Григорій Матвійович Сивокінь щось каламбурив про свій невисокий зріст і жартівливий характер, мовляв, ви ж знаєте, від смішного до великого один крок… Він глянув на Івана Дзюбу, який сидів на передньому стільці, примружився, ніби зміряв відстань, і уточнив: «Ну, два!»
Про Григорія Матвійовича не видаватимуть мемуарних книжок, не зніматимуть кіно, думаю, навіть наукових читань його пам’яті не влаштують. Його згадують із любов’ю і теплотою, але коло людей, які його знали, з часом меншатиме і незабаром нові покоління в Інституті літератури байдуже вислуховуватимуть легенди й анекдоти старших колег про Сивоконеві жарти.
Пам’ятаю, як Григорій Матвійович розповідав про свій приїзд до Києва — назавжди. Він народився на Полтавщині, закінчив Харківський університет і аспірантуру там-таки, захистився, і от його призначили редактором у столичний Держлітвидав. Сивокінь приїхав до Києва з однією валізкою й адресою тільки однієї знайомої йому в Києві людини — то був Іван Світличний. Вони одночасно вчилися в Харківському університеті, тільки Світличний був на три курси старший, і жили в одному гуртожитку. Мало того, коли Світличний поїхав в аспірантуру до Києва, Сивоконеві дісталося його гуртожитське місце — козирне, бо в кутку, — ліжко і три книжкові полиці над ним.
Отож перші два місяці в Києві Сивокінь прожив у двокімнатній квартирці Світличних, спав на розкладайці в «кабінеті», та головне — одразу й міцно потрапив у коло шістдесятників.
Коли я вступала в аспірантуру Інституту літератури, нас лякали Сивоконем. Перед іспитом зі спеціальності вступники в коридорі шепотілися: кажуть, Сивоконя немає, слава богу, бо він усіх «валить» безжально. Григорій Матвійович, справді, був тоді у відпустці. Пізніше, коли ми стали аспірантами і познайомилися з цим «бабаєм», з’явилася нова легенда: Сивокінь — блискучий стиліст і найсуворіший читач дисертацій.
Читайте також: Літературна дискусія в шаржах і пародіях
Нам переказували історії й анекдоти про нього, переважно про його жарти і кпини. А якось Тамара Наумівна Денисова захоплено розповіла, як чимала інститутська компанія вибралася кудись на природу. Уже коли сутеніло, жінкам раптом забажалося іти гуляти в ліс і вони дружно просили чоловіків скласти їм компанію. «І всі побоялися, — через багато років обурювалася Денисова, — тільки Гриць мав мужність і пішов із нами!»
Ми чули, що Григорій Матвійович належав до кола шістдесятників, але знали про це дуже мало. ж він не сидів, не відбув заслання, у нього не проводили обшуки і не вилучали самвидав — і нам це здавалося якимись чутками. А Сивокінь усе життя карався. Сам він сформулював це так: «Я чувся винним: у “м’якому вагоні” хоч і трясло, але їхати в сибірському напрямку не довелося».
Нам він мало розповідав про шістдесяті. Про те, як спільний 70-річний ювілей Світличного й Алли Горської (обом виповнювалося по 35 років) утворили ЦЮК — Центральний Ювілейний Комітет у складі людей з «лошадіними фаміліями», точніше «гужовотранспортними»: Чорновіл, Сивокінь, Рябокляч і Возна. Чи про те, як у вересні 1962 року Михайлина Коцюбинська запросила відвідати її хвору маму в Чернігові. Вони ходили по Чернігову, милувалися старовинним красивим осіннім містом, побували в музеї Коцюбинського і складали вірш про гуску. Ось вони на фото, молоді і теж неймовірно красиві: Іван Драч, Микола Вінграновський, Григорій Сивокінь, Леоніда Світлична, Михайлина Коцюбинська, Іван Світличний.
Іван Драч, Микола Вінграновський, Григорій Сивокінь, Леоніда Світлична, Михайлина Коцюбинська, Іван Світличний
Розповідати про це означало б хвалитися, пхатися в «причетники», а Григорій Матвійович цього не любив. Недаремно на тому ювілейному засіданні він назвав себе малим і смішним, а Івана Дзюбу — великим. У цьому не було ні клоунади, ні самоприниження, — тільки його знаменитий гумор і самоіронія.
Такого Сивоконя ми, наймолодші в Інституті літератури, знали. Знали всі теплу й зворушливу історію про муху Валю, яку Григорій Матвійович охоче розповідав. Узимку до нього звідкись залетіла муха, яку він назвав Валею, і стали вони жити разом, а навесні він її випустив у вікно. Восени ж муха Валя повернулася з мушенятком. «Дивлюся — на мене схоже!» — завершував Григорій Матвійович історію з ніжністю.
Розповідав він завжди артистично і ще дуже гарно співав. Його улюблені були «Ой чий то кінь стоїть, що сива гривонька…» і «Там, де Ятрань круто в’ється» — цю він любив за рядки «Сивий коник — то ж мій брат…». Про те, що він грав на акордеоні я дізналася тільки з цього фото: Валентина Мацуй, Михайлина Коцюбинська і Сивокінь.
Валентина Мацуй, Михайлина Коцюбинська і Сивокінь
Друзям він підписував книжки як Гриць Сивокінь. Для нас, ясна річ, він був уже Григорієм Матвійовичем. Відходять люди, котрі знали його як Гриця, і прибуває людей, котрі його взагалі не знали. 10 серпня йому виповнилося б 86 років. Цього дня згадуватиму його, адже люди з нами, доки живуть у нашій пам’яті.