Доля так розпорядилася, що відомий український літератор і публіцист – Остап Луцький, одягнув військовий однострій вояка австро-угорської армії, пройшов найважливіші баталії східного фронту Першої світової війни та став ад’ютантом представника австрійського імператорського двору архикнязя Вільгельма Франц фон Га́бсбург-Лотари́нзького, названого українцями Василем Вишиваним. Разом з ним в складі так званої «групи Вільгельма», куди входив Легіон Українських січових стрільців, брав участь в революційних подіях на Наддніпрянській Україні, визволяв Українську Народну Республіку від більшовицької окупації. В час розгортання боротьби за українську державність на західноукраїнських землях перебував в Чернівцях, куди на початку жовтня 1918 р. перемістили ввірений Вільгельму Габсбургу Легіон УСС.
На новому місці дислокації штаб В. Гаюсбурга, в якому надалі служив ад’ютант архикнязя сотник Остап Луцький, розмістився в Чернівцях, а окремі сотні стояли на румунському кордоні. Кіш легіону перебував у Вижниці, гуцульська сотня в селі Чагор біля Чернівців.
На Буковині завершився для Луцького один з етапів української революції 1917–1921 рр., який він провів на Великій Україні. Буковинський період став для Остапа Луцького прелюдією до чергової затяжної боротьби за незалежність і соборність українських земель. Напевне, він не усвідомлював, які випробовування його чекають, однак розумів, що його життєвий шлях може бути не з легких. Адже було очевидним, що проти реалізації права українського народу на самовизначення на західноукраїнських землях виступлять поляки. Тому цілком ймовірною поставала загроза війни з Польщею.
Читайте також: Повстання, яке не стало українським
Підготовчими діями до польського вторгнення можна вважати розміщення Легіону УСС на Буковині, а не в Галичині. Австрійське командування на вимогу поляків відмовило архикнязю у проханні розташувати підпорядкований йому легіон УСС у Львові. Тим самим, найбоєздатніший український військовий підрозділ не зміг одразу взяти участь в боях з польськими заколотниками у Львові.
Остап Луцький на Буковині чітко усвідомлював, що Австро-Угорська імперія перебуває на межі розпаду. Виснажена війною вона потерпала від економічного занепаду, продовольчих недостатків, спалахів голодних бунтів. Не сприяв збереженню територіальної цілісності імперії її багатонаціональний склад населення. Провідні діячі підлеглих народів імперії все наполегливіше домагалися розширення прав для своїх спільнот, включно із здобуттям політичної самостійності. Заходи в цьому напрямку проводив також український політичний провід та військові. О. Луцький погоджувався з необхідністю провадження як політичних, так і військових дій для досягнення суверенності українського народу.
Читайте також: «За право зватися нацією»
Серед українського галицького активу просувалися два варіанти вирішення української справи. Поміркований варіант підтримувала Українська парламентська репрезентація в австрійському парламенті. На переконання консервативно-поміркованих галицьких політиків потрібно було перетворити Австро-Угорську імперію на федерацію національних держав, в якій постане галицька українська державність. На керівну роль у ній, навіть, пропонувався Вільгельм Габсбург. Ідея соборності України переносилась на невизначену перспективу. Радикальне вирішення українського питання висували вояки УСС, які пропонували власною збройною силою взяти владу на підавстрійських українських землях та об’єднатися з існуючою Українською державою.
Архикнязь Вільгельм розділяв ідею створення української держави під владою австрійських монархів, так би мовити створення українського «Князівства Галич». Ймовірно він ділитися зі своїми планами з Остапом Луцьким та старшинами УСС. Зрозуміло, що в середовищі усусусів мало хто міг погодитися з такими його роялістськими ідеями. Більше того, архикнязю Вільгельму як близькому родичу цісаря і, напевно, його ад’ютанту не цілковито довіряли в УСС. Тому старшини УСС таємно від близького оточення Вільгельма Габсбурга здійснювали підготовку до захоплення влади в Галичині. Остап Луцький виявив підтримку цій ідеї тим, що допоміг посланцю львівської Української Національної Ради та таємного військового комітету Василю Панейку близько 20 жовтня 1918 р. зустрітися з архикнязем Вільгельмом для улагодження ключового питання військового виступу. А саме: отримати від Габсбурга дозвіл виїхати до Львова сотнику Дмитру Вітовському, якого було обрано керівником збройного повстання, а також терміново вислати до галицької столиці Легіон УСС як найбоєздатнішу українську військову формацію. Відтак, 29 жовтня 1918 р. Вітовський перебрав керівництво революційним виступом у краю, а підрозділи УСС Вільгельм Габсбург негайно відправив до Львова після отримання депеші від Дмитра Вітовського.
