Протягом п’яти років сирійський конфлікт встиг забрати життя більш ніж 250 тис. сирійців і змусив майже 5 млн людей — п’яту частину населення країни — покинути власні домівки й шукати шанс на виживання деінде. Сирія — ілюстрація того, що може статися, коли диктатор не хоче прислухатися до голосу народу й намагається заглушити його силою.
Пригадаймо, як усе починалося: у квітні 2011-го на хвилі Арабської весни мирні протести почались і в Сирії. Силовим органам відразу дали дозвіл на застосування вогнепальної зброї: планувалося задушити революцію в зародку й не допустити повторення єгипетського сценарію. Проте сталося навпаки: розстріли мирних мітингувальників перетворили точкові протести на багатотисячні демонстрації за відставку президента Асада, які відбувалися по всій країні.
Зрозуміло, що люди довго не витримають, коли в них стріляють. Із часом протестанти почали брати до рук зброю та виганяти силовиків зі своїх міст. Вже в 2012-му бойові дії докотилися й до столиці країни Дамаска. У боротьбі з повстанцями режим Асада не соромився бомбардувати кластерними боєприпасами та застосовувати хімічну зброю. Від початку війни було скоєно незліченну кількість воєнних злочинів проти цивільного населення, і ООН тут безсильна.
А з червня 2014-го до війни долучилася й новопроголошена «Ісламська держава Іраку та Леванту». Джихадисти відкрили третій фронт, скориставшись хаосом у країні та розколом повстанців на два крила: помірне секулярне та радикальне ісламістське, і залучили на свій бік багато нових бійців.
Читайте також: Вільям Тейлор: «Нічого з того, що Путін міг би зробити у Сирії, не допоможе йому в українському аспекті»
Війна втягнула в протистояння й найбільших гравців на геополітичній арені. Сполучені Штати майже від її початку підтримували помірне крило зброєю, а Росія — режим Асада. Крім того, звучать звинувачення РФ у причетності до розвитку «ІДІЛ».
У 2016-му численні спроби міжнародної спільноти, схоже, нарешті почали діяти. Крихке часткове перемир’я триває, Росія нібито виводить війська, а сторони на міжнародній арені починають домовлятися про те, як вести Сирію до мирного життя. Але тут виникають питання. Чи перемир’я взагалі реальне й наскільки воно стабільне? Яке місце Сирії в геополітиці зараз? Що робити з Асадом і як країна житиме після війни?
Примарний мир
26 лютого 2016 року Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію про часткове перемир’я, яка супроводжувалася договором про припинення бойових дій, підписаним Сполученими Штатами та Росією в Женеві, а також створенням спеціальної моніторингової групи, очолюваної США та РФ, що мала б контролювати виконання умов перемир’я.
Мир був частковим, адже він не передбачав повного припинення вогню в Сирії. Силу й далі можна застосовувати проти визначених ООН терористичних організацій. Таким чином, головна мета угоди — розібратися із загрозою з боку «Ісламської держави» та сирійських груп «Аль-Каїди», які досягли значних успіхів протягом останніх років війни.
Сторони були досить задоволені угодою. Барак Обама після підписання договору у своїй промові висловив сподівання на те, що перемир’я підштовхне режим Асада та повстанців до переговорів стосовно повноцінного миру й змістить фокус на найбільшу загрозу — «Ісламську державу». Він також попередив Асада, що світ уважно стежитиме за дотриманням умов угоди. Зрозуміло, що Штати шукають будь-яку нагоду, щоб усунути сирійського диктатора з посади президента.
Риторика Владіміра Путіна була схожою, проте оптимістичнішою. Він казав, що ця угода може радикально змінити розстановку сил у Сирії й стати чудовим підґрунтям для майбутніх переговорів. Друг Путіна Башар Асад дотримувався лінії російського президента, називаючи угоду «променем надії» і вкотре наголосивши, що тільки його уряд може перемогти «Ісламську державу» в Сирії.
Одразу варто зауважити, що цей план починає давати свої плоди. 27 березня військам сирійської влади вдалося відвоювати в бойовиків «ІД» Пальміру, яка перебувала в їхніх руках майже два роки. Місто має чимало архітектурних пам’яток греко-римської епохи, що є важливою історичною спадщиною та охороняються ЮНЕСКО. Це також важливий стратегічний пункт, який може стати базою для подальших атак на позиції «Ісламської держави», що протягом останніх 14 місяців уже втратила майже чверть захоплених територій.
Експерти медіа-мережі Al Jazeera взагалі переконані, що перемога сирійських військ стане переломною у всій подальшій кампанії проти джихадистів насамперед тому, що вона зламала їхній бойовий дух. Пальміра — це вже друга стратегічна точка, яку бойовики втратили протягом останніх трьох місяців. На початку січня 2016 року армія Іраку відбила місто Рамаді, яке було одним із центрів «Ісламської держави» ще з 2014-го.
Глиняний колос крокує далі
Але хто точно виграє від сирійського конфлікту, то це Владімір Путін. Ще не так давно провідні західні ЗМІ писали про «порожню міць» та «порожню перемогу» Росії. Справді, санкції та падіння ціни на нафту занурили країну в економічну кризу, і тепер вона змушена урізати багато «цивільних» статей бюджету, щоб підтримувати свою військову міць. Проте важко не погодитись і з тим, що сирійська кампанія стала успішною для очільника Кремля.
