Сьогодні в Україні склалася досить цікава ситуація – більшість дітей шкільного віку перебувають без батьків у середньому 23,5 години на добу. Все просто – матері працюють, і тому приділяють увагу своїм нащадкам вранці хвилин десять – умийся, поснідай, зберися до школи – й увечері – чи вивчив уроки, що було цікавого за день – ще хвилин двадцять. Зарубіжні дослідники також б’ють на сполох, приміром, у Великій Британії матері приділяють дітям увагу 19 хвилин на добу, батьки – лише 5 хвилин. Обраховані й так звані побічні хвилини, їх трохи більше, але користі від них немає – це коли батьки поруч із дитиною, але купують продукти чи речі, ходять у гості чи в кіно тощо. Фахівці стверджують, що чим менше уваги батьки приділяли дитині у віці 7–16 років, тим складніше їй буде в дорослому житті. Проте звички спілкуватися зі своєю дитиною в нинішнього покоління тридцяти- сорокарічних, що вже навчилося заробляти гроші, просто немає. А діти, позбавлені спілкування з рідними, знаходять втіху в телевізорі та Інтернеті, комп’ютерних іграх і компаніях таких самих бездоглядних підлітків.
Часи павліка Морозова
Проблема взаємин дітей і батьків існувала в усіх поколіннях. Але бувають періоди, коли вона постає особливо гостро, коли зміна поколінь упроводжується зміною суспільного ладу, різкими технологічними проривами або психосоціальними катаклізмами. У такі часи з’являються Павліки Морозові, хоча, як психіатр, я впевнена, що в нього були менш революційні причини насолити своєму батькові. Наше життя співпало саме з таким періодом, коли суспільство породжує душевних сиріт.
На жаль, усе частіше в моїй практиці причиною психологічних проблем дітей стають батьки, які зі шкіри геть лізуть, аби забезпечити своїм чадам «світле майбутнє». Ми думаємо, що робимо все заради того, щоб нашим дітям і онукам жилося краще, ніж нам. Під цим гаслом ведуть боротьбу за владу та економічне реформування. Але це омана – більшість особливо дурних вчинків ми робимо заради себе. А діти нам потрібні для того, щоб вони належно оцінили наші жертвопринесення, пишалися нами, а ми могли, так би мовити, з чистою совістю пишатися собою.
Добробут – це проблеми
Як не сумно, дитячі психологічні проблеми входять у наше життя разом зі зростанням добробуту. Не маючи досить часу й терпцю, аби пізнати своїх же дітей краще і прийняти їх такими, якими вони є, дорослі часто проектують на них свої комплекси, намагаються змусити їх реалізувати власні дитячі мрії. Більше того – ми звикли до ринкової економіки, і в екстремальних випадках просто намагаємося купити й власних дітей. Але сьогоднішня наявність дорогих атрибутів підліткового віку – це не той «синівський борг», який нам потім колись або повернуть, або ні. Просто поливати молоде деревце, періодично вносити добрива у вигляді фінансів і зв’язків недостатньо для повноцінного росту. Деревцю необхідні ще тепло й повітря. Не варто затуляти дітям сонце своїми успіхами, перекривати повітря вимогами відповідати певним цінностям і принципам, інакше виросте криве дерево й буде повільно засихати, якщо не навчиться паразитувати на сусідах.
Коли при виборі квартири наявність місця для паркування авто важливіша, ніж дитячого майданчика та зелених насаджень, це свідчить про те, що наші діти ризикують стати сиротами, обділеними душевним теплом, у комфортабельних умовах проживання. Так, наш постійний цейтнот спричиняє передачу головних батьківських обов’язків і повноважень. Я не закликаю відмовлятися від няньок, гувернанток, вихователів дитсадків та вчителів ліцеїв. Виховувати й учити – їхнє покликання, але бути батьками – це призначення. Любов до своїх дітей неможливо делегувати. А характер, життєві пріоритети, мораль формуються не лише суспільством, але, в першу чергу, завдяки батькам. Потрібно пам’ятати, що підсвідомо для дітей є правильним тільки те, що схвалюють батьки, і вони теж хочуть, щоб ми ними пишалися.
Діти фіктивних батьків
Таким сиротам із успішними та забезпеченими батьками психологічно складніше, ніж дітям, у яких справді немає батьків. Останні змушені прийняти цей скорботний факт і самостійно рухатися життям. Діти фіктивних батьків перебувають у стані очікування, розгубленості, підсвідомо знаходять заміну батькам в інших дорослих, звинувачують себе в тому, що їх тато й мама не приділяють їм уваги. Нашим дітям нецікаво очікувати, доки батьки зроблять кар’єру, куплять заміський будинок, і «ми будемо всі разом їздити туди на новій машині». Їм просто потрібні тато й мама як частина їхнього життя. Все інше внутрішньо сприймається як зрада.
Діти погано запам’ятовують факти і події, вони запам’ятовують емоції й несуть їх із собою в доросле життя. У позбавлених ласки й батьківської уваги дітей з великою ймовірністю розвинеться комплекс меншовартості, почуття незахищеності, страх перед помилками, труднощами й реаліями довкілля. Якщо діти відчувають, що не можуть розраховувати на своїх батьків у важку хвилину, в них з’являється недовіра до людей, відторгнення навколишнього світу. І, нарешті, свої сім’ї та стосунки із власними дітьми їм будувати дуже складно. Матеріально забезпечене, але емоційно бідне дитинство негативно позначається на взаєминах із батьками в дорослому віці, саме тоді, коли батьки сподіваються на тепле й турботливе ставлення.
Від проблеми благополучних сиріт страждає й наше суспільство, що поповнюється психологічно непідготовленими і душевно інфантильними людьми, які несуть тягар дитячих переживань у й без того складне доросле життя. І починають боротися за владу та реформування під тим самим батьківським
гаслом…