Світ українського спорту сповнений парадоксів. Попри поступову, але невпинну руйнацію системи підготовки юних атлетів, яка залишилася від часів СРСР, і відсутність адекватної альтернативи, наша земля і далі дарує світові спортсменів міжнародного рівня. Тих, чиї імена згадуватимуть десятиліттями.
Наймолодша чемпіонка світу з дзюдо Дарина Білодід, наймолодший чемпіон Європи зі стрибків у воду Олексій Середа, один із найсильніших гімнастів світу Олег Верняєв, найкращі в професійному й аматорському боксі бійці світу Василь Ломаченко та Олександр Хижняк, яскравий борець греко-римського стилю Жан Беленюк, одна з найстабільніших тенісисток сучасності Еліна Світоліна, перша у світі 17-річна легкоатлетка, яка здолала висоту 2 м, Ярослава Магучіх, спортсменка, що здобула найбільшу кількість індивідуальних перемог на чемпіонатах світу з фехтування, Ольга Харлан — ось лише ті, хто останнім часом на слуху. І лише ті, кого можна назвати вершками нашого спорту. А є ще десятки дуже талановитих атлетів, здатних проявити себе найближчим часом. Що й казати, коли навіть футболісти виграли чемпіонат світу серед молоді. То, виходить, не все в нас так погано і балачки про неминучий занепад перебільшені? Насправді однозначної відповіді на це питання немає.
Читайте також: Зимовий спорт: крига скресла
Діаманти
Досягнення майже всіх названих вище спортсменів унікальні й аналогів в українській історії не мають. Виняток може становити хіба що гімнаст Олег Верняєв, бо то ж Україна раніше виховала таких легенд, як семиразовий олімпійський чемпіон Борис Шахлін чи чотириразовий олімпіонік Віктор Чукарін. Однак суті справи це не міняє. Верняєв змагається в інший час, з іншими вимогами та рівнем конкуренції. Його не можна порівняти зі згаданими вище легендами за титулами, але цілком доречно — за унікальною майстерністю. Та й то враховуючи, що сам Олег і його тренер Геннадій Сартинський постійно бідкалися, що за умовами підготовки вони помітно поступаються основним суперникам. Тож, як так виходить, що цих опонентів вдається перемагати?
Верняєв — діамант. Проте хіба не можна назвати діамантом основного суперника Олега Кохеї Учімуру з Японії? Інша річ, що японець має суттєвіше підґрунтя, ліпшу матеріально-технічну базу й відповідно кращі передумови для спортивного прогресу. У випадку з Верняєвим брак якісних снарядів, сучасного спортивного харчування та медичного забезпечення доводилося компенсувати працелюбністю й тренерським хистом. Тобто тим, чого в найкращих українських атлетів не можна було відібрати ніколи. Щоправда, в оптимальній ситуації шансів розкритися було б більше. Не виключено, ще й тому, що секції відвідувало б більше дітей.
Українські діаманти. Попри руйнацію системи підготовки, у країні досі з’являється чимало унікальних та успішних спортсменів, як-от гімнаст Олег Верняєв
Безперечно, діамантами можна назвати й усіх інших згаданих вище сучасних зірок українського спорту. Але водночас треба відзначити важливу тенденцію: добру частину цих талантів виховали їхні ж батьки. Наприклад, особистими тренерами Ломаченка, Хижняка, Білодід із перших кроків у спорті були й досі залишаються тато чи мама. Батьки плекали їх із самого дитинства й виростили непереможних атлетів світового рівня. Тато й мама Світоліної самі доньку не тренували, але не шкодували на розвиток її таланту великих грошей, без яких Еліна, котра нині посідає дев’яте місце серед найзаможніших спортсменок світу, була б однією з багатьох. Адже тенісом без якісної ігрової практики, без тренувань під керівництвом найкращих тренерів і в найкращих академіях можна й не займатися. Усі ці складові можливі лише за умови постійних закордонних виїздів із суттєвими матеріальними витратами. І нехай Світоліна була б хоч десять разів обдарованою й працьовитою, без вкладень спершу батьків, а потім і харківського мецената Юрія Сапронова вона лишилася б ніким.
Натомість матеріально-технічна база такого виду спорту, як греко-римська боротьба, потребує менших витрат. Тому й заявити про себе тому самому Беленюкові, який виріс без батька-руандійця, було начебто простіше. Але це з одного боку. А з другого — рівні з Жаном умови мають ще тисячі дітей, які щодня ходять у зали й займаються вільною та греко-римською боротьбою. Проте найвидатнішим борцем свого стилю в історії (поки що не за титулами, а за рівнем майстерності) судилося стати саме Жанові. А все тому, що поміж безлічі конкурентів він виявився найзавзятішим і найпрацьовитішим. У той час як інші дозволяли собі слабкості, Беленюк працював, бо знав, що може розраховувати лише на себе. Тому й розкрився діамант у всіх розуміннях. До титулу чемпіона світу, трьох золотих медалей чемпіонатів Європи, золота Європейських ігор і срібла Олімпіади-2016 залишилося додати олімпійське золото в Токіо-2020. Тоді кар’єра вдасться на 100%.
