Кому довелося побувати в Лондоні, знає, які прекрасні тамтешні парки. Часом їх навіть важко так назвати. Вони бувають занедбаними, як пустища; величавими, наче діброви; романтичними, як гаї. В них легко заблукати й так само просто знайти рятівну стежку чи алейку. Як по- королівському щедрий Лондон на парки й сади! Ну яке ще місто в світі готове поступитися деревам, кущам, траві десятками квадратних миль коштовної землі? Всі ці Гайд, Голланд, Ріджентс, Ґрінвіч, Річмонд, Сент-Джеймс парки – це озонатори британської столиці. Тому й повітря семимільйонного міста чисте та свіже. Якось я зустрівся в лондонському сквері Корн Філдс із людиною, завдяки якій по-новому побачив місцеві парки. То був колишній подвійний агент. Він люб’язно погодився поговорити зі мною, радіо-журналістом, і моїм магнітофоном у сквері, де він колись проводив «тайникові операції». Тож що він мені розповів. Виявляється, шпигуни з побоюванням ставляться до зустрічей у лондонських парках, бо двох чоловіків тут можуть «сплутати» з гомосексуалістами. Та вихід є. На операцію завжди можна взяти своїх дітей. Їх навіть не доведеться під’южувати: двоє-троє малих – це вже ватага козаків і зграя розбійників, сам чорт в’язи скрутить, будь-яке стеження накриється.
Так-от, у цьому Корн Філдс сквері мій співрозмовник одного разу заклав сховок для нелегала. Це була штучна цеглина, виготовлена фахівцем з оперативної техніки. В середині цеглини було заховано вісім тисяч фунтів стерлінгів. За планом, розробленим заздалегідь, мій візаві мав покласти цеглину на доріжку під деревом. Під перехресним галасом дітей, котрі наче з ланцюга зірвалися, він пройшов алейкою, витягнув із пластикового супермаркетівського пакета цеглину, швидко кинув її під дерево й неквапливо пішов собі. На виході зі скверу на стовпі воріт поставив мітку, аби нелегал знав, що цеглина на місці.
«І що ж було далі?» – не витримав я. Співрозмовник поблажливо посміхнувся. «Далі? Вони його проґавили. Там була ціла бригада британців, теж з дітьми, возиками, фотокамерами, Сара виписувала кола на велосипеді, Джим запускав повітряного змія… Вони підхопили нелегала, сіли йому на хвіст, але він занервував, і, щоб не навести на мене тінь, вони його відпустили».
Ми походжали сквером, вдихаючи ароматне повітря. Я виключив магнітофон. Мій співрозмовник схвильовано питав: «Ви знаєте, скільки у 1985 році в Лондоні було офіцерів КДБ і ЦРУ? До двох тисяч! Якщо вони одночасно виходили на операцію, то в цей день могли бути задіяні до двохсот ресторанів і барів, сотні автобусів, кебів, поїздів метро, річкових трамваїв…» У моїй уяві проносилися образи підприємств громадського харчування та міського транспорту, вони мерехтіли перед очима, наїжджали один на одного, вищали й гарчали. Я думав про парки, в яких рояться агенти, нелегали, шпигуни… Кожного разу, повертаючись до Лондона, я довго гуляю в Гемпстедському парку. Іноді беру з собою онуку. До чого ж це чарівне пустище, особливо поряд із Гайґейтським цвинтарем. Над нами ширяють птахи, на гілках дерев стрибають білки, під ногами шурхотять вужі. Так, лише онучка, я, птахи, білки, змії. Й більше – ні душі.