2014 року російська агресія спричинила масове переселення людей з окупованих теренів. Тоді це стало серйозним викликом не лише для відповідних державних структур, а й для суспільства. Настрашені російською пропагандою, деякі громади воліли дистанціюватися від «переміщених» співгромадян, убачаючи в них загрозу. Та й самі переселенці часом тяжіли не так до інтеграції до місцевих спільнот, як до гуртування між собою. Наразі Україна не має точної статистики щодо кількості переселенців з окупованих Криму та Донбасу. По-перше, про кількість тих, хто виїхав до Росії, можна судити лише зі слів тамтешніх посадовців, але їхні заяви, зважаючи на явний пропагандистський характер, годі вважати надійним джерелом. По-друге, українська методика обліку внутрішньо переміщених осіб (ВПО) також недосконала, оскільки протягом семи років соціальні виплати були прив’язані до цього статусу. Через це в одному реєстрі опинилися як ті, хто справді виїхав, так і ті, хто залишився в зоні окупації, зробивши фіктивні довідки задля отримання пенсій та інших виплат. Тож сьогодні, говорячи про переселенців, ми не знаємо, наскільки численна ця категорія громадян, а отже, не можемо точно визначити, які справжні потреби та прагнення цих людей.
Читайте також: Ворог несе втрати: які перемоги українського війська на фронті та поразки у окупантів (ОНОВЛЮЄТЬСЯ)
Як показав досвід перших років війни, громадянське суспільство реагує на виклики оперативно, на відміну від неповороткої державної машини. Буквально в перші місяці після початку масового переселення з’явилося чимало громадських об’єднань та ініціатив, спрямованих на допомогу ВПО. Більшість із них започаткували самі переселенці. Згодом ці починання набули підтримку різноманітних міжнародних фондів та організацій і мірою розвитку стали досить впливовими дієвцями «третього сектору». Та, попри все, подібні організації не стали осередками формування переселенської спільноти України. Причина цього полягає не стільки в низькій громадській активності самих переселенців, скільки в тому, що інтегруватися до нових спільнот виявилося для них нескладно. Вихідці з Донбасу та Криму нічим кардинально не відрізняються від мешканців решти регіонів України, а отже, почуття, які спонукають емігрантів утворювати діаспорні спільноти на новій батьківщині, їм загалом не властиві. Самого ж факту переселення для усвідомлення своєї окремішності та внутрішньої солідарності виявилося недостатньо. Певний виняток становлять хіба що переселенці-киримли: вони також легко інтегрувалися до українського соціуму, але завдяки культурним особливостям мають сильніші зв’язки всередині своєї громади.
Те, що самого лише факту переселення для утворення сталих спільнот ВПО недостатньо, підтверджують і консультації Тижня з переміщеними особами, проведені під час підготовки цього матеріалу. На умовах анонімності з нами поспілкувалися 50 осіб. Про своє відчуття причетності до переселенської спільноти розповіло трохи менше половини наших співрозмовників. Чверть заявила, що не ототожнює себе з нею, а близько третини — що відчували подібне на початку війни, але зараз це вже для них неактуально. Однак ці почуття не обов’язково корелюють із реальними соціальними зв’язками особи. Наприклад, майже в половини з тих, хто вважає себе частиною переселенської спільноти, у найближчому оточенні небагато ВПО або ж такі взагалі відсутні. Утім, лише 9 співрозмовників заявили, що не відчувають певної спільності з новими знайомими, котрі теж виявляються переселенцями, і потребують для цього додаткових підстав («якщо він не сепар», «якщо знаходяться спільні погляди чи переживання» тощо).
Таку тенденцію підтверджують і спостереження за подіями в прифронтових регіонах — а саме там найвища концентрація тих, хто покинув свою домівку після окупації. Ще у 2014–2015 роках майже в кожному населеному пункті існували спонтанні переселенські об’єднання. Вони створювали окремі неформальні підрозділи у волонтерських організаціях, займалися отриманням та розподілом гуманітарної допомоги, проводили акції та мітинги через несправедливі дії державних інституцій тощо. Але згодом більшість із них втратила значення, оскільки розв’язувати системні законодавчі проблеми на локальному рівні неможливо, потік гуманітарної допомоги поступово зійшов нанівець, а різноманітні проєкти та грантові програми стали дедалі більше спрямовувати як на переселенців, так і на мешканців місцевих громад. З’явилися непоодинокі приклади представництва переселенців в органах місцевого самоврядування. Але таких депутатів чи чиновників уже не сприймають як тих, хто відстоюватиме виключно інтереси ВПО: навіть у передвиборчій агітації на місцевих перегонах на цьому не наголошували.