Парадокси
Взагалі в українському спорті безліч прикладів, коли люди проявляють себе не завдяки цільовим програмам, системному підходу, а радше всупереч їм. Бо, приміром, маючи три тенісистки в топ-40 світового рейтингу, ми й близько не можемо сказати, що теніс в Україні розвивається. Усі ці досягнення схожі з історією Світоліної. Перспективи талановитих тенісистів безпосередньо залежать від заможності батьків чи їхнього вміння домовитися зі спонсорами.
Читайте також: Як букмекери нищать український спорт
Усупереч системі розвиваються й демонструють результати майстри лижної акробатики. Якщо цього не знати, то важко повірити, що чинний олімпійський чемпіон і срібний призер чемпіонату світу в цьому виді спорту сформувався, виріс і проживає в країні, де немає жодного зимового трампліна для фристайлістів, а літні, для стрибків у воду, давно в аварійному стані. Однак у таких умовах до медалістки чемпіонату світу доросла Ольга Волкова. Там само, у Миколаєві, сформувався й олімпіонік Олександр Абраменко. Зрозуміло, що всі наші провідні фристайлісти тренуються за кордоном, найперше в Білорусі. Держава останнім часом коштів на цю підготовку не шкодує. Питання лишень у тому, що коли раніше в олімпійських фіналах було по двоє-троє українців серед чоловіків і жінок, то нині маємо одного. Без особливих перспектив на майбутнє.
У Міністерстві молоді та спорту вважають, що вкладати гроші в розвиток інфраструктури видів спорту, якими займається обмежена кількість людей, недоцільно. Ліпше профінансувати їх підготовку за кордоном. Так наш Мінмолодьспорт чинить на прикладах фристайлу й скелетону, де спочатку був лише обдарований Владислав Гераскевич, а тепер зусиллями його тренера й батька Михайла Гераскевича з’явилося кілька талановитих дітей, які займаються разом із його сином. Це добре, але водночас очевидно, що без належної інфраструктури досягти масовості занять у видах спорту складно.
Приємні винятки. Легка атлетика розвивається в Україні доволі системно, що дає результат — спортсменів-призерів на кшталт 17-річної Ярослави Магучіх
Трагікомічна ситуація нещодавно склалася в Луцьку. Тренер Володимир Самчук підготував там непоганого брасиста Максима Ткачука, який нещодавно побив юніорські рекорди України на дистанціях 100 м і 200 м та дістав право виступати на чемпіонаті світу серед юніорів. Оскільки в басейні, де тренується хлопець, влітку спустили воду, Самчук домовився про тренування в приватному спортклубі. Закінчилося все тим, що його звільнили з роботи… за прогули. Мовляв, упродовж двох тижнів він не відсиджував трудоднів у безводному басейні й не повідомив керівництво про це письмово. Абсурдність ситуації вражає, але вкотре демонструє, що більш-менш талановитим, перспективним українським плавцям в Україні робити нічого. Треба знаходити варіанти для тренувань за кордоном. Принаймні так вчинили двоє найкращих українських плавців сучасності Андрій Говоров і Михайло Романчук. Часи, коли за відсутності басейну можна було тренуватися у відкритій водоймі, як це робив тернополянин Олександр Волинець, і потім двічі ставати фіналістом Олімпійських ігор, давно минули. Відтоді плавання здійснило феноменальний технологічний прорив. Незмінними лишилися тільки методи, якими досі звикли послуговуватися в Україні.
Вочевидь, нашим спортивним керманичам варто було б закріпити за окремими не дуже популярними видами спорту певні області. Бо доходить до парадоксу. Скажімо, у Тернополі вже впродовж дев’яти років щоліта проводять великі міжнародні змагання з водно-моторного спорту. Під цей проект керівництво міста оновило набережну Тернопільського ставу й почало дбати про систему циркуляції води. Однак зі спортивного погляду жодних проривів у місті не сталося. Якщо за часів СРСР Тернопіль мав одну з найсильніших шкіл із цього виду спорту, то нині діти там не займаються ним узагалі. Причина банальна — відсутність спеціалізованої школи. Виходить, що керівництво міста на чолі зі свободівцем Сергієм Надалом вкладає гроші в змагання, що проводяться для заїжджих гастролерів, натомість про маленьких тернополян, яким, не виключено, сподобалося побачене на Ставі, не дбає взагалі.
