Для мене, нехарків’янки, у шкільному віці знайомство з містом почалося стандартно — із зоопарку з сумними тваринами та Центрального парку культури та відпочинку імені Горького, який запам’ятався липкою солодкою ватою та дірками в підлозі кабінок канатної дороги. Згодом я приїхала сюди на навчання, але завжди почувалася чужою. Харків був ворожим, колючим і непривітним 12 місяців на рік. До того ж викладання у вишах російською після української школи було справжнім катуванням. «А что ето ти біндєровскую музику включаєшь? Рускіх что лі нєт?» — запитала мене якось сусідка після вечірнього прослуховування «Тартака». Я вже не згадаю її імені, але пам’ятаю, як вона любила наголошувати на своєму російському походженні та акцентувати, що живе в «першій столиці».
«Первая столица» — так називався відеоканал, який випускав програми про історію та культуру Харкова для місцевого телебачення. Саме словосполучення «перша столиця» ніби веде відлік історії Харкова лише від радянських часів, коли в грудні 1919-го місто стало столицею новоспеченої УСРР, заперечуючи понад 250 років козацької історії до того. Багато хто теж називає Харків столицею, але іншою — голоду та червоного терору. До речі, керівник і натхненник «Первой столицы» Костянтин Кеворкян нині живе в Севастополі «в політичній еміграції» і внесений до бази «Миротворця» як давній українофоб та активний послідовник ідей сепаратизму. Його відеоканал продукував програми на Харків та область із 1995 року.
Кажуть, харків’янина всюди можна впізнати за специфічними суто харківськими слівцями: тремпель, локон, ампулка. Красномовною ілюстрацією з життя міста є свіжа історія з відкриттям пам’ятника радянській акторці Людмилі Гурченко, яка народилася в Харкові, але всіляко відмежовувалася від малої батьківщини й просила не ставити їй пам’ятник. Але очільник міста вирішив: треба. І через сім років після смерті Гурченко він таки з’явився — і одразу з конфузом: на подячній табличці скульптурну композицію примудрилися назвати «скулпьтурною» і наробили помилок у прізвищах «благодійників». Сама п’ятиметрова скульптура наче одинока наречена з весільного торта, жахлива у своєму несмаку та міщанстві, нав’язана місту чиновниками, які ментально застрягли чи то в Союзі, чи то в часі правління Януковича Межигірського. Бронзова Гурченко як невикоренений потяг до совка, як тяглість до «першої столиці», як упевненість, що харків’яни проковтнуть і це, як проковтнули лавки Кернеса й не тільки.
Читайте також: Місто-універсал. Чого прагне Дніпро сьогодні
Моє ставлення до Харкова стало іншим навесні 2014‑го. Місто також тоді змінилося неочікувано само для себе. Це був час, коли страшно було виходити з дому із синьо-жовтою символікою та й узагалі просто страшно, особливо коли під твоїми вікнами проходять молодики, які скандують «Росія!». Тієї весни чоловік якось повернувся додому з великими пакетами, у яких був запас круп, консервів та сірників. Через кілька місяців я передала все це в АТО, а тривожну валізку на випадок вторгнення так і не зібрала, бо зрозуміла: це моє місто, тут живуть близькі мені люди. І це вже аргумент, який ігнорувати не вийде та з яким доведеться рахуватися.
Мій Харків — це місто придушеного сепаратизму, до більшості мешканців якого все одно не дійшло, від чого вони врятувалися у 2014-му. Тут більше не страшно ходити з українським прапором і тризубом, але досі вважають Росію братом. Влаштовують вишиванкову ходу, але досі традиційно голосують за Кернеса як «міцного господарника». Бабусі ще страждають на синдром першої столиці, ностальгуючи за ковбасою по 2,20 і втраченою молодістю, проте з часом навіть він стає менш заразним. «Розумом я усвідомлюю, що раніше ми жили добре та дружно, але дивлюся на те, що коїться навкруги, і вже починаю в цьому сумніватися», — з тривогою каже товаришці типова харківська бабуся під моїм під’їздом.
Читайте також: Дніпро: зсередини, ззовні, завжди
Тутешній темп життя значно повільнішій за київський, тут менше пахне грошима, тож для багатьох амбітних він є лише транзитною станцією на шляху до успіху. Харкову зраджують із Києвом, щоб повертатися до нього на вихідні, до такого собі домашнього мегаполіса, міста-базару, де радше продадуть щось уже готове, ніж зроблять щось своє. Близькість кордону з Росією та статус прифронтового міста — це не найкращі передумови для довгострокових інвестицій, але наразі Харків залишається єдиним українським мегаполісом на Сході країни, і в нього немає іншого вибору, окрім як стати регіональним лідером. Адже, як емоційно доводив комусь майстер-годинникар на тутешньому ринку, «…нема такої країни «ЛНР», а Україна є. І буде!».