З відбуттям УСС Остап Луцький залишився з Вільгельмом Габсбургом у Чернівцях, оскільки той хворів. Впродовж наступних днів перебування в Чернівцях Остап Луцький брав участь у становленні української влади на Буковині. Забезпечував зв’язок архикнязя з громадсько-політичними діячами Буковини. Доповідав Вільгельму Габсбургу, що дехто з провідних буковинців пропонує йому очолити український резистанс. Так би мовити, щоби він «схопив ситуацію за чуб і на чолі січових стрільців помарширував на Львів».
Читайте також: Від Ярослава Мудрого до Пилипа Орлика
З наближенням румунських військ до Чернівців архикнязь з ад’ютантом 9 листопада 1918 р. виїхали автом через Сторожинець і Вижницю до Косова. Біля Косова заночували в селі Кабаки, а вже в місті взяли участь у церемонії прийняття присяги жандармерії на вірність Українській державі. Втім три дня перебували у Коломиї, а згодом ще два дня у Станіславові. Затім приїхали до Львова, в якому відбувалися напружені бої українських підрозділів з польськими заколотниками.
У столиці Західноукраїнської Народної Республіки Луцький допомагав архикнязю Вільгельму вести переговори з провідними українськими діячами. Після кількох днів перебування у Львові вони були змушені залишити його в ході відведення звідти українських військ. Покидали місто 22 листопада в компанії керівника уряду ЗУНР Костя Левицького по вулиці Жовківський. З триваючих надалі розмов ставало зрозуміло, що українські урядовці вважали недоцільним ангажувати Вільгельма Габсбурга у тодішню визвольну боротьбу. Навіть не бажаним вважали оприлюднити інформацію про ведені з ним переговори. Бо в умовах гострого конфлікту з Польщею очікували допомоги від Антанти. Відтак старалися не пов’язувати себе з такими справами, які могли викликати негативну реакцію в Антанти. Секретар внутрішніх справ уряду ЗУНР Лонгин Цегельський писав, що «в’язатися з Габсбургами в хвилині, коли тільки одне їх ім’я викликувало вияви ненависті й люті в опінії Антанти – було, очевидно, не розумно». Така позиція мала слушність зважаючи на цілеспрямоване розкручування польською стороною перед Антантою дезінформації про начебто підтримку українців австрійцями та німцями.
Свідченням антиукраїнської політики поляків є лист прем’єр-міністра Польщі Ігнатія Падеревського до політичного радника Президента США, полковника Гаузе від 12 січня 1919 р. «Заскочені розбишацькою українською большевицькою армією, жінки і дітвора Львова вхопили за зброю і боронять міста, – писав Падеревський. – В данім моменті сила около 80 000 українців, узброєних і виекіпованих німцями, якими командують німецькі офіцери під начальним проводом австрійського архикнязя Вільгельма Габсбурга, стоїть перед брамами Львова…».
Враховуючи складну зовнішньо- та внутрішньополітичну ситуацію члени західноукраїнського уряду вирішили, що Вільгельма Габсбург «має або покинути негайно нашу територію, або – якщо він не має куди подітись і бажає залишитись у Галичині – то має відійти від активної військової служби і має бути інтернований у монастирі отців Василіан», який знаходився у Бучачі. Ймовірно, ідею розташування Вільгельма Габсбурга у Бучачі, запропонував Остап Луцький, адже він виріс недалеко від цього міста і міг бути знайомий з братією монастиря. Бучач (сучасна Тернопільська область) було віддалене від українсько-польського фронту, а тому вважалося безпечним місцем для таємного проживання архикнязя. Відповідними як для вихідця з монаршої сім’ї були умови проживання в монастирі, де знаходилася чудова бібліотека, прекрасні ліси для полювання тощо. Монастирські стіни мали приховати факт перебування Вільгельма Габсбурга в Україні, адже на загал передбачалось поширити інформацію про його виїзд закордон. Уряд зобов’язувався взяти архикнязя на своє утримання, призначивши йому платню майора. Вже в монастирі до Габсбурга приїжджав Дмитро Вітовський, який вручив йому грамоту уряду ЗУНР про присвоєння архикнязю звання полковника.
