У червні в Росії відбувся її найбільший кінофестиваль «Кінотавр». Це дійство (президент якого киянин Олександр Роднянський) вважається найпрестижнішим і найбільш представницьким оглядом російського кіно. Хоча, звісно, коли останнє в такій ситуації, як нині, говорити про представницькість доволі важко, що, до речі, й показав «Кінотавр». Мова, утім, не про сам фест, а про згусток проблем, які довго вважали за краще замовчувати і які стали нарешті очевидними.
Як визнавали відбірники «Кінотавра», фільми до нинішнього конкурсу вишукувати було неймовірно складно. Важче, ніж завжди. Із надісланих 70 стрічок у програму ледве відібрали 14, і навіть страшно собі уявити, які були ті, що не підійшли за якістю. Цьогоріч ми побачили на «Кінотаврі» фільми, запущені два роки тому — саме тоді, коли починалось обкатування нової системи держпідтримки кінематографа. Нарешті ми доторкнулися до плодів. І відсахнулися: страшно. 10 із 14 конкурсних стрічок були зняті завдяки держпідтримці, і єдине, що їх крім тих грошей об’єднує, — вражаюча мистецька безпорадність.
Як каже володар дум російського електорату Дмітрій Кісєльов, «совпадение? Не думаю».
Грошей немає, але тримайтеся
У нинішній Росії приватні кошти на кіно знайти практично неможливо: інвестори не хочуть іти на ризики, пов’язані із вкладанням у кінематограф. І не дивно: російське кіно зазвичай не тільки не дає прибутку, а й елементарно, за рідкісними винятками, не окуповується. Тому головне завдання продюсера — переконати потенційного спонсора в прибутковості проекту — сьогодні навіть найграмотнішому й найуспішнішому кіноменеджерові не під силу. Інституту меценатства в Росії теж немає: суми, вкладені в культуру, не означають ані податкових пільг надалі, ані почуття гордості за згадку свого імені в цьому контексті. Савви Морозови й Трєтьякови перевелися в країні дуже давно і з відомих причин.
Єдине, чим нині можна привабити спонсора, — це продакт-плейсментом, тобто банальною прихованою рекламою. Рекламний ринок у Росії кульгає на обидві ноги, а кінематограф якщо й не здатен замінити рекламу на телебаченні, то бодай якось зацікавить продукцією спонсора глядацьку аудиторію. Наприклад, фільм Тімура Бєкмамбєтова «Нічна варта» (а потім і «Денна варта») переповнений логотипами МТС, а герої «Іронії долі. Продовження» глушать пиво «Золотая бочка» з істинно російським розмахом. Інші форми інвестування в кінематограф нині в країні дуже пригальмували.
Коли ще кілька років тому, до економічної кризи, комерційні банки не надто охоче, але таки видавали кредити, то нині цей фінансовий струмочок пересох: одержати позику під виробництво кінострічки нереально. З великими труднощами продюсери з гучними іменами, як-от Фьодор Бондарчук, можуть вибити кредит, але під неймовірні відсотки. Тож брати позики давно вже ніхто не намагається, а по гроші на фільм ідуть у Фонд кіно. Хтось подає заявки на суму з поверненням, комусь більше до вподоби гроші без нього. Зрозуміло, що поворотні гроші отримати легше й обсяг їх може бути більший, але біда в тому, що взяте доведеться віддавати.
Суми у Фонду просять різні: від 50 млн до 250 млн руб. Гроші з поверненням видають на потенційно касові проекти, без — на так звані соціально значущі. Маються на увазі передусім патріотичні фільми: про війну та російські перемоги, про видатних учених-космонавтів-шахтарів-полководців, про билинних богатирів, про «кримнаш». Скажімо, майбутній фільм «Батальонъ» про жіночий підрозділ у Першій світовій війні побив усі рекорди держпідтримки: він був визнаний винятково соціально значущим, бо прославляв російську історію та зброю і вчив помирати, не ставлячи запитань, — і за більш ніж поважного, як на мірки РФ, бюджету у 250 млн руб. був створений цілком державним коштом. При цьому зазначимо, що на відміну від будь-якої західної моделі держпідтримки кінематографа російська не складається з грошових надходжень у результаті розумного оподаткування, а є просто рядком у бюджеті. У ХХІ столітті аж так не рахуватися з реаліями сучасної економіки й розвитку культури — у цьому Росія досягла неабиякого успіху.
