Сини ображених батьків…*

Українська історична наука як у ХХ столітті, так і досі залишається надзвичай­но заполітизованою. Можли­­во, це неусвідомлений спадок радянської історіографії. Революція 1917–1921 років постає в ній здебільшого як боротьба тих політичних сил, які претендували на здобуття вищої влади в країні, тому селянська складова фактич­но залишилася недооціненою. Хтось розглядає революцію як продовження Великої (світової) війни, хтось – як виключно національно-визволь­­ні змаган­­ня, ігноруючи, по суті, її соціальні чинники.

Радянські історики були змушені трактувати події революції крізь призму офіційної партійної програми. Їх цікавив не об’єк­­тивний аналіз соціальної боротьби як важливої складової революції, а насамперед необхідність легітимізувати право комуністів на довічну владу. Більшовики (а слідом за ними, звісно, й радянські історики) трактували роль селянства у подіях революції 1917–1921 років відповідно до своєї доктрини. Більшість селян розглядалася ними як трудящі, але не зовсім повноцінні (як, скажімо, пролетарі), як другорядні, менш варті, бо вони, мовляв, малокультурні й духовно відсталі, а також політично несвідомі і взагалі дрібна буржуазія. Така оцінка селянства правлячою партією, по-перше, залишала численне селянство на соціальному дні нової – радянської – спільноти, по-друге, унеможливлювала об’єктивне дослідження цієї верстви.

Образ селянина, розтиражований більшовицько-радянсь­кою пропагандою, був створений у середовищі російської демо­кратично-соціалістичної інтелігенції кінця ХІХ – початку ХХ століття, від якої комуністи виводили свій політичний родовід. Прогресивна, якою вона вважа­­ла себе, інтелігенція селянам, звіс­­но, лиха не бажала, навіть нав­­паки, проте ставилася до них зверхньо, як до дорослих дітей, яких треба навчити розуму. Селянам було відмовлено в самостійності, самодостатності, самосвідомості; всі їхні проблеми ма­­ли вирішити інтелігенти – зазвичай суто міські жителі, які навіть теоретично не знали сільського життя. Утім, на думку про­гресивної інтелігенції, селян зрештою можна було чогось нав­­­чити.

Читайте також: «Ой татарин братічок, татарин, продав сестрицю задаром…»

Зверхність більшовиків щодо селян була величезною, адже комуністи вважали себе передовим загоном найпрогресивнішої частини трудящих – пролетарів, тому їхня партія вперто ставила селянство перед дилемою: або слухатися в усьому нову, «народну» владу, або страждати від покарань. Ставши владою, більшовики – очевидно, свідомо – взяли до вжитку ще один образ селянина, створений царським чиновником-урядовцем: селянин як неповноцінний член родини, якому постійно потрібен опікун у вигляді держави. Такий селянин не здатний був чогось навчитися і стати самостійним індивідуумом, він погано розумів власні інтереси, був наївним, простим і навряд чи міг стати інакшим. Отже, держава (цар, поміщик, чиновник, поліцмейстер тощо) благородно обтяжувала себе вічним опікунством над селянством і, звісно, економічним зиском від такого опікунства. Більшовики перейняли хід думки щодо економічного зиску, але не бажали бути опікунами.

Українська діаспорна історіографія набагато краще розумілася на земельному питанні, адже її родоначальники були безпосередніми учасниками революційних подій і представляли соціалістичні партії, у тому числі партію українських есерів, яка відстоювала інтереси саме селянства. Проте історики діаспори також у цілому недооцінювали соціальну складову революції, зосереджуючись здебільшого на національно-політичних та військових сюжетах українського державотворення.

Ще під час революції апологети національної ідеї якось абстрагувалися від українського селянина з його реальними потребами, за інерцією дивлячись на нього очима дореволюційного російського інтелігента-демократа. Як наслідок – селянство у скрутний час не підтримало Центральну Раду, Директорію, а проти гетьмана Павла Скоропадського з його «здоровим» консерватизмом узагалі повстало. Хіба ж міг після цього образ сільського дядька бути позитивним для історика діаспо­­ри? І тільки заднім числом, уже після масових репресій комуністичної влади проти українського села наприкінці 1920-х – у 1930-х роках, з’ясувалося, що селяни були природними носіями української ідентичності, отже, історіографічний образ їх мав бути позитивним.

