Максим Віхров Головний редактор «Тижня»

Синдром розпаду. Коротко про психопатологію рашизму

Світ
1 Серпня 2022, 11:31

У попередніх двох статтях ми розбирались, чому Росія поводиться, як зомбі з трешових кінофільмів, і чому ідеологія «русского мира» — це не план перебудови світу, а просто суїцидальний культ. Тепер час поміркувати над тим, чому 140-мільйонне населення Російської Федерації підтримує чи принаймні толерує путінську некрократію.

Сьогодні російська ліберальна еміграція майже хором співає про те, що громадяни РФ — це бідолахи, яких Путін тримає у заручниках. Дехто з них прямо називає Росію «теж окупованою» путінським режимом. Про те, наскільки вульгарними є подібні маніпуляції, годі і казати. Але нема такої сили, котра б пояснила російському лібералу, що проводити паралелі між московським театром «Гоголь-центр», який нещодавно закрила тамтешня влада, і Маріупольським драмтеатром, який розбомбила російська авіація — це вершина цинізму (цитат не наводимо, бо надто гидко — Ред.). На щастя, Україна подібних ілюзій позбулася. Залишки віри в те, що росіянам «просто не дозволяють дізнатись правду», зникли ще у березні. Ну а повірити в те, що 140 мільйонів росіян ненавидять Путіна, але змушені коритись зі страху, просто не можливо. Будь-який режим спирається на певний суспільний консенсус, інакше його просто зметуть: на самих штиках довго не просидиш. Але в чому саме полягає путінський консенсус?

 

Читайте також: Держава-zомбі. Коротко про суть російського імперіалізму

 

Здавалося б, відповідь вже давно знайдена. У 2000-х росіяни покохали нового президента за те, що він подолав лихоліття 1990-х, приборкав Чечню і подарував обивателю декілька відносно ситих і спокійних років. Потім була «маленька переможна війна» у Грузії, трохи пізніше — анексія Криму і окупація Донбасу, які роз’ятрили імперський шовінізм. Ось вам і «холодильник», і «телевізор» — нехай у змінних пропорціях, але у цілком достатній сукупній кількості, щоб задовольняти потреби пересічного росіянина. Все це, загалом, так. Але окрім політологічного і соціологічного інструментарію, для аналізу російського суспільства потрібен ще й інструментарій психологічний, який дозволяє виявити не надто очевидний, проте вкрай важливий елемент формули путінського успіху.

У 1960-х німецький соціальний психолог Еріх Фромм ввів поняття «синдром розпаду», який спонукає людину «руйнувати заради руйнування і ненавидіти заради ненависті». Такий синдром виникає тоді, коли у свідомості окремої особи чи суспільства одночасно поєднуються три орієнтації: некрофілія, екстремальний нарцисизм і симбіотично-інцестуальний потяг, котрі за висловом Фромма, «утворюють ядро тяжких психічних захворювань і становлять сутність істинного зла». Про що ж саме йому йшлося?

 

Некрофілія

 

Говорячи про некрофілію — себто любов до мертвого — Фромм мав на увазі не сексуальну перверзію, а загальне неприйняття життя. По-перше, некрофіла видає те, що він живе минулим — байдуже реальним чи уявним. Він зациклений на минувщині, а до всього нового і сучасного ставиться з презирством і підозрою. Йому комфортніше серед мертвих, ніж серед живих, з якими некрофіл не здатний продуктивно взаємодіяти. З цього витікає друга характерна риса некрофіла: він, за словами Фромма, «просто таки закоханий у силу. Для нього існує лише дві "статі": володарі і позбавлені влади, вбивці і вбиті. Некрофіли закохані в тих, хто вбиває, і зневажають тих, кого вбивають». Будь-які стосунки для нього — це стосунки владання. «Некрофіл скоріше втратить життя, ніж своє володіння, хоча разом із втратою життя він все одно перестане існувати, як власник», — зауважував Фромм.

 

Читайте також: Путінський культ мертвих. Коротко про суть «русского мира»

 

Нічого не нагадує? Так, все це про сучасне російське суспільство. Відроджений культ «Великой Победы» не випадково так припав росіянам до душі. Імперія-зомбі вже не здатна згенерувати візію майбутнього, а тому її головню «скріпою» стала ностальгія. Росіяни — це народ емігрантів, які втекли від дійсності у фантазії про власне минуле. Можна скільки завгодно кпинити з американських ліволібералів, які прагнуть втілити утопію social justice. Але російська утопія зводиться до формули «Можем повторить», причому їм йдеться не про перемогу над нацизмом, соціалізм чи територіальні загарбання. Для росіян культ «Великой Победы» —  це спогад про акт тотального насильства, який завершився маніфестацію їхньої брутальної сили. Так, росіяни — це суспільство, що живе мрією про те, що колись воно знов «нагинатиме» інші народи, які ритуально будуть оголошені «фашистами».

Звідси росте й російський хтонічний сталінізм. Так, Сталін вбив мільйони росіян, але саме тому він і припав до душі народу-некрофілу, закоханому в силу. Антитоталітарний дискурс, який намагалися розвивати у РФ після розпаду СРСР, мав мізерні шанси на масове поширення. Тому що некрофільна особистість воліє виправдовувати ката, аніж співчувати його жертвам. Звідси й та легкість, із якою був сконструйований путінізм. Наш Майдан 2014 року почався з емпатії до студентів, яких жорстоко розганяв «Беркут». Натомість колективне російське «Я» воліє стати на бік того, в чиїх руках знаходиться кийок — і чим більше нирок буде відбито, чим більше голів проламано, тим сильнішими буду симпатії. Звідси й Маріуполь, Буча, Бородянка, Кременчук, Вінниця — путінський режим не боїться стати кривавим чудовиськом в очах власних громадян — навпаки, він цього прагне. Тому у що некрофільній парадигмі свідомості головним доказом легітимності є сила, граничним виявом котрої є спроможність вбивати.

