Кремль показує сирійське повстання справою диверсантів-американців та їхніх європейських союзників. РФ і Китай регулярно накладають вето на ініційовані Заходом резолюції Організації Об’єднаних Націй, які намагаються змусити президента Сирії Башара Асада і його уряд покласти край ескалації громадянської війни й піти у відставку. Основний камінь спотикання – наполягання Заходу на ухваленні нової резолюції, згідно з розділом VII Хартії ООН, про застосування сили для припинення конфлікту.
Сирія залишається пріоритетним напрямом у міжнародній політиці РФ, і протягом правління Путіна відносини з Дамаском були на підйомі. На території цієї країни міститься остання з російських військово-морських баз у Середземноморському регіоні. Москва пробачила Сирії майже три чверті її боргу в обмін на збереження «золотого дна» – військових замовлень. Невдовзі після того, як у 2004 році Вашингтон наклав на Сирію санкції за підтримку міжнародного ісламського тероризму, Білокам’яна погодилася продати Дамаску велику партію зброї на суму понад $1 млрд, зокрема протитанкові ракети, ракети класу «земля – повітря», а також гелікоптери, артилерію і дві дюжини літаків-винищувачів МіГ-29/31.
Читайте також: Росія провокує серйозну ескалацію конфлікту в Сирії
Криза в Сирії засвідчує, що Кремль має цілі, важливіші за стабільність у цьому регіоні, сподівання арабського населення чи перезавантаження відносин зі Сполученими Штатами. Понад усе вона прагне розбудовувати і зберігати союз «суверенних держав», не пов’язаних із НАТО, ЄС чи Американським альянсом. Сюди можуть входити авторитарні держави, держави-статисти, світські чи навіть клерикальні країни. Певним спільним знаменником для них усіх є протистояння міжнародній політиці США.
Москва претендує на роль неформального лідера або виразника інтересів нових регіональних і глобальних гравців від Китаю до Ірану та Венесуели, називаючи національну незалежність і політичне самовизначення основним спільним інтересом проти посягань Заходу під маскою підтримки демократії, регіональної безпеки або економічних реформ. Розбудова такої «багатополярності» має на меті підірвати нібито наявну гегемонію Вашингтона, навіть якщо сама Росія вже більше не є наддержавою. Окрім налагодження тісніших політичних контактів і нарощення двосторонньої торгівлі, Москва зосередилася на продажу озброєнь і контрактах зі збуту енергоносіїв, щоб зміцнити свою репутацію надійного гаранта безпеки у регіонах Центральної Азії та Близького Сходу.
У цьому контексті група країн БРІКС (Бразилія, Росія, Індія, Китай і Південна Африка) видається корисним інструментом, за допомогою якого російське керівництво намагається зменшити вплив США серед великих економічно активних незахідних держав. Москва хоче посісти місце неформального лідера п’яти найбільших нових економік світу, навіть якщо в майбутньому РФ, вочевидь, економічно буде найслабшою з-поміж БРІКС.
Путінська Росія формує стратегічні зв’язки з іншими автократичними режимами, які цінують «сильну руку» для забезпечення єдності держави і збереження політичного статус-кво. Відтак підтримує тісні відносини з дрібними або середніми країнами на кшталт Сирії, яка намагається захиститися від народної революції. Це корисно РФ у стратегічному плані: вона справляє враження передового борця проти гегемонії американського глобалізму і пропонує дипломатичну та інші види підтримки режимам, діяльність яких критикують Вашингтон і Брюссель, таким чином заохочуючи їхню незахідну орієнтацію. Зокрема, офіційні особи Росії прагнуть стратегічних зв’язків із державами, які можна використати для підриву інтересів США в різних ключових регіонах, зокрема на Близькому Сході.
Сирійська політика Кремля має ширші розгалуження в Євразії. Путінський режим намагається ізолювати від Заходу загалом (і від США зокрема) колишні радянські республіки, які перейшли до авторитарного правління вже після розпаду СРСР. Наприклад, пропонує політичну підтримку середньоазійським урядам з антидемократичною владою, вочевидь, розраховуючи на те, що критика з боку Заходу лише зміцнюватиме відносини Центральної Азії з Москвою і знищить усі важелі впливу, які той ще має в цих стратегічно важливих державах.
Як і під час холодної війни, низка країн з-поза меж пострадянського простору теж прагнуть скористатися амбіціями Москви у власних інтересах. До цих інтересів належать дипломатичний захист, сприяння торгівлі та інвестиціям і продаж озброєнь, у тому числі складної військової техніки від російських компаній. Особливе занепокоєння Вашингтона викликає купівля Іраном зенітно-ракетних систем S-300 виробництва РФ, які можуть бути застосовані проти американських літаків.
Читайте також: Кінець війни близько. Світові час готуватися до Сирії після Башара Ассада
На Близькому Сході Кремль провадить агресивну політику, спрямовану на зменшення впливу Сполучених Штатів, особливо після того, як їхнє становище в цьому регіоні ослабло після воєн в Іраку й Афганістані. З цією метою він підтримує Сирію і використовує Іран, розглядаючи обидві країни як ефективні буфери для протидії Вашингтону. А ще РФ надала легітимного статусу двом провідним збройним ісламістським, антиамериканським рухам «Хезболла» і ХАМАС, коли не внесла їх до списку терористичних організацій і запрошувала їхніх лідерів до Москви.
У цьому стратегічному контексті доля режиму Асада допоможе з’ясувати, чи здатна Росія взагалі захищати своїх союзників, чи вона, зрештою, безсила перед лицем міжнародного тиску. Якщо сирійського диктатора буде усунуто від влади, що видається дедалі ймовірнішим, РФ опиниться в найбільшому програші, втративши як статус впливового гравця на міжнародній арені, так і ринок для своєї зброї.