100 кг).

Слід зазначити, що це була вже третя масштабна атака на Кримський міст під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну, після вибухів 8 жовтня 2022 року та 17 липня 2023 року. Кримський міст є незаконною спорудою, побудованою на окупованій українській території, що використовувалась агресором як ключова логістична артерія для окупаційних військ.