Тоді, влітку 2014-го, коли снайпер на псевдо Білка була ще не Білкою, а просто волонтером Юлією Матвієнко, у своєму рідному Запоріжжі разом з іншими небайдужими займалася плетінням маскувальних сіток та «кікімор» для військових. «Наше місто прифронтове. І хоча сєпари тоді притихли після «яєчної неділі» (13 квітня 2014 року тисячі запорожців не дозволили прихильникам «русского мира» штурмувати мерію та захопити владу. Проросійських активістів мешканці міста закидали яйцями й борошном. — Ред.), здавалося, що нишком вони можуть нашкодити… Коли ми вже витратили всі свої кошти та змушені були зупинити роботу через брак матеріалів, до нас прийшли друзі-журналісти. Вони були впевнені: потрібно показати по телебаченню те, що робимо, і тоді люди нам допоможуть. Але я сумнівалася, був острах… Мене довго переконували», — зізнається Юлія. І переконали. Сюжет було відзнято, і не один. А Юлія зрозуміла, як це важливо — не боятися й говорити.*
«…Спочатку мені здавалося, що нам вдасться змінити думку росіян, що війни бути просто не може. Я намагалася достукатися до них у соцмережах, — згадує самий початок війни. — Але після того, як до нас у Запоріжжя привезли першого загиблого бійця Матвія (61-річний доброволець батальйону «Донбас» Микола Козлов на псевдо Матвій загинув 23 травня 2014 року. — Ред.), зрозуміла, що просто не зможу залишатися осторонь. Ми ховали його всім містом, і місто здригнулося від того, що війна вже близько, вже в Запоріжжі… Ми з дівчатами об’єдналися й збирали допомогу бійцям на фронт, тоді справді потрібна була будь-яка підтримка: харчі, медикаменти, одяг… Хлопці з нашої самооборони відвозили все це на передову».
Читайте також: Зі школи у військо
«У серпні 2014-го було багато загиблих. Хлопці їздили забирати тіла. Везли «двохсотих» здебільшого в запорізький морг. Ми з дівчатами ходили по лікарнях, шукали поранених. Спілкувалися з рідними, які намагалися знайти своїх, старалися дістати для них хоч якусь інформацію в інших бійців, — розповідає Юлія. — Пам’ятаю, як єдиною прикметою, за якою ми шукали хлопчика, була «голова окремо та загорнута в блакитний рушник»… Часто ми приводили рідних бійців до солдатів, які бачили, як загинув чийсь син або чоловік, а рідні не вірили. Не тільки тому, що прийняти це не могли, а й тому, що росіяни нерідко телефонували з номерів загиблих їхнім сім’ям і знущалися, даючи їм надію на те, що людина жива. Грошей не просили. Просто казали: «Він живий». І кидали слухавку. Цього я ніколи не зрозумію та не пробачу…»
Восени 2014 року із запорізької самооборони був сформований 37-й окремий мотопіхотний батальйон «Запоріжжя». Хлопці поїхали на війну, і тепер дівчата вже не тільки збирали допомогу для свого батальйону та інших підрозділів, а й самі доправляли її на фронт. «Ми вже збирали нічники, тепловізори, оптику, запчастини… І я не пам’ятаю, щоб у той час хоч раз виспалася. Завжди або була на телефоні та кудись бігла, або їхала до хлопців, — каже Юлія Матвієнко. — Почався 2015 рік… Дебальцеве… І знову загиблі, знову морги, знову дзвінки рідних бійців. І ти намагаєшся впізнати в тому, кого ногами на відео добивають сєпари, гарного хлопчика з фотографії. Тоді й прийшло розуміння, що я не можу нічого зробити, щоб зупинити це, не можу нічого зробити, щоб хлопці вижили, не вплину на це, хоч би що ми їм як волонтери привозили».
37-й батальйон тоді був у Широкиному. «З боку ворога працювали жінки-снайпери. Їх боялися… — каже Юля. — І я після подій у Дебальцевому, після моргу в Бахмуті вирішила, що повинна стати тією, кого бояться. Маю врятувати хоч когось, зупинити це, хоча б у маленькому масштабі».
Так Юлія Матвієнко вирішила піти в армію. У комбата запорізького 37-го ОМПБ вона взяла не тільки «відношення» в батальйон, а й чесне слово: командир дасть їй можливість бути на війні саме снайпером.
«І він повірив у мене. Не слухав нікого з тих, хто казав йому, що «бабам в армії не місце». Інструктори, які вчили нас просто на фронті, спускали з дівчат три шкури… А хлопців часом жаліли. І ми інструкторів інколи ненавиділи, але потім зрозуміли, чому вони так поводилися. Бо, якщо тобі справді шкода людину на війні, навчи її виживати. Навчи працювати ефективно… Було неймовірно важко. Але ми старалися».