Ще під час 70-ї, ювілейної сесії Генеральної Асамблеї ООН у вересні минулого року Путін запропонував створити міжнародну коаліцію проти «Ісламської держави». Тоді його мало хто послухав, адже лише кілька днів тому російська авіація розпочала бойову операцію в Сирії, нібито бомбардуючи позиції джихадистів, але чомусь не рідше жертвами ставало цивільне населення на території, підконтрольній повстанцям, де бойовиків «ІД» не було й близько. Спроба Путіна прорвати політичну блокаду була надто очевидною.
Читайте також: Війни не буде? Експерти про турецький інцидент
Але ж, зрештою, вже можна визнати, що йому це таки вдалося, просто не одразу. Сирійська операція, яка стала найбільшою офіційною бойовою операцією за межами Росії з часів розпаду Радянського Союзу, виявилася успішною в кількох вимірах. По-перше, Путін підтримав війська Башара Асада, давши їм можливість перегрупуватися та підготуватися до подальшої війни. Крім того, господар Кремля підкріпив бомбами свою позицію: РФ наполягає на тому, що режим Асада має залишитися. І все це за смішну для Путіна ціну. Офіційні втрати Росії під час операції — шість солдатів і два літаки. Можна згадати й 224 загиблих у катастрофі чартерного рейсу, що повертався до Санкт-Петербурга з Єгипту, але її причетність до військової кампанії РФ у Сирії все ж шита білими нитками.
Проте найважливішим для Путіна є той факт, що Росія таки прорвала політичну блокаду. Вона була однією зі сторін переговорів під час укладення мирної угоди 27 лютого. Після того європейські лідери Анґела Меркель, Франсуа Олланд, Маттео Ренці та Девід Кемерон здійснили груповий дзвінок у Москву, під час якого обговорили з Путіним способи підтримки перемир’я. Хоча тему майбутнього Башара Асада й не зачіпали, проте домовилися про посилення співпраці в наданні гуманітарної допомоги сирійцям.
У березні Москву також відвідали державний секретар США Джон Керрі та міністр закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмайєр. Основним предметом візиту обох дипломатів було саме сирійське питання. І Керрі, і Штайнмайєр наголошували на великій ролі Росії у вирішенні сирійської кризи й після переговорів були налаштовані доволі оптимістично, казали, що в перемовинах стосовно встановлення остаточного миру в Сирії є прогрес.
Не менш задоволені були й Владімір Путін та Сєрґєй Лавров, що цілком зрозуміло, адже Сирія — важливий елемент пазла в гібридній війні Росії проти Заходу, і цей елемент став на своє місце. Попри всі дії Путіна в Україні, Захід починає бачити Росію як партнера, і тут уже не надто важливо, чи він робить це охоче, чи просто змушений. Тепер, коли місія успішна, і не дивно, що Путін оголосив про виведення більшої частини військового контингенту із Сирії.
Сирія з Асадом?
Башар Асад, схоже, залишиться на посаді президента. Принаймні Росія робить на це ставку, а враховуючи вплив Кремля в Сирії, її сподівання можуть справдитися. І Керрі, і Штайнмайєр під час візитів говорили з Путіним про роль Асада в майбутньому врегулюванні, й обоє, схоже, готові змиритися з тим, що він і далі буде президентом. На прес-конференціях після зустрічі з Путіним Джон Керрі казав, що міжнародна спільнота повинна тиснути на Асада, щоб той здійснював реформи в правильному напрямі, а Сєрґєй Лавров, який представляв російську сторону, обмежився фразою про те, що лише сирійці можуть вирішувати, яким шляхом їм іти до миру. Це чудово характеризує мету Росії: залишити якомога більше влади в руках Асада, адже сам Асад у кишені в Путіна.
Через таку тенденцію план «Б» Джона Керрі — федералізація Сирії — здається дедалі менш імовірним, проте досі є альтернативою на той випадок, якщо перемир’я не протримається. План балканізації країн на Близькому Сході не новий: він був розроблений ще Кондолізою Райс. Пані Райс представила його під час візиту до Ізраїлю 2006 року. Зокрема, він передбачав поділ Сирії на кілька окремих країн за етнічними та релігійними ознаками. Керрі ж дещо пом’якшив його: йшлося вже про федералізацію за схожим принципом, і ця пропозиція обговорювалася в Женеві наприкінці лютого. Але багато експертів критикували таку ідею, наголошуючи на тому, що федерація працює не всюди, а в Сирії може призвести до нерівномірного розподілу ресурсів і спричинити майбутні конфлікти. Окрім того, необхідна цілковита перемога над «Ісламською державою».
Читайте також: Україна чи Сирія? Думки західних експертів
Хай там яке майбутнє чекає на Сирію: з Асадом чи без нього, унітарне чи федералістичне, воно буде важким і цілковито залежатиме від допомоги ззовні. Жахливі руйнування міст та інфраструктури — то не головна проблема. Матеріальне можна відбудувати. Найбільшою проблемою є те, що з країни тікає її майбутнє: діти та молоді, працездатні люди.
У Німеччині мені вдалося поспілкуватися з багатьма біженцями із Сирії. Ніхто з них не вірить, що зможе повернутися додому протягом найближчих років. А дехто взагалі так травмований громадянською війною, що й не знає, чи повернеться туди коли-небудь. Наприклад, один із біженців розповів, що служив в армії Асада, проте дезертирував і втік із країни, адже не міг більше витримувати вбивство цивільного населення.