Синьо-жовті Канни

Що б не писали про Каннський міжнародний кінофестиваль, який цими травневими днями щороку проходить у курортному містечку на Лазуровому узбережжі Франції, – про скандали та курйози, акції протесту чи навіть погрози – бал тут править кіно. Те, що Канни є провідною кіноареною світу, – це аксіома. Тож піддавати сумніву аксіоми – справа невдячна. Так, є Берлін з його чітко вираженою соціальною спрямованістю та прагненням стати головною лабораторією молодого кіно. Є романтична Венеція з усе більш виразним акцентом на артгаузному кінематографі та безліч інших цікавих імпрез (зрештою, наша «Молодість»). Але все ж таки моду в світовому кіно визначають Канни – французи без культурної диктатури не можуть.

 

 

Втім наївно було б підозрювати нащадків галлів у альтруїзмі вселенського масштабу. Тож цілком закономірно, що значною частиною всіх програм фестивалю є не тільки роботи світових «культовиків», але й стрічки французьких режисерів або ж зразки міжнародних кінопродуктів за участю французів або просто фільми, які тут вважають за потрібне підтримати бодай морально (наприклад, із колишніх колоній чи «братів по крові» – тих-таки румунів).

 

А от що з цього носитимуть, перепрошую, дивитимуться цього сезону, визначатимуть журі фесту. Їх тут кілька. Повнометражні фільми конкурсної програми, котрі претендують на Золоту пальмову гілку, оцінюватиме головне журі, яке очолить американський режисер, актор і сценарист Шон Пенн.

 

Те, що Пенн далеко не пайхлопчик і часом відзначається непередбачуваною поведінкою (згадати хоча б його антибушівський спіч на одній з оскарівських церемоній), наводить на думку про те, що він не надто зважатиме на принципи доцільності й не прислухатиметься до чиїхось побажань. Тож варто очікувати несподіванок. Чекати залишилося недовго – головний щасливчик отримає омріяну Золоту пальму на сцені палацу братів Люм’єрів уже 25 травня з рук самого Роберта де Ніро. Іншим пальмам знайти своїх володарів допоможе журі програми «Особливий погляд», у межах якої представлено новаторські роботи. Призи даватимуть за короткометражні стрічки, а ще одне офіційне журі вручатиме Золоту камеру за найкращий дебют. Окрім чотирьох офіційних, журі визначатимуть призерів і в неофіційних, але не менш престижних, програмах двотижневика режисерів та тижня критиків. Тож невдовзі матимемо цілу когорту імен, яким Канни видадуть право окреслювати тенденції у світовому кіно бодай на найближчий рік.

 

 

Хто б це міг бути, зараз можна лише згадати. Однакові шанси мають як мастодонти, так і режисери, чиї імена наразі не дуже відомі. Втім перед фестивалем зазвичай звертають увагу на перших. Наприклад, на Клінта Іствуда, стрічка якого «Підміна» – у списку конкурсантів, чи на Стівена Содерберґа, який зняв дилогію в жанрі бойовика про Че Ґевару («Партизанська війна» та «Аргентина»). Не вперше у Каннах і канадець Атом Еґоян («Поклоніння») чи німець, автор культового «Неба над Берліном» Вім Вендерс («Зйомки у Палермо»). А творчий дует братів бельгійців Жана-П’єра та Люка Дарденнів узагалі має шанс стати фестивальним феноменом. Їхні стрічки «Розетта» (1999) і «Дитина» (2005) вже принесли їм дві Золоті пальмові гілки. Якщо такого самого успіху цьогоріч досягне й «Мовчання Лорни», то вони стануть єдиними в світі, хто тричі здобували у Каннах нагороди найвищого ґатунку.

 

Нарешті на екрани повертається улюбленець публіки Індіана Джонс – міжнародну прем’єру стрічки «Індіана Джонс і Королівство кришталевого черепа» Стівен Спілберґ запланував саме тут. Не втомлюється знімати все нові й нові картини Вуді Аллен. Цього разу в Каннах дивитимуться його роботу «Вікі Кристина Барселона». Давно обіцяв, а тепер нарешті закінчив свій документальний фільм «Марадонна» ще один двічі лауреат Золотої пальмової гілки сербський режисер Емір Кустуріца. Та оскільки стрічку покажуть в основній програмі поза конкурсом, він, на відміну від братів Дарденнів, шансу втретє отримати Золоту пальму не має. Втім таким майстрам воно ніби вже й ні до чого – їхні імена й без того навічно закарбовані в пантеоні гуру світового кінематографа.

 

 

А от сучасному українському кіно до такого статусу ще далеко. І хоча в цьогорічній офіційній програмі фестивалю немає жодної нашої стрічки, ситуація не зовсім безнадійна. 2008-го вперше над одним із павільйонів Вілаж Інтернасьйональ на головній каннській набережній Круазет замайорить жовто-синій стяг. Наше кіно в ньому представлятиме недержавна Українська кінофундація, створена минулоріч за підтримки Міжнародного благодійного фонду «Україна 3000».

 

Українська кінофундація вже презентувала українську класику й доробок сучасних майстрів на «Берлінале» в лютому, але за той короткий проміжок часу, що минув відтоді, її досьє поповнилося ще сімома новими картинами. Це «Кастинг» Олександра Шапіро, «Ілюзія страху» Олександра Кірієнка, «Сафо» Роберта Кромбі, «Богдан-Зиновій Хмельницький» Миколи Мащенка, «Прикольна казка» Романа Ширмана, «Владика Андрей» Олеся Янчука та «Тринадцять місяців» Іллі Ноябрьова. Тож закиди скептиків про те, що нам нічого показати світові, директор Української кінофундації Андрій Халпахчі рішуче відкидає: «Сьогодні є всі підстави для того, щоб українське кіно розвивалося та зайняло належне місце як на внутрішньому, так і міжнародному ринках. Вже зараз відчутно збільшилася кількість вироблених в Україні фільмів, а головне – підвищилася їхня якість та конкурентоспроможність. Деякі стрічки, які вже з’явилися на українських екранах, як-от «Сафо», встановили абсолютний рекорд касових зборів для вітчизняної продукції – понад $1 млн. Напередодні фестивалю ми провели чималу роботу з інформування про нашу програму іноземних дистриб’юторів, фестивалів, преси. Мушу зауважити, що інтерес до наших офіційних показів у 6-ти кінозалах Каннського ринку зростає з кожним днем».

 

Відкриття українського павільйону на Круазет уповні може оцінити лише той, хто вже бував у Каннах і знає, наскільки насиченими є фестивальні дні. Окрім показів, відбуваються ще й сотні зустрічей між представниками світової кіноіндустрії, презентації нових кінопроектів і пошуки потенційних партнерів. Це справді унікальна нагода не лише для інформування про наше кіно й продаж його за кордон, а зрештою, і для покращення іміджу нашої країни у світі, про який зазвичай говорять багато, а роблять, як кіт наплакав. [548]