Система
Власне, через відсутність поміркованої державної політики розвитку спорту Україна вже втратила позиції в таких колись дуже успішних видах, як водне поло, жіночий баскетбол, жіночий гандбол, волейбол. Чоловічий гандбол — це клуб «Мотор» (Запоріжжя), який розвиватиметься доти, доки його зможе й захоче фінансувати фактичний власник «Мотор Січі» 80-річний В’ячеслав Богуслаєв. Не в ліпшому стані й баскетбол чоловічий, де теж є окремі інвестори й окремі клуби, але рівень національного чемпіонату доволі примітивний. Найплачевніша ситуація з хокеєм. Через брак ковзанок цей вид так занепав у нас, що національна збірна, яка в 1998–2007 роках була міцною бойовою одиницею світового хокею, нині ледве втримується в третьому за силою дивізіоні. Обіцянки про зміни так і залишаються плямою на діяльності спортивних чиновників уже кількох каденцій.
Водночас чимала кількість видів, особливо тих, які прийнято називати силовими та циклічними, а також різні види єдиноборств розвиваються все ж таки доволі системно. Взяти, приміром, вже згадувану спортивну гімнастику, де є Верняєв, є Ігор Радівілов із його унікальним іменним стрибком зі складністю 7,0, який наразі заборонили через надмірну небезпеку травмування, але є й ціла група молодих спортсменів. Однак на початку 2000-х у цьому виді спорту спостерігався тотальний занепад. Покоління Лілії Подкопаєвої, Рустама Шаріпова, Григорія Місютіна, Ігоря Коробчинського, Валерія Гончарова одне за одним завершило кар’єру, обдарований Олександр Береш загинув в автокатастрофі, а якісної заміни їм, за поодинокими винятками, не було.
Читайте також: Український спорт: життя в борг
Зовсім інші тенденції продемонстрував нинішній рік. Спершу українські гімнасти здобули дев’ять нагород на ІІ Європейських іграх. Причому поряд із досвідченими Верняєвим, Радівіловим і Пахнюком золотом відзначилася 15-річна тернополянка Анастасія Бачинська. Проявилися ці тенденції й на Всесвітній універсіаді в Баку, де наші гімнасти виграли загальний залік ще переконливіше: на їхньому рахунку шість золотих, чотири срібні та одна бронзова нагороди. При цьому фурор викликали вихованці черкаської тренерки Ірини Надюк: Ілля Ковтун здобув чотири золота, Назар Чепурний — три, з повним комплектом медалей повернувся Володимир Костюк. Показово також, що географія гімнастичних переможців дуже широка — від Тернополя до Києва, Черкас, Харкова та Донецька. Це свідчення того, що, попри труднощі з матеріально-технічною базою, вид спорту розвивається. Насамперед завдяки тренерським кадрам високого класу.
Схожа ситуація й у фехтуванні та легкій атлетиці, де результати українців у поточному олімпійському циклі помітно зросли. Якщо йдеться про легку атлетику, то там особливо вражають результати майстринь зі стрибків у висоту, де Україна має щонайменше чотири спортсменки високого світового рівня: вихованок київського тренера Ірина Пустовойт Юлію Левченко та Ірину Геращенко, харків’янку Катерину Табашник і 17-річну дніпрянку Ярославу Магучіх. Близька до того, щоб порівнятися з цим квартетом, і свіжоспечена чемпіонка Всесвітньої універсіади Юлія Чумаченко з Миколаєва.
Прогрес українських стрибків у воду в останні роки варто пов’язувати виключно з відомим київським забудовником, екс-регіоналом Ігорем Лисовим, який очолює Національну федерацію з цього виду спорту і вбачає свою соціальну місію в підтримці молодих атлетів, створенні для них усіх необхідних умов. У зведеному Лисовим басейні житлового комплексу «Ліко» в Києві виріс і наймолодший чемпіон Європи зі стрибків у воду Олексій Середа, який перебрався до столиці з рідного Миколаєва в дев’ятирічному віці. А крім нього є ціла когорта інших обдарованих спортсменів, здатних боротися за найвищі нагороди чемпіонатів Європи та світу. І більшість із них тренується саме в Києві.
Якщо говорити про єдиноборства, то вони трималися на плаву з 1990-х років ще й тому, що з відомих причин фінансувалися різними кримінальними елементами. Найобдарованішим борцям чи бійцям це сприяння давало змогу здійнятися на світові п’єдестали, а пересічні спортсмени перетворювалися на тих, кого в різні часи називали по-різному — від рекетирів і вишибал до тітушків. Попит на таких персоналій наразі не вщухає. По всій Україні. Хтось, звісно, стає поважним членом суспільства, як-от Ломаченко, Беленюк, Усик чи Гвоздик, а чиясь доля — розмахувати ногами перед журналістами, активістами, підприємцями та простими громадянами, згадаймо білоцерківського кікбоксера Вадима Тітушка.
Сповнений парадоксів український спорт загалом є характерним зрізом нашого суспільства — такого самого строкатого й неоднозначного.