Читайте також: Як народжуються нації
Як наслідок — її кіно опинилося в цілковитій залежності від державних грошей. За нинішньої ситуації в економіці зняти фільм без держпідтримки майже ніяк. Іноді, звісно, комусь вдається, але це явний виняток із правила. Тому головні й без перебільшення титанічні зусилля продюсерів та режисерів у сьогоднішній кінематографічній Росії спрямовані на боротьбу за державні гроші. Часом та боротьба буває схожа на бої без правил і шкода від них куди серйозніша, ніж відсутність грошей на кіно взагалі. Ось один показовий приклад.
Під наглядом Мінкульту
Нещодавно в столиці РФ у межах Московського міжнародного кінофестивалю відбулася прем’єра фільму Ніколая Досталя «Чернець і біс». Досталь — один із найкращих російських режисерів старшого покоління, творець тонких, безкомпромісних кінокартин «Хмара-рай», «Коля — перекоти поле», «Штрафбат», «Заповіт Лєніна». Кілька років тому його захопила мрія: зняти фільм за сценарієм Юрія Арабова, блискучого майстра зі світовим ім’ям, «Чернець і біс». Сценарій був про праведника та його спокусника — біса на ім’я Легіон. Витончена історія з неприхованою іронією на адресу Російської православної церкви, дотепно прописаною боротьбою Добра і Зла, елегантним висміюванням церковних та антицерковних забобонів. Словом, цукерочка не історія. Досталь так загорівся мрією про «Ченця і біса», що відмовився від кількох дуже грошовитих і престижних пропозицій. Кошти шукав кілька років. Нарешті Міністерство культури виділило субсидію, однак через певний час її довелося повернути: терміни виробництва підганяли, приватних коштів знайти не вдавалось і проект провисав. Іще трохи — і Мінкульт міг би подавати в суд за порушення умов договору. Але раптом сценарій прочитав один із церковних ієрархів — і РПЦ вирішила підтримати кінострічку фінансово. Побачивши сприяння церкви, Мінкульт знов активізувавсь і видав поважну суму на завершення зйомок. Украй змучений, Досталь стрічку закінчив. Ось тільки куди поділася іронія? Де сатира на церкву? Не видно боротьби Добра зі Злом… Замість тонкої трагікомедії народилася дидактична одношарова невиразність. Словом, моральні втрати від втручання держави, та ще й разом із РПЦ виявилися такими великими, що доречно було прошепотіти: «Лучше бы мечта так и осталась мечтой».
Читайте також: Алекс ван Вармердам: «Коли пишу сценарій фільму, емоції — останнє, що мене цікавить у цей момент»
У цьому окремому прикладі — вся реальність російського кінематографа, його безпорадність, вразливість перед так званою державною підтримкою. Так, уряд справді підтримує чимало кінокомпаній та окремих фільмів, одначе спробуй роздобудь у нього кошти, якщо ти не в державному тренді. Російський міністр культури Владімір Мєдінскій свято переконаний, що казенні гроші — його власні, і часто питання про їх видачу-невидачу вирішує, виходячи з власних уявлень про прекрасне. Наприклад, два роки тому він відмовив у фінансуванні фільму Алєксандра Міндадзе «Милий Ганс, дорогий Петро», у якому йшлося про співпрацю інженерів СРСР і Третього Рейху напередодні німецько-радянської війни, заявивши, що жодних таких контактів просто не було. Щоправда, після грандіозного скандалу, влаштованого журналістами, таки зламавсь і
розпорядивсь обдарувати Міндадзе якоюсь сумою.
Не отримав від Мінкульту грошей і Кірілл Сєрєбрєнніков на фільм про Чайковского: міністрові не сподобався той факт, що творці стрічки не збираються приховувати сексуальну орієнтацію композитора. Мотивування відмови в субсидії мало приблизно такий вигляд: ніхто не довів (!), що Чайковскій був геєм, а якщо й був, то не справа кінематографістів лізти до нього в ліжко. Як то кажуть, вони любити вміють лише мертвих: до живих-бо «ґосударство россійскоє» ще й як лізе в ліжко, згадаймо принаймні закон про заборону так званої пропаганди гомосексуалізму. Торік відпав від держфінансування Артдокфест, один із найкращих кінофорумів Росії, бо, як висловився міністр Мєдінскій, «президент фестивалю Віталій Манскій наговорив багато антидержавних речей». Під «антидержавними речами» очільник відомства мав на увазі критику ситуації в Росії, а також підтримку України. А отже, російська кіноіндустрія багато в чому залежить від смаків та вподобань однієї людини.
