Припускаю, що не я один, бажаючи перемоги одному кандидатові в президенти, на диво, спокійно сприйняв результати екзит-полів, а потім і дані Центрвиборчкому. Три з половиною відсотки, або майже 900 тис. голосів розриву, – ну й добре, відмучилися. У понеділок стаємо до роботи.
Веб-камери, встановлені на київських майданах, у виборчу ніч показували порожні простори, історичні будівлі та пам’ятники, підсвічені жовтим кольором ліхтарів. І порожнеча. Правом і місцем радіти перемозі свого лідера чи боронити свій вибір не скористався ніхто.
Цілком можливо, що десь у Севастополі чи Донецьку люди щиро раділи своїй на п’ять років відкладеній (словами переможця – «вкраденій») перемозі, телефонували рідним і друзям, ділилися планами на майбутнє. Але ці флуктуації ентузіазму, в які хочеться вірити, – бо ми пам’ятаємо себе в дні Майдану, – до Києва чомусь не дійшли. Натомість уздовж центральних вулиць вишикувалися автобуси зі східноукраїнськими номерами і біля метро тепер нерідко можна побачити характерного вигляду тітоньок зі списками у файлах та конвертами в руках. А навколо бідні на вигляд люди в однаковісіньких синіх жилетах.
Натомість киплять український інтернет, блогосфера, форуми. Декому просто зриває дах. «Юлефани» з’ясовують стосунки з «противсіхами», через яких нібито й програла Юлія Тимошенко. Ті заперечують: ми не раби й не позери, це свідома громадянська позиція, ми не хочемо «її», так само як і «його». Йде розфренд, тобто розрив віртуальних стосунків, часто тривалих і плідних. Здається, ще трохи – і почнеться громадянська війна. Слава Богу, що тільки в мережі. І тільки здається.
Це «привіт» колишнім помаранчевим вождям. Навіть віддаючи їм свої голоси – в першому турі Вікторові Ющенку, Анатолієві Гриценку, в другому – Юлії Тимошенко, ми і далі сумнівалися у своєму виборі. Не в тому, що цим політикам потрібні наші голоси, – у цьому якраз сумнівів немає, їм завжди цих голосів бракує. А в тому, що підтримувати когось із колишніх кумирів помаранчевого Майдану потрібно нам самим.
Уже перші хвилини після оприлюднення результатів виборів засвідчили, що політики нижчі за свій народ. Переможці відверто упивалися шампанським і смаком реваншу, а переможені… Віце-прем’єр Олександр Турчинов у виборчому штабі, як кажуть, «на голубом глазу» розповів казочки про якийсь «паралельний підрахунок голосів». І що начебто нічия – 46% на 46%.
А сама пані прем’єр, яку так хвалять за політичне чуття, зробила найнерозумніше з того, що можна було зробити. Вона зникла на три дні, щоб потім, чужими вустами, посилаючись на волю народу та «системні фальсифікації», почати шантаж переможця. При цьому, маючи підтримку 45% електорату, вона може знайти опору лише у вигляді ефемерної підтримки тих, кого організовано посадять в автобуси й привезуть до столиці. Та й найкращі місця для стоянок і наметів уже зайняті…
То що ж, «противсіхи» мали рацію? І хто ж вони? Наскільки можна зробити висновок із результатів голосування та численних дискусій, це переважно міські мешканці: кияни, дніпропетровці, полтавчани, одесити. Більше молоді, ніж зрілі. Ліві та праві. Єврооптимісти та євроскептики. Ринковики і прихильники соціального захисту. На око у більшості своїй екс-помаранчеві. Готові до самоорганізації. Добрий матеріал для партій та громадських ініціатив майбутнього.
Інтернет уже переповнений закликами об’єднуватися, спілкуватися, виходити на певні рішення. Може, щось у них і вийде.
Політики справді майже однакові. За всіх достоїнств «інтерфейсу», як супервлучно й іронічно висловилася співачка Каша Сальцова, начинка відверто застаріла. Але, вочевидь, голосуванням «проти всіх» новий політик чи політична сила не народиться. Вони мають проходити чистилище реальних виборів, змагаючись якістю ідей та людей.
На жаль, у нашій конкретній ситуації низька явка та збільшення кількості тих, хто нікого не підтримав, зробили можливим прихід до влади Партії Повернення в Минуле – у цьому сенсі дуже симптоматична заява екс-президента Леоніда Кучми. Дослівно: «Ситуація обнулилася, я задоволений, що все повертається».
До речі, є й хороша новина. Кандидат у президенти Василь Васильович Противсіх, який здобув 0,16% голосів, знову став громадянином і пенсіонером Василем Васильовичем Гуменюком. Тепер він може вільно лаятися в інтерв’ю: «У нас х…я, а не демократія». Помиляється. Демократія – це не результат, це рух. І, як казав незабутній Міхаіл Горбачов, «процес пішов».