Звісно, становлення спільноти, яка здобула б суттєвий вплив на громадські чи навіть політичні процеси, не відбувається за один рік. Справжні об’єднання з міцними горизонтальними зв’язками потребують тривалого часу, щоб артикулювати свої цінності, створити візію та розробити конкретні кроки її втілення. Але, як показали минулі роки, особливих ціннісних відмінностей між переселенцями та громадами, які приймають, не виявилося. Прагнення колективно відстоювати свої групові інтереси також не стало достатньою мотивацією для того, щоб в Україні з’явились організації та спільноти на кшталт «Переселенці з Горлівки» чи «Переміщені в Полтавську область». На практиці потреби ВПО виявилися надто різноманітними, щоб їх можна було задовольнити гуртуванням на місцях. А на загальнонаціональному рівні цю нішу зайняли різноманітні правозахисні організації, які діють фахово та більш ефективно, ніж громадські об’єднання.
Читайте також: Путін атакував, в Україні – воєнний стан. Ключові перевірені повідомлення за регіонами на цей момент (періодично ОНОВЛЮЄТЬСЯ)
Під час спілкування Тижня з переселенцями близько половини співрозмовників наголошували, що об’єднуватися треба навколо дуже практичних цілей, наприклад, будівництва спільного житла. Ця проблема для значної кількості ВПО й досі актуальна. Україна не пішла шляхом Грузії, де після війни 2008 року збудували окремі квартали та поселення для тих, хто виїхав з окупованої Росією Південної Осетії. Утім, слід зазначити, що грузинське рішення мало свою специфіку, адже люди в таких поселеннях виявилися дещо відокремленими від загалу. Що ж стосується України, у «соціальному житлі» на кшталт гуртожитків нині мешкає незначна частка ВПО. Буму громадських ініціатив щодо спільного будівництва житла з 2014 року також не спостерігалося. Успішними здебільшого виявились ініціативи, в основі яких лежала бізнесова ідея, а не переселенська солідарність. Хоча й вони, звісно, не взаємовиключні. Наприклад, бізнесмен-переселенець із Криму Михайло Джамаль, будуючи під Києвом «Кримський квартал», неодноразово заявляв, що добирає клієнтів, зважаючи на спільність цінностей та політичних поглядів. Але, попри те що в «Кримському кварталі» мешкає чимало вихідців із Криму, їх навряд чи можна вважати переселенською спільнотою, а сам проєкт Джамаля — орієнтованим на ВПО. Таким чином, і така болісна проблема, як житло, не стала підґрунтям для об’єднання переселенців навіть на локальному рівні.
П’ята частина співрозмовників Тижня висловлювала думку, що підґрунтям для об’єднання переселенців могло б стати надання одне одному психологічної допомоги. У перші роки подібне справді спостерігалося, адже знайти співчуття та розуміння найбільш імовірно серед осіб з однаковим досвідом. Але згодом саме цей спільний досвід став причиною взаємного віддалення ВПО. Як стверджують психологи, об’єднання навколо тривожних та складних подій — якщо це відбувається без контролю з боку фахівців — нерідко завдає постійної ретравматизації та не приводить до якісних змін. Тому з часом більшість переселенців стали відчувати необхідність долучення й до інших спільнот, приналежність до яких справляла на них позитивний психологічний вплив.
Читайте також: Байден нарешті оголосив про спільні санкції західних країн проти Росії. Реакція світу на вторгнення
Рівень інтеграції переселенців до нових громад сьогодні досить високий. І це не про досягнення матеріального добробуту довоєнного рівня та навіть не про повернення до абсолютного психологічного комфорту — це радше про віднайдення свого місця в соціумі. Тепер більшість переміщених осіб вибудовує свою ідентичність довкола приналежності до нових спільнот, а не власного переселенського досвіду, який відійшов на другий план. Подібні тенденції — можливо, не настільки сильні — можна спостерігати не лише серед ВПО. Ми бачимо, що участь у волонтерському русі або служба у війську об’єднує теж ситуативно, якщо залишається лише в минулому, як досвід. А далі люди воліють шукати однодумців уже за межами цих спільнот, відштовхуючись від конкретних цілей та завдань, що стоять перед ними самими. І в цих нових спільнотах зустрічаються вихідці з найрізноманітніших груп: переселенці та місцеві мешканці, ветерани та підприємці, люди з інвалідністю та волонтери і так далі. Тимчасом у суспільних групах, базованих на формальній приналежності, поступово відбувається внутрішній поділ на спільноти, основані навколо цінностей, а не статусів.