Цього року на кінематограф держава виділила 6 млрд руб., що дорівнює приблизно $93 млн. Це бюджет голлівудського блокбастера включно з витратами на рекламу. «Гігантську» шестимільярдну суму приблизно порівну ділять між собою Мінкульт і Фонд кіно. Міністерство, як вважається, видає безоплатні субсидії на авторський, дебютний, документальний кінематограф, а також на анімацію і телесеріали. Фонд кіно сприяє проектам із касовим потенціалом, вручаючи 40% усієї суми підтримки на умовах повернення. Якщо продюсер упродовж трьох місяців після старту прокату не повернув кошти, Фонд звертається до суду.
«Дай мільйон!»
Придумуючи систему такого держфінансування, чиновники від кіно багато разів посилалися на досвід цивілізованих країн, передусім Франції. Порівняймо і ми… Звичайно, це дуже спокусливо — проводити паралелі між Росією та Францією, однак єдина схожість двох систем держпідтримки в тому, що і там, і там кошти розподіляє спеціальна держструктура. У росіян це Фонд кіно, у французів — Національний центр кінематографії (НЦК). На цьому схожість закінчується.
У Франції держава в особі НЦК підтримує національне кіно переважно за рахунок податкових пільг, а не витягає бюджетні кошти на виробництво, мовби фокусник кролів із капелюха, як це прийнято в Росії. Окрім того, у Франції немає системи квотування, як і звички ухвалювати нормативні акти, що зачіпають лише один бік кінопроцесу. Уявити собі закон, який наказував би, скажімо, віддавати 20% усього прокатного часу в кінотеатрах вітчизняній продукції, нібито щоб збільшити таким чином її частку в загальному прокаті, — таке французам не примариться й у страшному сні. А в Росії не тільки примарилось, а й здійснилося на практиці. Власники кіномереж здригнулися: це вмить позначилося на їхніх прибутках, не давши водночас ані найменшого профіту російському кіно. Черговий насильницький захід, непродуманий, лукавий, придатний лише для бадьорих рапортів нагору про допомогу рідному кіномистецтву. Такі нормативні ляпи, як і багато інших, у Росії можливі тільки тому, що не існує стрункої, ефективної, невразливої системи держпідтримки.
Читайте також: Крістін Бардслі: «Британське кіно пронизане європейською традицією артхаусу»
Тому й ухвалюють закони, що, на перший погляд, нібито сприяють кінематографу, а насправді заважають як виробникам, так і прокатникам. А загальну картину галузі не здатен бачити ніхто з розробників цих норм. У Франції з її складною, але ефективною системою держпідтримки такі закони просто неможливі: це механічне, тупе лобіювання інтересів виробників, що може лише зруйнувати систему, яка бездоганно функціонує. На батьківщині кінематографа система держпідтримки заторкує і враховує інтереси всіх учасників індустрії: виробників, дистриб’юторів, прокатників, демонстраторів. Окрім того, величезну роль у держпідтримці національного кінематографа у Франції відіграє телебачення, яке згідно із законом зобов’язане віддавати до 5,5% своїх прибутків у НЦК: ці гроші йдуть потім на його ж розвиток. Дві третини бюджету НЦК якраз і становлять «телевізійні» гроші. Остання третина — податок із реалізації квитків (11% вартості) та податок на відео (2% продажу і прокату цифрових носіїв). Телебачення, до речі, ще й зобов’язане популяризувати національне кіно, віддаючи левову частку прайм-тайму французьким фільмам. У Росії ситуація протилежна: віднедавна Мінкульт узяв зобов’язання підтримувати фінансово телесеріали. Це вже, звісно, за межею здорового глузду: замість того щоб мати сприяння телевізійних монстрів, не найбагатше міністерство бере на себе клопоти щодо фінансового забезпечення їхніх мильних пристрастей. Окрім економічної та фінансової безграмотності російські чиновники від культури славляться ще й дивним браком художнього смаку, цілковитою культурною дрімучістю. Скажімо, міністр Мєдінскій щиро вважає телесеріали різновидом кінематографа, а тому підтримку їх трактує як серйозну роботу на благо кіномистецтва. Ну й, зрозуміло, ідеологічна складова тут важлива: саме вона змушує державу вкидати немислимі гроші в телеящик. Не таємниця, що серіали, які йдуть на федеральних каналах у прайм-тайм, здебільшого присвячені славі російської зброї, світлому образові поліцейського РФ, гарячому серцю спецназу.