Читайте також: Українські націонал-комуністи в добу визвольних змагань
Остаточно узгодив умови співпраці уряду ЗУНР з Вільгельмом Габсбургом Цегельський. Перебіг розмови за словами останнього був наступний: «Ми зустрілись у ресторані, де я вияснив йому політичну неможливість його кандидатури та шкідливість самих слухів про неї для нашої молодої держави. Запевнив я його про нашу особисту симпатію до нього і що ми його не виганяємо. Навпаки даємо йому азиль, охорону і поміч. Але він мусить на час кількох місяців зникнути з овиду. Опісля – якщо він схоче – може прийняти наше громадянство та вернутися до військової служби в нашій армії. А як обставини зміняться, як повіє в Европі іншим вітром і як він здобуде симпатії нашого народу, то з часом може й вирине знову питання його кандидатури на нашого короля». Архикнязь з розумінням прийняв пропозиції уряду, запевнивши, що «рішенню влади лояльно піддається, бо вважає себе громадянином західно-української держави».
Забезпечити утаємничене прибуття та проживання Вільгельма Габсбурга в бучацькому монастирі уряд ЗУНР доручив його ад’ютанту сотнику Луцькому, на якого також покладалось завдання підтримувати зв’язок між урядом і архикнязем.
Після відбутої розмови Габсбург у супроводі сотника Остапа Луцького виїхав автом в напрямку Жовкви, далі через Кам'янку до Золочева, Тернополя і Бучача. Прибувши до монастиря отців Василіан Луцький надав ігумену монастиря Николі Лискв лист від очільників ЗУНР з проханням забезпечити Вільгельму Габсбургу гостинне конфіденційне проживання. Ігумен з приємністю погодився виконати прохання урядовців надавши високоповажним гостям найкращі кімнати монастиря та забезпечив усім необхідним.
Проживання в монастирі для Луцького та Габсбурга виявилось своєрідним потраплянням в інший вимір. Спокійне життя в монастирських стінах кардинально дисонувало із їхніми буремними роками проведеними на фронтах Першої світової війни чи важкими днями різних викликів періоду нових українських визвольних змагань на Надніпрянщині. Вадою проживання в монастирі виявився брак дієвої роботи. Це не було дивним, адже тоді становилась українська держава, йшла тяжка збройна боротьба за її існування. Обоє рвалися до праці. Зважаючи, що обоє були військовиками – то прагнули на фронт.
Читайте також: Як зустрілися дві Русі
Остап Луцький стежив за перебігом боїв на польсько-українському фронті. Зважаючи, що війна затягується вирішив зголоситися до дієвої армії. Свою місію у справі забезпечення укриттям В. Габсбурга вважав виконаною, оскільки братія монастиря отців Василіан піклувалася про нього як свого найкращого гостя. Крім того, при архикнязю перебував його другий ад’ютант сотник Едуард Ляріш (Лярішенко), який піклувався про його побут. Вільгельм Габсбург не став затримувати при собі сотника О. Луцького, зважаючи на його бажання йти воювати за свободу своєї Батьківщини.
Узгодивши з архикнязем усі питання його подальшого проживання в монастирі Остап Луцький зголошується до Начальної команди Української галицької армії. 18 грудня 1918 р. його було номіновано до звання сотника УГА. Начальна Команда УГА направила його на службу 4-ї Золочівської бригади, де він невдовзі отримав призначення виконувати обов’язки начальника штабу бригади. В її складі воював впродовж всієї польсько-української війни.
Архикнязь також довго не затримався в бучацькому монастирі. У грудні 1918 р. командування Коломийської окружної військової команди дізналося, що в Бучачі перебуває Вільгельм Габсбург з ад’ютантом Лярошенком. У зв’язку з відсутністю в своєму розпорядженні необхідних військових кадрів командування округи поставило перед Державним секретаріатом військових справ питання про переїзд архикнязя до Коломиї. Наприкінці січня 1919 р. було отримано згоду, і Вільгельм Габсбург взяв участь у військовому укріпленні українсько-румунського прикордоння.