Читайте також: Три смерті, від яких утік Опанасович
Комбат, згадує Юлія, і сам завжди відправляв жінок уперед на навчаннях: і на смугу перешкод, і на стрільби, і копати. «Він робив це для того, щоб нікому з чоловіків і на думку не спало нити — дівчата ж не ниють! І ми не нили. Не можна було…»
У Збройних Силах України Юлія Матвієнко вже без кількох тижнів три роки. Каже, ніколи не шкодувала про те, що обрала саме шлях снайпера. «У війську взагалі не бачу себе в іншій ролі. Я не змогла б піти на іншу посаду, — зізнається вона. — Бути снайпером, до речі, не означає часто стріляти. Здебільшого це прикриття, спостереження, планування і тільки потім, якщо потрібно, безпосередньо робота. Для мене вкрай принципово робити щось важливе, а не просто протирати штани. Мені потрібна поважна причина, чому я тут, на війні, а не вдома з родиною та дітьми. Дітей у мене двоє… І якби не війна, взагалі ніколи не опинилася б у ЗСУ. Ненавиджу зброю. Немає в ній нічого хорошого… Навіть коли ще була волонтером, зовсім не розуміла, як можна зі зброєю фотографуватися. Фотографуватися потрібно з чимось хорошим і добрим, а не з тим, що сіє біль і смерть. Взяти до рук зброю нас просто змусили. Кожен прийшов до цього власним шляхом. І коли люди запитують мене, чи варто їм іти на війну, я кажу, що не варто. Адже якщо ти ставиш такі запитання, то насправді не готовий».
Якими були найважчі моменти вже як у бійця? Перше, про що згадує Юлія, — осінь 2015-го. «Тоді пішла перша хвиля добровольців і до армії стали приходити зовсім різні люди. Були серед них і ті, хто прямо казав, що їм байдужа ця війна. Багато хто з них згодом змінив свою думку. Але нам, добровольцям, чути таке було дуже боляче та дико…»
Не легше, каже, було зустрічати й немотивованих офіцерів. «Серед них були й ті, хто майже відкрито заявляв, що їм ця війна не потрібна. Вони забороняли нам стріляти. І ми знали, що при першій можливості вони здаватимуться. Тому вчилися воювати й у таких умовах, вчилися розраховувати лише на себе… Досі дуже боляче, коли справжні добровольці, що воювали з 2014 року, як офіцери, так і рядові, звільняються».
Не легше, зізнається Білка, пережити й ротації, коли бойовий підрозділ на тривалий час виводять із зони АТО на полігони.
Читайте також: Не знищувати, а відроджувати
Як ставляться діти до того, що вже три роки практично не бачать маму? «Вони перестали мене бачити, ще коли я була волонтером… — зітхає жінка. — Але вже тоді знали, що «мама займається хорошою справою». Знали, що я допомагаю солдатам. Зараз теж, власне, допомагаю солдатам… Для мене саме це важливо. Часто буває так, що відмовляюся працювати з позиції, якщо вона достатньо не укріплена та прострілюється. Хтось скаже, що це непрофесійно, але сьогодні я відпрацюю, а завтра з того боку прийде ворог і працюватиме по моїх хлопцях. Тому перше, на що звертаю увагу, — де супротивник може піймати в приціл наших бійців. І працюватиму, тільки якщо такої можливості в нього немає. У книжках не написано, що потрібно так діяти. Але цього вчив мій комбат… Безпека понад усе, головне — зберегти життя. Ми й так забагато втратили на війні. Така в мене філософія, я вважаю її правильною, і мені байдуже, якщо хтось не згоден».
«Лише після того, як хтось уже почав снайперську війну по моїх, я маю право на все», — додає Юля.
…Не приховувати своє ім’я та обличчя для снайпера, м’яко кажучи, незвично. Але для Юлії Матвієнко це вже норма. Вона має сторінку у Facebook, де висвітлює, зокрема, й безліч армійських проблем. Знялася в документальному фільмі про жінок на війні під назвою «Невидимий батальйон» і за потреби спілкується з журналістами. Чому? «Нас, дівчат, насправді багато. І я швидко звикла до того, що коли волонтери передають нам допомогу, то потрібно зробити фотозвіт, у якому саме мені доведеться показати своє обличчя, адже інші бояться. А мені вже втрачати ніби нічого, — сміється. — Але завжди кажу, що насправді я не одна така. І таким чином відстоюю, зокрема, і права тих дівчат, які світитися не готові. Так, нам, снайперам, цього робити не можна… Але я далека від думки, що вся ФСБ кинеться шукати саме мене».
«Та й фіг мене знайдеш, — усміхається. — Поки я на війні, сама зазвичай не знаю, де буду за годину…»