Іще одна особливість російської держпідтримки кінематографа — фінансова допомога тим, хто її не потребує. Фонд кіно видає серйозні позики так званим компаніям-мейджорам, тобто комерційно найуспішнішим студіям: ТРИТЭ, Art Pictures, «BAZELEVS/ТаББаК», «Нон-стоп Продакшн», «Централ Партнершип» та іншим — загалом семи компаніям. Іще недавно кошти розподіляли порівну між усіма мейджорами, але два роки тому вирішили змінити систему і стали видавати їх під конкретні фільми. Цим одержувачам, звісно, теж не зашкодить допомога, але якщо вони такі комерційно успішні, а грошей на кіно в держави мало, то в чому ж логіка фінансовоїпідтримки тих, хто й так може заробити?
Продюсер може попросити гроші й у Мінкульті, й у Фонді кіно. Якщо він відхопить певну суму в міністерстві, котре видає лише безповоротні кошти, то розраховувати на безповоротну субсидію Фонду вже не повинен. При цьому і Мінкульт, і Фонд часом виділяють суми цілком цілеспрямовано, скажімо, на постпродакшн. Трапляються курйозні ситуації, коли держава через Фонд кіно чи Мінкульт погоджується допомогти проектові на стадії постпродакшн, але до неї продюсерові не дістатися через відсутність грошей власне на продакшн.
На відміну від більшості європейців у росіян держпідтримка прокату національних фільмів існує тільки на папері. Головними її досягненнями в цій частині чиновники вважають ту саму ініціативу стосовно виділення 20% усього прокатного часу російським стрічкам та рішення про регулювання прокату. Останнє означає, що Мінкульт має тепер право пересунути вихід у прокат зарубіжного фільму, якщо на той самий день призначено реліз російського. Знову посилаються на досвід зарубіжя: цього разу Китаю, де така практика діє давно. Однак забувають при цьому зазначити, що в Піднебесній за рік випускають приблизно 400–500 кінострічок, тоді як у Росії в середньому 75. У них прокат тримається на вітчизняному кіно, і такий протекціоністський захід, як зсув релізу зарубіжного фільму на користь рідного, китайського, має мету радше демонстративну, ніж економічну. Окрім того, у будь-якій країні, що цінує національний кінематограф, держава усіляко підтримує кінотеатри. А в Росії сприяння їм відсутнє в принципі, бо ж, за словами міністра культури, «у нас усі кінотеатри приватні».
Читайте також: Зимова сплячка
Унаслідок ігор навколо держпідтримки в російському кіно виробився певний формат, і кожен, хто хоче грошей від держави, зобов’язаний у нього вписуватися. Формат цей не передбачає ані мистецьких відкриттів, ані глибини, ані узагальнень, ані оригінальної кіномови. Важливі лише два критерії, й обидва вони примарні: 1) піде чи не піде глядач; 2) наскільки фільм відповідає уявленню держави про соціальну значущість твору мистецтва. Але, хоч ти лусни, глядач на російське кіно не йде і не йде. Довгоочікуваний «Сонячний удар» Нікіти Міхалкова навіть не покрив витрат, зібравши $1,5 млн за бюджету $21 млн. Не змогло окупитись і багато патріотичних фільмів, підтриманих державою. Виняток за останні три роки становили хіба що блокбастери «Легенда № 17», «Сталінград», «Екіпаж» та малобюджетна комедія «Гірко!», що стала лідером прокату за всю історію російського кінематографа. До речі, створена без державних коштів, і це показово.
Влада періодично починає конвульсивні рухи в бік удосконалення системи держпідтримки. На щастя, вони швидко припиняються після масованого висміювання в пресі. Скажімо, міністр культури запропонував було запровадити податок на показ зарубіжних фільмів, а отримані кошти передавати на вітчизняне кіновиробництво. Його дружно й голосно зацитькали, пояснивши, що новий фіскальний платіж, спричинивши подорожчання квитків, відлякає людей від кінотеатрів узагалі й, крім шкоди, така ініціатива нічого російському кіно не дасть. Мєдінскій зітхнув і
залишив усе як було.
Чи є альтернатива державному фінансуванню? Для малобюджетного кіно — поза сумнівом. Потрібні тільки велике бажання продюсера й маленький бюджет. Для комерційного, розважального, на жаль, її поки що немає і в найближчому майбутньому не передбачено. Решта джерел
фінансування пересохла.
От і стоять кінематографісти з простягнутою рукою в черзі по держгроші, повторюючи, мов бідний Паніковський: «Дай мільйон, дай мільйон!».