Минулого тижня в Києві було виявлено понад півсотні випадків захворювання на кір, а за весь 2017 рік кір підхопили 4782 українці — такі дані оприлюднили в Мінздоров’я. Як кажуть у міністерстві, основна причина поширення захворювання — низький рівень вакцинації. Масштаб проблеми чималий: у 2016-му вчасно щепилася від кору менш ніж половина дітей. І це стосується не лише кору. За підрахунками ВООЗ та ЮНІСЕФ, у 2016 році так само низьким був рівень вакцинації проти дифтерії, кашлюка, правця тощо. Через це в Україну повертаються призабуті хвороби: у 2015-му на Закарпатті було зафіксовано спалах поліомієліту, і знову через низький рівень вакцинації. Аргументація противників щеплень різноманітна — від химерних конспірологічних теорій до цілком прагматичного розрахунку: навіщо давати собі клопіт і ризикувати ймовірними побічними наслідками, якщо абсолютна більшість людей навколо щеплення не має й шанс підхопити хворобу мізерний?
Хоч би якими були аргументи, ситуація з кіром — це черговий випадок того, що економісти й соціологи називають проблемою «безбілетника». Ця теорія описує поведінкову стратегію, коли споживачі тих чи інших суспільних благ ухиляються від участі в їхній оплаті, користуючись ними задарма. Повністю позбутися цього явища неможливо, але його поширення може мати руйнівні наслідки. Якщо «безбілетників» забагато, створювати суспільні блага стає дедалі складніше й зрештою вони можуть зникнути для всіх. У випадку зі щепленнями це більш ніж очевидно: вільне від певних хвороб середовище, створене спільними зусиллями вакцинаторів і мільйонів тих, хто пройшов щеплення, починає зникати, щойно халявщиків стає забагато. Однак цим проблема «безбілетника» не обмежується: якщо придивитись уважніше, таке явище заподіює Україні не менше шкоди, ніж горезвісна корупція.
Читайте також: Оптимізм незадоволених
Найкраще проблема «безбілетника» розроблена в економіці. Більшість товарів та послуг ми мусимо оплачувати в індивідуальному порядку, але є ціла категорія благ, доступ до яких не може бути обмежений ні для кого. Наприклад, право на здобуття загальної середньої освіти гарантоване Конституцією всім громадянам і матеріальні умови для його реалізації створюються бюджетним коштом. Утім, користуються ним не лише сумлінні платники податків, а й ті, хто від виконання цього обов’язку ухиляється. Та батьки, котрі не платять податків, але вчать свою дитину суспільним коштом, досить дрібний приклад, оскільки головні прогалини в бюджеті створюють інші схеми. За підрахунками Інституту соціально-економічної трансформації, найбільших втрат бюджету заподіюють офшорні схеми, через які держава щороку недоотримує 50–65 млрд грн. На другому місці — «сірий» імпорт і контрабанда (25–70 млрд грн річних втрат), слідом за ними — конвертаційні центри (12–15 млрд грн), махінації з відшкодуванням ПДВ (10–12 млрд грн) тощо. Загальні втрати бюджету можуть сягати 180 млрд грн. Ті, хто послуговується такими схемами, також «безбілетники», оскільки вони так само користуються суспільними благами. Звичайно, їхні діти до державних шкіл не ходять, але, наприклад, безпеку на вулиці їм гарантує, зокрема, фінансована бюджетом поліція.
Для того щоб мінімізувати зловживання «безбілетників», держава застосовує до них апарат примусу, виявляючи їх і змушуючи виконувати свій обов’язок. Однак що більше «безбілетників», то потужнішою має бути система контролю та жорсткішими заходи, а вони далеко не завжди сприймаються суспільством як виправдані. Тут доречно розглянути інший приклад, а саме службу у війську.
Переваги мирного життя очевидні для всіх, і мало хто сумнівається, що його запорукою є обороноспроможність України. Утім, докладатися до створення спільного блага миру та безпеки згодні далеко не всі, навіть незважаючи на те що в цьому разі ухиляння від виконання військового обов’язку карається законом. Звичайно, не всі, хто ухиляється від мобілізації та призову, є ідейними саботажниками, котрі зичать Україні воєнної поразки. Не виключено, що більшість із них вболіває за Україну та її майбутнє, але в’їхати в це майбутнє все ж таки вирішили «зайцями». І в цієї проблеми є не лише морально-етичний аспект: труднощі, до яких призводить невиконання планів мобілізації, лягають на державу та армію. Однак коли відповідні інстанції починають боротися за виконання планів, суспільством це сприймається насторожено. І то не лише самими «безбілетниками», а й тими, хто занепокоєний дотриманням громадянських прав і свобод, хай би й стосовно тих, хто нехтує своїми обов’язками. У певному сенсі ця пересторога небезпідставна, оскільки повне подолання проблеми «безбілетника» контрольно-ревізійними засобами можливе лише в умовах тотального панування держави над суспільством.
