«Лікарю, в мене проблема: мене ігнорують…» – «Так, наступний!» У відносинах «маленького» українця з його державою настав новий етап. Тепер вона з ним не просто не рахується – вона його взагалі не чує.
Ось замальовка з натури: у маленьку фірму приходить податкова. Вимагає документ, якого, заздалегідь зрозуміло, у тієї бути не може. Директор і головний бухгалтер (за збігом обставин подружня пара) пробують опиратися, просять бодай офіційний запит. У податківців не витримують нерви – вони такі дратівливі! «Гаразд, зараз закриваємо вашу шарашку, опечатуємо склад, арештовуємо рахунки. Не подобається? Звертайтеся до суду». Таких історій за рік я чув кільканадцять, останнім часом вони почастішали. Даішник зупиняє водія, виписує штраф і, доки його не буде сплачено, відразу забирає машину на штрафмайданчик. Але ж це незаконно? Можете скаржитися. Слідча група разом із дільничним приїздять до когось із потенційних «клієнтів», хто заздалегідь не чинитиме опір, забирають до відділку й працюють, доки він не зізнається в злочині, якого не скоював. Аргументи не приймаються, проти кийка не попреш: хочеш вийти звідси не інвалідом – підписуй.
Читайте також: Пси режиму
Розумний і досвідчений українець одразу все розуміє й намагається залагодити справу на місці. У випадку з машиною достатньо кількасот гривень. З податковою лік уже на тисячі, причому необов’язково в кишеню митарям, може, йдеться лише про виконання плану. Що ж до карної справи, то тут як пощастить. Матеріальне становище того, хто потрапив під каток, враховується.
Менш досвідчені або наївніші українці сподіваються довести в суді, що вони громадяни, права яких гарантує закон. Бідолахи. Емпірична статистика свідчить, що виграти в суді справу проти будь-якого державного органу практично неможливо, хіба що натрапиш на суддю передпенсійного віку, який не дбає про подальшу кар’єру. Як поводиться вітчизняна Феміда, можна спостерігати на прикладі юного таланта Родіона Кірєєва. Він не залізний, у нього не сталеві нерви, це помітно по обличчю, натомість має поганий слух. Будь-який аргумент, який суперечить його позиції (точніше, позиції начальства, тобто абсолютно будь-який!), проходить повз його вуха. Що-що? Говоріть голосніше! Я вас не чую!
Точнісінько так поводиться кожен без винятку владний орган, коли йдеться про сприйняття сигналів знизу. Ось принципова різниця з тим, до чого звикло старше покоління, коли влада дослухалася до шепоту на кухні, а за необережне слово можна було вилетіти з роботи або сісти. Та ще 10 років тому спостерігався певний зворотний зв’язок між висловлюваннями хоча б у пресі та діями вищих посадовців. Можна вправлятися в конспірології й будувати версії щодо мотивів убивства Георгія Гонгадзе, але незаперечним залишається факт: журналіст став жертвою через свої тексти. Інакше кажучи, слово ще щось важило. Нині, доки не дадуть старт виборчій кампанії, можна спокійно абстрагуватися від непотрібних слів. Враховуючи те, що магістральний інформаційний ресурс – телебачення – перебуває під надійним контролем, на решту можна не зважати. Пиши, що хочеш, кажи, що хочеш, аби ти тільки не засмічував собою краєвид, який відкривається з вікна мого мерседеса. Намети ставити ми тобі не дозволимо, а якщо десь там у мережі щось покритикуєш… Та заради Бога, все одно, хто тебе почує…
Нездатність чути інших людей – серйозне порушення психіки, душевна хвороба. Щоправда, ця нездатність вибіркова й асиметрична: слова, що надходять згори, сприймаються з відповідною увагою й мотивацією. Колись, за глибокого совка, я випадково став свідком того, як начальникові середньої ланки зателефонували з ЦК. Той, зрозумівши, хто його потурбував, підвівся зі стільця й упродовж усієї розмови стояв, хоча на тому кінці дроту його не могли бачити, Скайпу тоді не було… Нещодавно зайшов у гості до знайомого політолога – нібито незалежного, хоча не без зобов’язань. І так само при мені йому подзвонив хтось із Адміністрації. Що сказати, він також… підвівся. Однакові ситуації викликають до життя однакові рефлекси.
Проте плазувати готові геть не всі й, схоже, навіть не більшість українців, а глухість верхів – це своєрідна соціопатія, яка зазвичай супроводжується послабленням інстинкту самозбереження. Далі пояснювати треба?
Читайте також: Примати і люди