Ким він тоді став, що належить до його обов’язків і повноважень та як із цим багажем варто було б поводитися. Цей вибрик долі він природно сприйняв як подарунок, але так і не спромігся усвідомити, що можна, а чого не варто робити, щоб цей подарунок не втратити. Президенство для Зеленського — це передусім особистий виклик, на який він прагне відповідати так, як йому хочеться, не задумуючись про наслідки, а не так, як можна чи допустимо. Інтерв’ю, яке він дав каналу свого колишнього роботодавця, олігарха Ігоря Коломойського і яке наробило чимало галасу, — унікальне свідчення того. Багато хто побачив у цьому шквалі одкровень лише явку з повинною. Мовляв, президент зізнався, що особисто зірвав спецоперацію із захоплення «вагнерівців», яку готували українські та іноземні спецслужби. Утім, жодної явки не було. Цей акт принаймні передбачає бодай якесь розкаяння, а Зеленський вважає, що все зробив правильно. Врешті в його Офісі переконують, що телефонний дзвінок до Мінська відбувся вже тоді, коли «вагнерівців» затримали білоруські спецслужби, а президент лише вимагав передати їх Україні.
Але в цьому випадку значно важливішим є саме психологічний автопортрет людини, яка працює президентом багатомільйонної країни й не усвідомлює можливих наслідків своїх вчинків. Не розуміє механізмів роботи й просто займається творчістю. Щиро вважає, що її посада й особисте бачення є важливішими від норм, прописаних у Конституції, а реалізація своїх ідей навіть у порушення закону є нормальною процедурою, бо його світла мета виправдовує засоби.
Читайте також: Віднайдення автентичності
Тож ці зізнання вкрай важливі. Бо це основа, на якій базується вся поведінка Зеленського як президента. Президента, для якого критично необхідно залишити слід в історії та встигнути зробити щось намріяне, хай і ціною обману своїх виборців. Президента, який утомився домовлятись і заглиблюватися в тонкощі дипломатії, а тому вирішує казати те, що думає, навіть якщо це матиме негативні наслідки. Так сподівається відфільтрувати справжніх друзів від несправжніх. А щоб ні в кого не виникло сумнівів, що він нарешті виріс із коротких штанців, відважно демонструє свою суб’єктність, зізнавшись у зриві спецоперації, та натякає, що на її здійсненні наполягали спецслужби країн партнерів, чим намагалися підставити Україну.
Не варто дивуватися, що за таких обставин сьогоднішня адженда, про яку президент так часто згадує в інтерв’ю, насправді означає якраз втрату суб’єктності країни, а не її набуття. Стоячи без штанів на арені з голодними левами й бувши озброєним лише самовпевненістю, важко сподіватися на рівноцінні й партнерські стосунки з ними. Рано чи пізно хтось голодніший або спритніший відкусить і суб’єктність, і самовпевненість, і голову. Тим паче, коли ця самовпевненість ще й не має жодного фундаменту, на який можна опертися. Історія з відкликанням голосу України під резолюцією Ради ООН з прав людини в Женеві щодо ситуації в китайському Сіньцзяні саме про це. Піднебесній, схоже, вистачило лишень пригрозити Києву призупинити постачати вакцину проти коронавірусної хвороби, як нашу суб’єктність наче вітром здуло. «Зелена» влада тихенько дала задню без пояснення причин, чим здивувала не лише потенційних партнерів, від яких постійно чогось вимагає, а й поставила власну країну в незручне становище. Хоча, звісно, Володимир Зеленський, цілком можливо, не був особисто поінформованим про таку прикрість, не мав до цього жодного стосунку або взагалі не розуміє, як усе серйозно між Китаєм і США та чому так поводитися Україні в такій ситуації було великою дурістю, яка може дорого коштувати.