Більш об’єктивно та повно українське селянство першої третини ХХ століття висвітлюють сучасні вітчизняні історики, звільнені від ідеологем радянського минулого. Останнім часом дослідники все частіше говорять навіть про цілу аграрну революцію першої чверті ХХ століття, підкреслюючи важливість розв’язання земельного питання на російському імперському й постімперському просторі в контексті подальших перспектив. Хоча, відверто кажучи, дисбаланс у вивченні державно-національ­ної, військово-політичної та со­­ціально-економічної складових революції 1917–1921 років не подолано й досі. Селянство, як і за радянського часу, розглядається здебільшого як масштабний соціальний контекст національно-політичної боротьби, а не як самостійне явище, здатне рішуче впливати на хід революції. Схо­­же, що традиційні образи селянина, створені на зламі ХІХ−ХХ століть і сповна використані під час революції, досі впливають на наукову свідомість багатьох дослідників.

Хронічне безземелля села

На початку ХХ століття під впливом світових тенденцій, пов’яза­них із науково-технічним прогресом, процесами політичної та соціально-економічної модернізації, селянство Російської імперії почало рішучу боротьбу за покращення своєї долі. Активна позиція селян Наддніпрянської України проявилася, зокрема, в участі в Полтавсько-Харківсь­кому повстанні 1902-го, революціях 1905–1907 та 1917–1921 років.

Невирішеність аграрної проблеми стала однією з основних причин революції 1917-го. Радянська пропаганда представля­­ла білогвардійців суцільно дворянами та поміщиками, хоча це не зовсім так. Ставлення лідерів білого руху до селян визначалося швидше їхньою політичною інертністю, соціальним догматизмом, а не поміщицькою упередженістю. У кожному разі неусвідомлення білогвардійським рухом суті й значення аграрної проблеми (аграрна реформа Пєтра Вранґєля відверто запізнилася, та й не всі поборники «єдиної та неподільної» погоджувалися з бароном щодо запропонованого ним роз­в’я­зан­ня земельного питання), ігнорування білими вже наявних революційних соціально-еко­но­мічних змін і зверхнє ставлення до селянства в сукупності з недооцінкою національних потреб українців (а більшість їх на початку ХХ століття була, па­м’я­таємо, саме селянами) та інших народів колишньої Російської імперії прирекли цю політичну силу на поразку.

Читайте також: Гетьманівна. Скульптор. «Наша Лизавета»

Яскравим і переконливим свідченням потужної соціально-аграрної складової революції 1917–1921 років в Україні слід вважати так звану отаманщину – явище, істориками недооцінене так само, як і селянство. Ким же насправді були селяни України часів революції і чого вони прагнули?

Споконвічним інтересом селян була земля, якої їм для нормальної господарської діяльності не вистачало ні після аграрної реформи 1861 року, ні після аграрної реформи 1906−1917-го, ініційованої Пєтром Столипіним. Не вистачало тому, що численність цієї верстви на початок ХХ століття відчутно зросла, родинні наділи селянської землі постійно дробилися, через що знижувалася загальна рентабельність більшості селянських господарств. Звісно, в селянському середовищі активізувалися процеси соціальної диференціації, чому істотно сприяла реформа Столипіна. Селяни поділялися на безземельних, малоземельних (чи незаможних), середніх та заможних господарів.

Можна до безкінечності говорити про економічну недоцільність існування величезної кількості слабких селянських господарств, неспроможних зробити сільське господарство держави рентабельним у цілому, проте не треба забувати, що царський режим не пропонував для найчисленнішої категорії населення імперії якийсь альтернативний спосіб життя. Влада навіть не змогла зробити для селян України привабливою програму переселення на Схід імперії. Тому, мало покладаючись на державу, яка в село фактично нічого не інвестувала, натомість вимагаючи податки, продовольство та новобранців для армії, селяни прагнули добитися економічної самостійності.

