Тоді як увага світової громадськості прикута до атаки Туреччини в Північній Сирії (і до найостанніших виявів прихильності Дональда Трампа до турецького автократа Ердогана), безперешкодно триває бомбардування російських повітряних сил і режиму Асада проти мирного населення і цивільних установ провінції Ідліб. 16 і 17 листопада сирійська організація захисту прав людини SNHR повідомила про скидання бочкових бомб на лікарню міста Кафранбель, а також про атаку бойових літаків на житлові квартали селища аль-Маллая, яка забрала життя п’яти цивільних. Ще на початку вересня SNHR повідомляла про 6686 цивільних, серед них 1928 дітей, які стали жертвами російських авіаударів із початку воєнної інтервенції Москви у 2015 році.
Обвинувачення в систематичних атаках на цивільну інфраструктуру, хоч би якими гнітюче очевидними були докази, Кремль послідовно відкидає, а повідомлення про це таврує як fake news. Один із найтяжчих російських нальотів останніх місяців відбувся 22 липня на Мааррет-ен-Нууман, друге за розміром місто провінції Ідліб. Його кульмінацією стало бомбардування ринкової площі, унаслідок якого загинуло кілька десятків осіб. Щоб довести, що детально задокументованого британським каналом Sky News нападу «ніколи не було», російське Міністерство оборони представило знімки з повітря, які мали продемонструвати, що з відповідною площею все гаразд. Але на цих знімках була зовсім інша, не зруйнована російською авіацією, частина міста. Кремль не цурається жодної облуди й брехні, щоб втопити міжнародну медійну спільноту в дезінформації і ввести її в оману.
Читайте також: Die Welt: Де щомиті можуть посипатися бомби
Однак замість того, щоб застосувати до Росії санкції через кричущі порушення міжнародного гуманітарного права, Захід далі докладає зусиль до залучення її як «партнера» для стабілізації Сирії. Москва сприяє цьому, не лише категорично відкидаючи свої військові злочини, а й презентуючи себе водночас посередником і миротворцем. Створюючи враження, ніби докладає зусиль для зрівноваження інтересів усіх сторін сирійської війни, Росія насправді постійно розбудовує свій союз із турецьким режимом і досягла цим того, що тепер у Сирії ні Асад, ні Туреччина, ні російський союзник Іран не можуть діяти без згоди Путіна. Те, що здається «посередництвом», насправді сприяє надійному цементуванню російського панування в Сирії.
Те саме стосується і позірних зусиль Кремля розпочати «політичний процес» внутрішньосирійського порозуміння між сторонами протистояння. Початок діяльності «конституційної комісії» для Сирії під дахом ООН на початку жовтня підтримала не лише сама організація, а і європейські уряди Німеччини та Франції. Адже ця комісія начебто має підготувати вільні вибори в усій Сирії. Однак насправді створення цього органу було нічим іншим, як кремлівським та асадівським окозамилюванням. Хоча формально в ній присутні представники опозиції, але режим має в комісії такий міцний блок, що проти його волі вона нічого не може ухвалити. Проведення демократичних виборів мало б означати свободу слова й преси, а також передбачати можливість безпечної політичної та цивільно-правової активності. Однак чому сирійський режим мав би дозволяти ці свободи саме тепер, коли він фактично переміг у війні та майже всюди відновив своє 50-літнє терористичне панування? А те, як Кремль розуміє «вільні демократичні вибори», можна не останньою чергою побачити в самій Росії.
Читайте також: DIE WELT: поразка Заходу в Сирії, можливий альянс Росії та Китаю, нескінченна епопея з Brexit
Такі органи, як «конституційна комісія», — це передовсім пісок в очі Заходу, щось схоже Москва робила, інсталюючи «народні республіки» на Сході Європи після 1945 року. А головну ідею цього тоді підсумував провідник німецьких комуністів Вальтер Ульбріхт: «Це має скидатися на демократію, але все має бути в наших руках». Росія прагне створити враження «демократизації» Сирії передовсім для того, щоб за збереження влади Асада спонукати Захід фінансувати відновлення зруйнованої країни. І може мати в цьому успіх, адже схильність європейських політиків вірити в бажану здатність Путіна й Асада змінитися зростає. Бо з цим вони пов’язують свої надії якомога швидше відіслати на Батьківщину сирійських біженців.
Те, що президент Франції Макрон проголосив «смерть мозку» НАТО й повідомив про свій намір залучити до такої бажаної для нього «суверенної» європейської системи безпеки також Росію, ілюструє зростання прагнення європейців нормалізувати відносини з Москвою і з цією метою нівелювати жахи путінської політики насильства. Ці процеси мали б стати потужним сигналом тривоги для українського керівництва й українського громадянського суспільства.