Володимир Михайлович, щоправда, знітився: йому не залишили жодного вибору, мовляв, у голови ВР є тільки обов’язки, а немає прав. Тому оскільки люблячі депутати у відставку його не відправили, то він нічтоже сумняшеся мусить підписати цей клятий законопроект. І «безправний» спікер, котрий мусить підписати антиконституційний закон, що може розпочати громадянську війну і розкол України, не зважив на умови, за яких приймали законопроект у другому голосуванні. Він не пригадав, що 3 липня закон приймали з численними порушеннями. Навіть картка Томенка проголосувала, не кажучи вже про інші мертві душі, яких фізично не було у стінах парламенту, але які, певно, силою духу таки змогли віддати свій голос за скандальний законопроект.
Проте Володимир Михайлович зворушливо розводить руками. Він мусить дотримуватися правової процедури. Він, бідолаха, залишився на посаді спікера, хоча так хотів піти у відставку, так хотів зробити мужній вчинок… Так хотів… Але що ж його воля супроти волі народних обранців, які не відпустили «свого» спікера? Можна припустити, що Володимир Литвин справді не хоче (і щиро в це вірить), аби цей законопроект приймали. Але в такому разі в ньому спрацьовує неподоланий колоніальний синдром, із яким Україна має клопіт уже впродовж більше двадцяти років. Синдром політичної безхребетності. Мовляв, розумію, що це погано, а нічого вдіяти не можу. Вищи сили керують моєю рукою…
Тим більше, що Володимир Литвин виставив на голосування 30 липня інші, альтернативні законопроекти, наприклад, Кармазіна та Яценюка. Але ж глас народу, опосередковано представлений депутатами, їх не підтримав. Отже, начебто все відбулося демократично. Опозиції надали слово, це слово успішно поховали і бєспрєдєл триває далі. В цьому біда українського парламентаризму — в ілюзії демократії. Парламентаризм не може існувати на ґрунті моральної деградації, плебейської запопадливості і тваринних інстинктів.
Ну хіба можлива демократія за первіснообщинного ладу? А події 3 липня у — це бунт носорогів, повстання у стилі «Колгоспу тварин» Орвела, коли дикі розлютовані тварини почали вимахувати лапами. І це була не Верховна Рада як простір законотворення. Це був звіринець, якщо не сказати більше: блатна сходка українського нардепного криміналітету у стилі гангстерських американських фільмів про італійську мафію. Представники народу думають лише про рівень власних капіталів. І, безперечно, голосування за антиукраїнський прорадянсько-російський законопроект має фінансову підтримку з боку нинішнього Кремля. Бо Кремль уміє бути вдячним і вміє підтримувати ідеологію матеріальним ресурсом. Наразі ж проблема в тому, що Кремль, підтримуючи російську мову, сприяє утвердженню радянської системи в Україні, забезпечуючи собі центральне місце в братній могилі. З могили майбутнього не побачити. Навіть братньої.
У нас підтримка російської мови має антидержавний і антиконституційний характер, вона спрямована на поділ України за мовною ознакою. А гасла про захист російської мови смішні —ідеологічна ілюзія, політична ширма. Між іншим, у нас за 20 років російська мова успішно вкоренилася, не відчуваючи жодної загрози. Тільки от біда: якщо послухати мовлення політиків зі східних та південних регіонів, якщо почути їхні виступи на з’їздах, то стає спочатку кумедно, а далі моторошно. Це не російська мова Пушкіна й Лермонтова. Переважно це мова малоросів, людей другого сорту, які ще й гризуться за право називатися людьми другого сорту. Монтень казав: «Ніколи мені не траплялося прагнути цезарства чи королівства, ані іншого гідного становища… надто я люблю себе». Наші народні депутати прагнуть для себе плебейства і другого сорту, думаючи, що це цезарство. Для Росії Україна — сировинний додаток, спосіб підтримувати власну національну економіку. Навіть російськомовна Україна для Росії — це об’єкт використання, а не рівноправний партнер. Те, що схід і південь України говорять російською, аж ніяк не робить їх паритетною частиною російськомовного світу. Наприклад, Крим — це простір експансії з боку Росії. Сьогодні Росія прагне асимілювати собі родючу землю і працьовитих людей.
Валерія Новодворська, сказала, що їй ганебно, що мова її народу стала формою поневолення інших народів, інших мов і культур — чи то в Литві, Латвії, Білорусі, Україні… Така думка тримається на нормах права, внутрішньої поваги до себе й до іншого. В Україні у Верховній Раді більшість — люди без культури і моральних принципів. І тільки бідний Володимир Михайлович Литвин ніяковіє від того, що змушений відповідно до правової процедури підписати проект закону, проти якого вийшла на мітинги вся Україна (а народ — джерело влади), проти якого виступили європейські експерти, українські науковці… Всі бачать, що це не проект задля України, а спосіб повернутися до СРСР у найгірших формах. А ми граємо в демократію.
«Шлях не середній це, а ніякий, саме тих, хто чекає, куди доля поверне», — писав Тит Лівій. А Монтень, цитуючи його, писав, що «така річ допустима лише щодо справ сусідів: під час війни варварів проти греків Ґелон, тиран сиракузький, приховуючи, кому співчуває, тримав у Дельфах посольство з подарунками, аби завчасу знати, на чий бік схиляється Фортуна, і поспішити приєднатися до звитяжця». Синдром Литвина — це саме той шлях «ніякий», що приведе Україну до політичного колапсу.
Мітинги в Києві та в регіонах не зупинили спікера. Він говорить про дотримання якихось правових процедур, хоча те, на чому він поставив підпис, було прийнято всупереч усім можливим правовим нормам — брутально і цинічно.
Невже в Україні в тих, хто ще може зупинити законопроект, не вистачить сили припинити цю спекулятивну вакханалію?
Чи ми живемо уже не в Україні?