Загальні процеси політизації та модернізації, які охопили Російську імперію на початку ХХ століття, так чи інакше зачіпали й село. Неправда, що селяни нічого не вчилися. Перед Світовою війною у всіх більш-менш знач­них селах України були школи, осередки «Просвіти», бібліоте­­ки, самодіяльні театри. В авангарді освітньо-культурної діяльності села перебували селянські діти, які завдяки освітнім реформам 1860−1870-х років здобували в містах вищу освіту й поверталися в село вчителювати. Вчилися селяни не тільки простої грамоти, вони опановували складну для того часу сільськогосподарську техніку, навчалися новим технологіям, звикаючи бути самостійними геть у всьому, навіть у своїх економічних зв’я­­з­ках із містом, а також у поглядах на можливу модель відносин із самою державою. Тут, звісно, без підказок зацікавлених політичних партій не обходилося, проте селянин звикав міряти все на власний розсуд. І національною свідомістю сільські дядьки відчутно прониклися напередодні революції 1917 року, хоча перебільшувати її рівень усе ж не варто.

Одним із відомих стереотипів, за яким часто порівнюють українських і російських селян, є індивідуалістичні риси ментальності українців і колективістські – росіян. Певним чином це відповідає дійсності, але абсолютизувати ту відмінність не варто. Так, український селянин був значно більшим індивідуалістом, ніж російський, але невдача реалізації столипінської реформи в Україні продемонструвала всю силу місцевої сільської громади. Український селянин традицій­­но був громадянином, тільки не в державному сенсі, а в сенсі відданості своїй громаді. Коли держава спробувала розколоти реформою селянську громаду, всіляко підтримуючи заможних селян за рахунок решти жителів села, громада доклала максимум зусиль, аби нейтралізувати урядові впливи. Тільки гуртом село могло протистояти державній несправедливості, тільки у своїх традиціях, у тому числі соціальних, селяни знаходили необхід­­ну моральну силу. Скільки не нацьковували більшовики під час революції незаможних селян на заможних, використовуючи штучні для села гасла класової боротьби, проте радикально розколоти українську сільську громаду вони так і не спромоглися. Сталін зробив висновки з невдачі Лєніна, тому з кінця 1920-х років уже не розколював, а просто добивав самостійну громаду, перетворюючи селян на слухняних і залежних від держави колгоспників.

Проблеми села в руках самих селян

Звісно, відданість селян своїм традиціям, у тому числі соціальним, можна вважати архаїзмом, консерватизмом відсталого села, яке чинило нерозумний і впертий опір прогресу і т. ін. Тільки хіба ж українське село початку ХХ століття відмовлялося від прогресу як такого? Тут слід точніше розставити акценти: консервативно селяни ставилися до того, що потенційно могло їм нашкодити; те, що було для них корисним, вони в цілому сприймали. Схильність українських селян до громадських традицій у синтезі з господарським індивідуалізмом ще до революції 1917 ро­­ку почала приносити дивовижні результати у вигляді селянської кооперації. Відомо, що селянське господарство Південної України, наприклад, почало працювати на експорт і кооперація значно посилила економічну конкурентоспроможність селянства. Загальне ж зростання селянської економіки було неможливе без достатньої кількості землі. Перерозподіл землі, аби кожний хлібороб отримав її достатньо для збільшення ефективності власного виробництва, ставав справжньою ідеєю фікс для більшості селян.

Читайте також: Від Запорозьких Вольностей до Новоросії

Значну роль у справі самоорганізації селян відіграла Перша світова війна. Мільйони українських селян отримали військовий досвід, тисячі селянських синів України за свій героїзм і навички одержували офіцерські звання. Але, ризикуючи життям, селяни-фронтовики сподівалися на остаточну реалізацію своєї ідеї фікс удома. Проте, доки йшла війна, держава в будь-якому форматі – монархічному чи республіканському, російському чи українському, не поспішала з вирішенням аграрної проблеми. Ось тоді, в повній відповідності до тогочасних революційних реалій, селяни взяли цю справу у свої руки: взимку 1917–1918 років в Україні було здійснено так званий чорний переділ землі, підкріплений наявною на руках селян-фронтовиків зброєю.

Цей чорний переділ не сподобався насамперед поміщикам, які спробували повернути свою власність під час гетьманування Павла Скоропадського і в 1919 ро­­ці під час нашестя білих. Реакція українського селянства достатньо відома: в цілому вдалі повстання проти політичних режимів. Чорний переділ не сподобався і жодній політичній партії включно з лівими, включно з українськими, адже селяни наважилися на це за власною ініціативою, не питаючи дозволу в політиків. Зрозуміло, що політичні наративи того часу рясніють негативними оцінками дій селянства. Інша справа, що український національний політикум знайшов внутрішні сили пере­осмислити ситуацію і спробувати порозумітися із власним селянством, на відміну від червоних і білих росіян.