 

Нарцисизм

 

Друга складова «синдрому розпаду» — граничний нарцисизм. Він зіштовхує свого носія у жорстоке протистояння з навколишньою дійсністю, оскільки та не дає достатньо підтверджень його уявній величі. Невичерпним джерелом російського колективного нарцисизму є тамтешнє імперське месіанство. Месіанські ідеї — Третій Рим, комунізм, культ «Великой Победы» — були потрібні імперії для виправдання експансіонізму. Загалом, для імперій це цілком типово. Але у випадку Росії її месіанські амбіції ніколи не відповідали її реальним досягненням: навіть на піках своєї могутності вона залишалась досить відсталою державою.

Чим сильнішою ставала ця невідповідність, тим сильнішою ставала російська деструктивність. «В історії є чимало прикладів вождів, одержимих манією величі, котрі "лікували" свій нарцисизм тим, що перетворювали світ під себе; такі люди мусять намагатися знищити всіх своїх критиків, оскільки голос розуму являє для них серйозну небезпеку», — писав Фромм. Подібне відбувається й на колективному рівні: народ-нарцис, чиї хворобливі уявлення про себе щоразу розбиваються об сувору дійсність, прагне помститись самій дійсності.

 

Читайте також: Анатомія рашизму

 

Російська зацикленість на Україні походить, в тому числі, із неспроможності нарциса усвідомити, що хтось може відмовитись від союзу із ним. Намагаючись пояснити для себе вихід України з орбіти Москви, російський нарцис вигадував для себе теорії про «бандерівців», «хунту», «фашистів-наркоманів», котрі силоміць тягнуть братній слов’янський народ у обійми розтлінного Заходу. Проте коли вони переконались, що Україна справді не бажає повертатись в лоно імперії і готова боротись за свій вибір, нарцисизм став емоційним підґрунтям для виправдання геноциду. Якщо Маріуполь не хоче бути російським містом, його треба стерти з лиця землі, як прикру помилку історії. Тому що у хворій свідомості нарциса всі міста планети мріють перейти під його прапор, і якщо українці не хочуть стати малоросами, вони заслуговують на найжорстокішу помсту. І так, у своєму праві вершити долю народів нарцис впевнений абсолютно.

 

Інцестуальний симбіоз

 

Та легкість, із якою Путін встановив свою диктатуру, також пов’язана із нарцисизмом. «Група з сильною нарцисичною установкою обов’язково повинна мати вождя, з яким вона могла б себе ідентифікувати, — писав Фромм. — Вождь викликає захват у групи, котра проєктує на нього свій нарцисизм. У акті покори всесильному вождеві, причому мова йде про акт симбіозу та ідентифікації, особа переносить власний нарцисизм на нього. Чим значніший вождь, тим значніший його послідовник». Загаданий потяг до симбіозу не менш важливий для розуміння російської психопатології.

Спираючись на теорію Фройда, Фромм пов’язував інцестуально-симбіотичний потяг зі страхом людини перед незалежністю і особистою свободою. Йдеться, знов таки, не про сексуальну перверзію, а про «бажання бути прив’язаним до того, з чого людина вийшла, страх стати вільною і страх бути знищеним цією постаттю, якій людина безпорадно віддала себе, відмовившись від будь-якої незалежності». Еквівалентом матері може виступати вождь, партія, держава, плем’я, нація, раса. У випадку Росії з її традиційним колективізмом і постійно відтворюваною політичною та економічною несвободою, ця установка розвинулась у максимальній мірі, підсилена тим таки груповим нарцисизмом. Бо месіанство вимагає самопосвяти, а у крайніх випадках призводить до заперечення особистості як такої: хіба хтось має право на персональну автономію, коли попереду маячить Велика Мета?..

 

Читайте також: Звір з безодні. Як виник і чого прагне путінський фашизм

 

«Коли екстремальні форми некрофілії, нарцисизму та інцестуального симбіозу поєднуються одне з одним, ми можемо говорити про "синдром розпаду". — резюмував Фромм. — Хто страждає цим синдромом, той є злим у повному сенсі цього слова, він зраджує життю і зростанню, щоб присвятити себе смерті й нівеченню». І саме в цьому полягає фундаментальний консенсус між путінським режимом і громадянами РФ. Імперія-zомбі здатна експортувати лише кривавий хаос, але російським масам цього достатньо — це те, чого вони прагнули вже давно. Одні тепер б’ються у садистському екстазі, закликаючи ще сильніше бомбити українські міста, школи, лікарні. Інші — і це, певно, найстрашніше — просто не бачать у злочинах власної армії «ничего такого». Десь є і треті, які намагаються дистанціюватись від цієї реальності чи навіть якось боротись із нею, але їхня маргінальність і тотальна неспроможність лише підкреслюють, наскільки хворим є пересічний росіянин. І це, на жаль, спричинене не путінською пропагандою, яку за відомих умов можна буде просто вимкнути. На відтворення саме такого психологічного типу запрограмована сам імперія-zомбі. І допоки вона існуватиме, стійких позитивних змін очікувати не варто.

93