Через війну їх проводили на Донеччині вперше за чотири роки, хоча раніше дебати були дуже популярною формою змагань для юнкорів, бо давали змогу не тільки демонструвати свої вміння та навички, а й виходити за межі «шкільної парти» та дискутувати на гострі й дуже дорослі теми. І цього разу було багато цікавого: підлітки дивовижно вміють поєднувати в собі безапеляційність та наївність, зухвалість у бажанні обстоювати своє бачення та щирі сльози у відповідь на першу критику. Але дещо вразило. Спочатку тільки стосовно дитячої аудиторії, а потім спроектувалося на загальну тенденцію в сучасній журналістиці Донеччини, особливо якщо торкатися місцевої преси.
Про війну не говорять. Жодне слово у виступах навіть не натякало на те, що учасники дебатів бачили війну не тільки по телевізору. Наприклад, коли команди дискутували про норми етики в професії журналіста, то наводили приклади виключно іноземних журналістів, яких покарали за порушення. Але коли почули запитання від члена журі щодо ролі журналістів у гібридній війні, яка точиться за вікнами їхніх домівок, замовкли й почали шукати очима своїх керівників, ніби питаючи: «А про це хіба можна?». Я далека від думки, що то через якусь таємну пропаганду «русского мира» в школі чи вдома: за ці роки вже навіть ідейні послідовники або охололи до рівня «ми за мир», або пристосувалися. Понад те, про патріотизм та різні національні святині в школі зараз говорять, мабуть, частіше, ніж про алгоритми чи валентність вуглецю. Але одна річ — читати вірші й розповідати завченими фразами про ідеальну Батьківщину, уквітчану та солов’їну, а інша — дискутувати про те, за що інколи соромно, інколи боляче, інколи страшно.
Читайте також: Біполярне суспільство
«Журналіст не повинен порушувати теми, які розбурхують суспільство», — майже за Фройдом обмовляється юнак, намагаючись донести ідею про неетичність розпалювання ворожнечі через ЗМІ. Але його обмовка — це майже 100% потрапляння в суть місцевих медіа на Донбасі, які перебувають найближче до читача: районних газет, посткомунальних ТБ, сайтів, створених для «архітолерантного» висвітлення того, що треба. Бо діти майже підсвідомо відчувають це посилання, яке транслюється зараз дуже потужно: не треба шукати винних, не треба говорити про війну, не треба висловлювати свої оцінки чи бачення майбутнього, щоб не стало ще гірше. А чи є щось гірше за війну?
«Чому ви постійно шукаєте проблеми? Невже не можна писати про те, що ми робимо щось корисне?» — якось дуже щиро спитала чиновниця, навіть не припускаючи, що саме за корисне в ідеалі вона отримує заробітну плату. Приблизно таким є зараз висвітлення війни в місцевих ЗМІ: про якісь святкові заходи, де були присутні військові (інколи навіть із додаванням «українські», щоб не переплутали); про гуманітарну допомогу, яку отримали переселенці, що залишилися (через що?) без домівок; про проекти відбудови зруйнованого (ким?) Донбасу. Рідко можна натрапити на розповідь про волонтерів, які допомагають військовим. У тренді тільки ті, що працюють для об’єднання громади (і спитати, чому не українською, ні-ні, це ж не толерантно!). Дуже рідко хтось напише чи зніме про проблеми тих самих переселенців (а вони ж не електорат для мерів та місцевих депутатів, навіщо?). І жодних цікавих військових героїв чи історій, попри те що майже в кожному населеному пункті зараз стоять підрозділи чи бригади. Але, виявляється, для цього є й об’єктивні причини: якщо в перші роки війни місцеві волонтери та журналісти мали можливість спілкуватися з військовими майже вільно, то тепер для інтерв’ю або репортажу потрібен спеціальний дозвіл.
Читайте також: Страйки як викид емоцій
Після низки критичних матеріалів про порушення чи нелюдські умови для бійців армія стала закритішою для спілкування, і це кажуть не тільки місцеві, а й відомі волонтери. Навіть давні друзі, з якими познайомилися в часи кривавих боїв, зараз зізнаються: командири забороняють будь-яке спілкування з пресою, навіть якщо це стосується особистого вибору чи фронтового братерства, а не раціону в їдальні чи бойового минулого. Як мені пояснив прес-секретар штабу АТО, щоб отримати дозвіл, людині треба не тільки відвезти до Києва купу документів для перевірки, а й пройти дводенний тренінг із безпеки. Чи багато місцевих редакцій має можливість забезпечити таке навіть одному журналістові? Може, треба було хоча б тренінг для тих, хто за чотири роки вже точно знає, як накласти джгут чи куди падати, коли чуєш «плюс», зробити в тому самому Краматорську. Я не заперечую, обов’язково треба ретельно перевіряти людей, які матимуть доступ до режимних об’єктів незалежно від того, яка реєстрація в них у паспорті. Але повірте мені як місцевій: порахувати кількість техніки, яка розвантажується на вокзалі, може не тільки журналіст. Як і отримати ще багато інформації, яку не сховаєш за спецдозволами. А ось робити на місцях цікаві, сучасні, життєві репортажі та інтерв’ю на тему війни для місцевих мешканців, тобто чесно говорити про війну з людьми, — питання не менш важливе, ніж умовний захист від шпигунів під маскою журналістів. До речі, ніхто з тих, хто свого часу успішно вів інформаційну війну проти України в тих самих місцевих ЗМІ, не дістав покарання, хоча б морального. Чи якщо без спецдозволу, то нехай?