Дореволюційний економічний, кооперативний досвід селян, а потім фронтовий, революційний змушували їх не просто пристосовуватися до нових реалій, а думати про організацію майбутнього життя. Алогічно думати, що українські селяни часів революції були інтелектуально неспроможні відірватися від звичних традицій, серед яких не було досвіду організації політичного життя. У тодішній Україні взагалі було мало людей з таким досвідом. Приклад Нестора Мах­­на – з його програмою побудови бездержавного ладу, основою якого мала бути соціальна, економічна й, головне, політична кооперація окремих селянських громад, керованих реально виборними, а не самопризначеними, як за біль­­шовиків, рада­ми, – доводить достатню політичну зрілість українського села. Утопічно це було чи ні, наскільки під впливом ідей анархізму перебував сам Махно, наразі абсолютно неважливо; нас цікавить лише той факт, що махновський рух, маючи такий політичний проект, підтримувався значними масами селян, і це могло означати повний збіг життєвих інтересів українського селянства й політичних цілей махновсь­кого командування. Тоді в Украї­­ні повстанських отаманів було чимало, вони були різні, але їхня більшість представляла саме селянство, отже, повністю чи частково вони поділяли й політичні погляди Нестора Махна.

Здобутки і поразки в Національній революції

Образ останнього, як і образ українського селянина, як пам’я­таємо, був надзвичайно спотворений ворожою пропагандою. Наприклад, махновцям, як виразникам волі селянства, приписували якусь біологічну нена­висть до міста як такого. За логікою радянських пропагандистів це й мало доводити споконвічну культурну та політичну відсталість селян, за якими був потрібний культурний і політичний нагляд. Що в цьому міфі є правдивого? Так, махновці інколи бешкетували у захоплених містах, траплялися випадки мародерства, але таких погромів, які влаштовували у містах білі козаки, махновці собі не дозволяли. Не влаштовували вони проти містян і масовий терор у дусі червоних чекістів. А те, що вони не затримувалися в містах, будучи переважно селянами, свідчить рад­­ше про особливості їхньої військово-партизанської такти­­ки. Коли ж затримувалися в містах, як, наприклад, у Катеринославі у листопаді − грудні 1919 року, то знаходили час і можливості відновити багатопартійне життя (із вільними зібраннями, мітингами, друкованими виданнями, що у принципі неможливо було ні за червоних, ні за білих), пояснити місцевим пролетарям, що ті самі мають подбати про самоорганізацію виробництва і т. ін. Працювали ринки, крамниці, навчальні заклади, музеї. І це був прояв біологічної ненависті махновців до міста?

Читайте також: Між ворожими сусідами

Навряд чи селяни мріяли про знищення міста, адже воно було потрібне селу. Тільки не як осередок державного апарату (чиновник, комісар, генерал та ін.), отже, зверхник, а як рівноправний економічний партнер. Селянину того часу треба було кудись збувати свою сільськогосподарську продукцію і звідкись брати промисловий реманент, техніку тощо. Селянин чудово усвідомлював місто як культурний та освітній центр, потрібний і селу. Він чудово розумів і переваги транспортної інфраструктури – інша справа, що війна, яку вів се­лянин-повстанець, значною мі­­рою коригувала ці його погляди.

Революцію 1917–1921 років українські селяни тактично вигра­­ли і стратегічно програли. Так сталося, що їхні соціально-еко­номічні прагнення були більш пріоритетними, ніж національ­но-політичні, і Лєніну вдалося їх обдурити, запропонувавши поступки в економічній та націо­нально-культурній сферах і не пустивши в політичну. Можливо, пересічному селянину далеко не все подобалося в країні станом на 1921 рік, проте коли він порівнював ситуацію з початком 1917-го, то бачив певні переваги, а головне, в нього була реальна земля, нехай формально її власником вважалася тепер держава. Політична наївність селян не дозволила їм розгледіти взаємозв’язок між політикою та економікою і прорахувати наслідки непівського компромісу із правлячими більшовиками. Більш пасіонарна частина селянства усе розуміла, тому й продов­жувала повстанську боротьбу проти нових можновладців де до середини, а подекуди й до кінця 1920-х років. Державна пропаганда нав’язувала населенню шта­мп про революційну сутність нової влади, в чому й сумнівалися повстанці наприкінці революції. Ось чому вони вважали себе синами ображених, обдурених наперед батьків.