Читайте також: Пастка споживання
Але якщо з ухилянням від щеплень, сплати податків і служби у війську хоча б у теорії можна якось боротися, то в багатьох інших сферах життя ефективних примусових механізмів не може бути в принципі. Найпростіший приклад — громадянський активізм, приміром, боротьба із незаконними забудовами. Останніх, за даними Містобудівного кадастру, лише в Києві зафіксовано більше ніж 500 — від дрібних приватних самобудів до житлових комплексів і торговельних центрів. Наслідки такої практики загальновідомі: забудовники часто спотворюють громадський простір, нерідко нищать історичні пам’ятки тощо. Одне слово, знищують таке суспільне благо, як комфортне для існування міське середовище. У теорії захищати його має держава, але, як свідчить практика, не менш важливою є активна позиція самих містян. Проте брати участь у громадській діяльності закон нікого не зобов’язує, а тому боротьбу із забудовниками зазвичай ведуть невеликі групи активістів. Однак плодами їхніх перемог потім насолоджуються всі, кому ті активісти зберегли можливість користуватися зеленою зоною, мати безперешкодний доступ до річки й так далі. І якщо в цьому випадку буває достатньо активності невеликих груп, то для системних змін потрібні об’єднані зусилля сотень тисяч, якщо не мільйонів.
Демократія, верховенство права й інші принади сучасної цивілізованої держави також є суспільними благами — не менш важливими, ніж наявність скверів, доріг і шкіл. Але оптимальний тип відносин держави та суспільства не формується сам собою, а є результатом конкретних людських зусиль, у випадку України — боротьби громадянського суспільства проти пострадянської авторитарно-олігархічної системи.
Читайте також: Який клімат потрібен новій економіці
Таким чином, громадянська активність і пов’язані з нею видатки також є платою, яку ми маємо віддавати за створення та збереження певних благ загального користування, зокрема нематеріальних. Звичайно, у боротьбу за суспільно-політичний поступ ніколи не включається все суспільство — на чолі змін завжди стоїть активна меншість. Але без достатньо масової підтримки її успіх неможливий, принаймні саме про це свідчить досвід двох Майданів. Щоправда, дослідники невблаганні: що більша соціальна група, то гостріше стоїть у ній проблема «безбілетника» й то складніше її розв’язувати. Якщо в невеликій спільноті до відповідальності можна заохотити або примусити практично будь-кого, то, коли лік іде на мільйони, це апріорі неможливо, а отже, над суспільними благами постійно нависатиме загроза зникнення під навалою «безбілетників». Коли тисячі людей не роблять щеплення, у країну повертаються забуті хвороби, а якщо на захист громадянських свобод встає лише жменька активістів, демократія рано чи пізно згортається.
Одностайних рекомендацій щодо вирішення проблеми «безбілетника» в масштабі цілих суспільств не мають ані економісти, ані соціологи. Щось можна виправити, впроваджуючи додаткові стимули для сумлінних споживачів, на щось впливає вдосконалення законодавства й розвиток контрольно-ревізійних структур. Однак в Україні ця проблема має ще й особливий історичний бекграунд. Значною мірою наше «безбілетництво» — це один із проявів посттоталітарної свідомості. Брати участь у створенні та збереженні суспільних благ радянська дійсність не заохочувала, оскільки їхнім власником і розподільником була держава. «Усе навколо колгоспне, усе навколо моє», — іронізувала мовчазна більшість, ставлячись до навколишнього світу суто по-споживацькому тією мірою, якою це було можливо в країні вічного дефіциту. Рештки цієї ментальності збереглися й сьогодні як невір’я в те, що людина в принципі здатна впливати на світ. Така зневіра потребує не осуду, а реабілітації, для якої потрібні не гасла, а практика. У цьому сенсі реформа децентралізації важливіша, ніж здається. Саме на місцевому рівні, на рівні локальних громад може бути згенерований колективний досвід відповідальності за становище в конкретному місті, селищі, районі — там, де наочно видно результати спільних зусиль і спільної бездіяльності. Можливо, саме це стане щепленням від «безбілетництва», якого давно потребує Україна.