Проте, будьмо чесними, він багато чого не розуміє, бо занурений у теплу ванну й максимально відгороджений своїм оточенням від інформаційного «спаму». Як головнокомандувач Зеленський мав повне право просто скасувати операцію з «вагнерівцями» й чесно про це сказати. Але навіть адекватно аргументувати своє рішення йому виявилося складно. Він робив це як школяр. А намагання захистити людей зі своєї команди… «СБУ надає й надавала мені інформацію про все моє оточення, всіх моїх людей», «Я просто знаю, що я не хотів би потім втратити ту чи іншу людину». Ішлося про Андрія Єрмака, але, мабуть, і про Татарова також. Якщо спецслужба не розповіла президенту, хто такий Татаров, то це багато про що свідчить. Тільки ще гірше, якщо розповіла, а Зеленський, знаючи правду, вирішив не брати цього до уваги. Це також штрих до автопортрета.
Неперебірливість у стосунках для президента завжди були нормою. І що менше він заглиблюється в суть процесів та абстрагується, то більше самодіяльності дозволяють собі «його» люди. Скажімо, на урочистому засіданні парламенту з нагоди дня Конституції в почесній ложі з’явився Володимир Рибак. Той самий, що був головою ВРУ в часи Євромайдану й відповідальний не лише за ухвалення диктаторських законів 16 грудня 2013-го, а й за кровопролиття в столиці 18 лютого 2014-го. Того дня Рибак відмовився реєструвати проєкт постанови опозиції про повернення Конституції 2004-го, що призвело до ескалації конфлікту й убивства багатьох українців. Або з нагоди 25-ї річниці Конституції нагороди й звання «за зміцнення нацбезпеки» отримують люди, які після розстрілів на Інститутській у 2014 році публічно демонстрували в Харківській облраді підтримку «Беркуту». Чи СБУ зненацька просить Міністерство культури виключити приятеля Зеленського Філіпа Кіркорова з переліку осіб, які становлять загрозу нацбезпеці України, навіть попри те, що він вітав окупацію Криму.
Читайте також: У пошуках гранд-стратегії
Усе це про суб’єктність Зеленського та його особисту адженду, яких, по суті, не існує в природі. Вимагати гарного ставлення й поваги, демонструючи нестабільність поведінки, нездатність визначитися у пріоритетах, цінностях і прагненнях, — дико. Бути вулиці Жукова в Харкові чи ні, вирішує, звісно, не президент. Але саме він зацікавлений у дотриманні законів у країні. Зокрема — про декомунізацію. І, можливо, «їм там на місцях зрозуміліше, як їм треба жити, по яких вулицях ходити», але всидіти на двох стільцях не вдасться. Будеш виправдовувати Жукова, втратиш проукраїнського виборця, будеш миритися з регіоналами, вони ж тебе і зжеруть.
І що найгірше — така неадекватна поведінка загрожує лише погіршенням становища країни на міжнародній арені. Через невміння, а часто й небажання співпрацювати з цивілізованим світом у прийнятній для нього системі координат, уваги та поваги до зеленої влади та Зеленського зокрема з того боку стає дедалі менше. А намагання мінімізувати внутрішні втрати від бездарного управління, перекладаючи відповідальність на інших, лише погіршує відносини з партнерами.
Читайте також: Західна ілюзія кінця історії
Дрейф Зе-команди в незрозумілому напрямі, якомога далі від умовного Заходу, на жаль, стає дедалі помітнішим. У цьому сенсі Зеленський схожий на пізнього Леоніда Кучму. Але в другого президента цей процес був вимушеним через скандал із продажем «Кольчуг» і вбивством журналіста Георгія Гонгадзе. Сам Кучма зовсім не сприяв своїй самоізоляції. Натомість Зеленського від цивілізованого світу штовхає власне оточення, яке вбиває йому в голову всілякі наративи, вигідні олігархам, з якими Володимир Олександрович нібито вирішив боротися. Ну й, безумовно, вигідні Росії.
Можна навіть не сумніватися, що така неприємна тенденція лише наростатиме. І виправити проблему навряд чи вдасться, запевняючи себе й довколишніх, що ти комусь рівний, маєш право говорити, що думаєш, і вимагати пояснень щодо того, чому твою країну ігнорують і не запрошують у свою компанію. Куди цей шлях приведе — також неважко спрогнозувати. Полюсів притягання у світі залишається доволі небагато. Та й шлях від Заходу веде переважно на Схід. Там, де «так» не завжди означає «так», а «ні» — «ні», країна зі слабкою суб’єктністю занапастить себе на цьому шляху.