Писати про державні закупівлі взагалі й у Міністерстві оборони зокрема — це, перепрошую за несмак у порівнянні, «замінована» територія: крок праворуч — і ти виправдовуєш корупціонерів, крок ліворуч — і ти зриваєш постачання зброї тим, хто безпосередньо ходить між справжніх, ніяк не метафоричних мін і снарядів. Не писати означає залишити все, як є. А як є?
МО подало в суд на Державну аудиторську службу через висновки аудиту, згідно з якими всі прибутки постачальників за контрактами за минулий рік визнано збитками держави. Про це повідомила Дана Ярова, членкиня Громадської ради (її ще називають антикорупційною) при МО. Тут відразу два «вау» в одному реченні. Перше: один орган виконавчої влади позивається до іншого органу виконавчої влади, обидва підпорядковані уряду. Я читав колись про специфічний розлад унаслідок ураження мозку, який називається «синдром чужої руки», або «синдром Стрейнджлава», коли пацієнт однією рукою душить себе за горло або б’є по голові, а іншою рукою намагається цьому завадити. Друге «вау» не менш ефектне: якщо підприємство — байдуже, державне чи приватне — має прибуток, цим воно завдає збитків державі. Що це ви собі дозволяєте? Ану працюйте без прибутку! А як? А так, була якась там постанова уряду № 335 (яка вже втратила чинність), ми слуги закону. Точніше, постанови.
Читайте також: Здолати спільноту хапуг
Ситуація, коли права рука не знає, що робить ліва, повторюється на кожному кроці й у кожній ланці держави. Місцеві бюджети не мають права фінансувати дрони для ЗСУ — про це пише Ігор Луценко, герой Майдану, колишній народний депутат, а нині військовослужбовець 72 бригади. Ви не повірите: не можна купувати зброю для фронту. Стадіон ремонтувати можна, бруківку — можна, а зброю — порушення фінансової дисципліни, за це й сісти можна.
Ви днями жахалися, як же там прямо зараз зібралися будувати Національний з великої літери тенісний центр у столиці за 308 мільйонів? Елементарно: за теніс не посадять, а за дрони посадять.
Казуси з овочерізками, барабанами й доброустроєм у поточний історичний момент, коли значну частину потреб фронту покривають волонтери зі своїх коштів, а бюджет зводить кінці з кінцями коштом міжнародних донорів, — це не ексцеси, а прямий наслідок того, як влаштовано нашу державу. Моя приятелька працює в іноземному благодійному фонді. Торік улітку фонд пригнав з-за кордону декілька машин «швидких». Одна з них не мала конкретного адресата, тож подружка запропонувала її лікарні в прифронтовому регіоні, де працюють її друзі. Сказати, що їм була потрібна автівка, — нічого не сказати, але головлікар раптом відмовився. Каже їй: «Я боюся. Розумієш, я боюся. Завтра до мене прийдуть і почнуть шукати корупційний складник». Його якось заспокоїли, умовили, машину підігнали, усі щасливі. Через кілька днів той телефонує: «Уявляєш, прийшли! Шукають! Корупційний!». Не окупанти, не Гестапо — наші рідні правоохоронні органи.
Читайте також: Умеров — одна з небагатьох якісних кандидатур, яка залишилась у Зеленського
Найменше мені хотілось би, щоб написане сприймалося як «усе лайно (ну а я, як ви розумієте, д’Артаньян)», — навпаки! Розганяти зрадоньку — справа часами вигідна, але негідна. Ба більше, зрадонька із цілком шляхетними намірами раптом може виявитися частиною чиєїсь свідомої кампанії, як оце нещодавно сталося з відставкою одного українського міністра.
Тим часом вояків, що приїздять у відпустку, ображає кількість безтурботних клієнтів у вуличних кав’ярнях. Іноземців, які привозять допомогу, спантеличує демонстративно мирний вигляд наших міст. Але ж це лише зовнішній бік того, що країна загалом не живе в стані війни. Ще раз: країна не живе в стані війни…
Частина проблеми — не вся проблема, але суттєва її частина — полягає в тому, що держава як сукупність інституцій розбудовувалася в розрахунку на мирне життя, до того ж специфічно мирне. Хто трохи старший, пам’ятає, що в 1990-х було таке гасло: «розбудова держави». Пафос полягав не в результаті, а в процесі. Процес відбувався в режимі адаптації старих радянських механізмів під потреби нових еліт, а вони, ці потреби, як і еліти, не залишали сумнівів у їхньому характері. Два головні Майдани, спорадичні зусилля громадянського суспільства, а також так само спорадичний тиск західних партнерів допомагали позбутися деяких неподобств, але загалом не змінили засад держави. Вона залишилася системою узгодження інтересів окремих вузьких груп населення, а не системою захисту й забезпечення майбутнього своїм громадянам.
Читайте також: Калькулятор безпеки
Що ж до потреб країни в стані війни, безпрецедентної за масштабом і характером для модерної Європи, то вона, ця держава, не просто нефункціональна. Уся її внутрішня логіка відштовхує від себе війну, намагається ігнорувати її прояви та впливи. І піддає санкціям тих, хто намагається діяти суголосно реальним обставинам. У жодному разі не закликаю до негайних радикальних реформ: для них немає ані часу, ані уваги, ані, головне, ресурсу — передовсім людського ресурсу. Ба більше, боронь боже, не закликаю до «твердої руки», бо, по-перше, вона нічого путнього не зробить, по-друге, війна закінчиться, а рука залишиться.
Мій пафос у тому, щоби припинити боротися з окремими функціонерами, натомість вимагати змінити правила гри на інституційному рівні, хай на локальних ділянках.
Потрібні зміни в законі? Не шукайте, хто в кого вкрав, а визначте, які саме зміни потрібні, розкрутіть клубок і тисніть! Влада сьогодні дуже залежна від голосу вулиці. Цей голос має бути не істерикою, не фальцетом з матюками, а концентрованим вираженням волі українців стосовно кожної конкретної дурості або ницості. Кожен випадок — національна зрада, саме тут зрада, а не оце все, що ви казали.