Спочатку — для тих, кому щось кажуть слова «консерватизм» і «лібералізм».
Західна цивілізація набуває нового стану. У ній дедалі впевненіше почувається лібералізм, а консерватизм, опираючись, никне. Суть нового — у переході особистості до себе, до свого Я від усякого Ми: статевого, сімейного, родового, етнічного, державного, культурного.
Це один із поглядів на те, що відбувається.
Другий — протилежний. Лібералізм, мовляв, зазнає поразки від консерватизму, який збуджується навіть у тих країнах, де був, здавалося, на спаді. Це означає, що особистість — та, що вже ніби налаштувалась піти до свого Я, буде силою речей повернена в Ми: у вітчий дім з його цінностями. Перераховують їх не без запинок, та це від здорового хвилювання. Починають, звичайно, з любові до Батьківщини з великої літери, далі йдуть сім’я, рід, Віра (з великої літери), повага до предків, поняття честі й узагалі «почуття відповідальності не тільки перед собою любим». Не на останньому місці — чітке усвідомлення своєї статевої належності.
Третій погляд полягає в тому, що нині точиться боротьба не між консерватизмом і лібералізмом, а між крайнощами одного й другого. Перегини лібералізму, мовляв, викликають перегини консерватизму, але лібералізм, мабуть, поступово врівноважиться, і Захід остаточно влаштується все ж таки в ньому.
Україна як умовна цілість тягнеться до лібералізму, не зовсім, правда, усвідомлюючи, що це таке. Водночас вона все ще занурена в консерватизм помітно більше, ніж Захід. Що буде з нею, коли на Заході переможе лібералізм, і що — коли консерватизм, хай і тимчасово? З нею — тобто насамперед з верхівкою суспільства.
Тепер про те саме, але без слів «лібералізм» і «консерватизм».
У Львові в мене є молода знайома, від якої я щойно дізнався про одну її подругу. Обидві закінчують університет і працюють у маленькій художньо-ткацькій артілі, досить успішній, попри війну. Оцій подрузі 24 роки. Рік із чимось тому вона після чергових відвідин рідного села вирішила, що більше її ноги «в отих Карпатах» не буде. Там у неї мати з батьком, бабці й діди, купа родичів.
Перше запитання від них вона почула ще тоді, коли вступала до університету: «На біса він тобі?». Друге стало звучати дещо пізніше й голосніше: «Ти чому досі не одружена?». І третє: «Як тобі не соромно ходити по селу неодруженою і бездітною?». От вона й сказала: «Та пішли ви!». Сказала не комусь, а матері й батьку, сестрі й брату, усій рідні…
Так от. У «карпатській» первозданності перебувають, звичайно, не всі українські села й міста, але й зовсім вільними від неї їх назвати не можна. На кого українська старшина робитиме ставку? На кого розраховуватиме свою культурну й іншу політику? На цих подруг чи на «Карпати»?
Один поважний західний уболівальник України нагадує їй, що у світі «посилюється запит на консервативні підходи й тлумачення соціальних явищ» і прямо закликає її «ввімкнути рецептори, здатні впіймати дух часу», а для цього зрозуміти нарешті, що зв’язок українців «з понурим і поразницьким ліберал-демократизмом був лише данню трагічним обставинам і ніскільки не відповідає суті їхнього героїчного протистояння». Він називає «провиною і бідою» українців те, що вони «недалекоглядно повірили, що їхня історична доля жорстко пов’язана з долею ліберальної ідеології». Насправді ж якраз Україна, наполягає він, «на фоні недоумкуватої Європи» повернула «первісне значення основоположним поняттям, як-от любов до батьківщини, готовність до самопожертвування».
…Подругами ті дівчата стали, коли розбалакалися про одного покійного героя України. Борець за незалежність за радянських часів два десятки років провів за ґратами. За часів незалежності став депутатом Верховної Ради, завдавав багато неприємностей друзям Росії. Крім іншого, пропонував позбавляти українського громадянства українок, які одружуються з темношкірими. Виявилося, що обидві такої думки, що в нього поїхала кукуха, а його однопартійці, які вдали, що цього не помітили, не варті їхньої уваги, не кажучи вже про повагу.